Ми знайшли те, що шукали

Розповів Берт Толлмен

Я з приємністю згадую дитячі роки, проведені в одній з резервацій народу блекфутів у канадській провінції Альберта. Ми жили неподалік Скелястих гір і мальовничого озера Луїз.

У НАШІЙ сім’ї було сім хлопчиків і двоє дівчаток. Ми проводили багато часу в бабусиному домі. Вона важко працювала і вчила нас давніх звичаїв та побуту блекфутів. Разом ми готували традиційні страви, садили город і збирали ягоди. З дідусем і татом я часто ходив рибалити й полювати на лосів та оленів. Їхнє м’ясо і шкура були дуже цінними для нас. Батьки наполегливо працювали, щоб забезпечувати сім’ю. У мене було справді щасливе дитинство.

Однак усе змінилося, коли 1963 року померла бабуся. Я був тоді 5-літнім хлопчиком. Її смерть сильно вплинула на мене, і ніщо не приносило мені розради. Вже тоді я запитував себе: «Якщо є Творець, то де він? Чому люди помирають?» Не раз я гірко плакав з відчаю. Коли батьки питали, чому плачу, я відповідав, що мене щось болить.

Знайомство з білими людьми

Коли бабуся ще жила, ми майже не контактували з білими людьми. Я багато разів чув, як блекфути казали про білих: «Це злі, пожадливі і безсердечні люди. Вони недобрі». Мене попереджали, що білі люди лукаві і їм не можна довіряти. Хоча мені було цікаво познайомитися з білими, я боявся їх, бо в нашій території вони часто висміювали і зневажали блекфутів.

Після бабусиної смерті батьки почали пиячити і моє життя перетворилось на муку. Коли мені було вісім років, до нас стали приходити двоє мормонів. Вони здавалися добрими людьми. Батьки погодилися, щоб я взяв участь у спеціальній програмі. Згідно з цією програмою, як я зрозумів, дітей індіанців поселяли до білих людей. Через деякі обставини батьки вирішили, що мені буде ліпше жити в іншій сім’ї. Таке рішення дуже вразило і засмутило мене, бо раніше вони казали, що білим людям не можна довіряти. Я дуже не хотів покидати рідних і по-різному намагався уникнути цього. Тоді батьки пообіцяли, що зі мною поїде старший брат, і я погодився.

Однак, коли ми приїхали до Ванкувера (провінція Британська Колумбія), мене поселили за 100 кілометрів від брата.  Який же я був пригнічений. Хоча я жив у дуже добрій сім’ї, така зміна сильно мене травмувала. Приблизно через десять місяців я повернувся додому.

Знову з батьками

Ситуація вдома не змінилась, усе ж я був щасливий, що повернувся. Коли мені виповнилось 12 років, батьки припинили пиячити. Це принесло велике полегшення, проте я сам почав вживати спиртне і навіть наркотики. Батьки заохочували мене зайнятися якоюсь цікавою справою, наприклад родео. Цей вид спорту не для боягузів. Сівши верхи на дикого бика, треба було схопитись однією рукою за мотузку, обв’язану довкола його живота. Я навчився триматись на цій скаженій тварині щонайменше вісім секунд, перш ніж вона мене скидала.

У підлітковому віці вожді племені познайомили мене з релігією блекфутів. Я дуже захопився нею, бо не поважав релігії білих людей. На мою думку, звичаї блекфутів несуть добро і справедливість, чого не скажеш про багато «християнських» релігій. Мені подобалося товариство блекфутів, їхній гумор і близькі стосунки між родичами й друзями.

Приблизно в той же час я дізнався, наскільки несправедливо протягом століть поводилися з нашими людьми. Розповідали, що білі поширювали серед індіанців різні хвороби і знищували бізонів, від яких залежало наше життя. Американський полковник Р. Додж якось сказав: «Убивайте бізонів. Кожен мертвий бізон — це удар по індіанцях». Таке ставлення пригнічувало блекфутів, і вони почувалися безпорадними.

Крім того, урядовці та релігійні провідники вважали блекфутів дикунами, тому намагалися змінити їх і асимілювати з білими людьми. Вони хотіли знищити нашу культуру, вірування, мову та змінити поведінку. У місцевих релігійних школах Канади над дітьми індіанців чинили наругу. Деякі діти блекфутів стали вживати наркотики, алкоголь, вдаватись до насилля і навіть самогубства. Усі ці проблеми існують у багатьох резерваціях і донині.

Аби уникнути цього, інколи індіанці зрікалися свого походження і культури. Вони спілкувались зі своїми дітьми лише англійською мовою і пристосовувалися до стилю життя білих. Але від цього їм не ставало легше. Навпаки, їх висміювали як білі, так й інші індіанці, називаючи «яблучними індіанцями», бо вони були червоними ззовні, але білими всередині.

Було дуже боляче дивитися на страждання мого народу. Я мріяв про ліпші умови не лише для блекфутів, але й для усіх індіанців Канади та США.

У пошуках відповідей

Ще в підлітковому віці через індіанське походження в мене розвинулося відчуття неповноцінності, яке переросло в образу. З часом навіть зародилась ненависть до білих людей. Однак батьки й тітка спонукували мене стримувати почуття ненависті та гніву. Вони заохочували виявляти любов і прощення до тих, хто упереджено ставився до індіанців. Згодом я довідався, що такі поради узгоджувались з біблійними вченнями. Я дуже хотів знайти відповіді на запитання, які непокоїли мене ще з дитинства. Наприклад, для чого ми живемо і чому існує несправедливість. Те, що людина  живе такий короткий час і помирає, було нелогічним і не давало мені спокою.

Коли до нас приходили Свідки Єгови, мене постійно посилали спілкуватися з ними. Я поважав їх, бо не відчував з їхнього боку упередження. Хоча мені не завжди вдавалось чітко формулювати запитання, все ж у нас були цікаві розмови. Особливо запам’яталася розмова зі Свідками-блекфутами, Джоном Брустером і Гаррі Калігу, під час довгої прогулянки преріями. Вони дали мені книжку, але я загубив її, не прочитавши до кінця.

Я став наїзником родео

Мені подобалось звертатися за порадами до старших у резервації. Я цінував їхні поради, але так ніколи й не отримав ґрунтовних відповідей на свої запитання щодо життя. У 16 років я пішов з дому і став брати участь у змаганнях з родео. На вечірках після змагань я напивався та вживав наркотики. Через таку поведінку мене мучило сумління, і я відчував, що це не подобається Богові. Я часто молився до Творця, щоб він допоміг поводитися правильно і знайти відповіді на мої запитання.

У 1978 році в Калгарі я познайомився з Роуз. У неї текла кров блекфутів і крі. Ми мали спільні інтереси та щиро й відверто спілкувалися. Покохавши одне одного, ми 1979 року одружилися. Згодом у нас народилась донечка Карме і син Джеред. Роуз була вірною дружиною і чудовою мамою. Якось я з сім’єю поїхав у гості до старшого брата і там побачив книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі» *. Вона захопила мене, оскільки інформація в ній була викладена дуже логічно. Тільки-но я почав розуміти, про що йдеться в Біблії, книжка закінчилася, бо хтось повиривав з неї сторінки. Ми з Роуз шукали вирвані сторінки, але ніде не знаходили. Тож я став молитися до Бога про допомогу.

Візит до священика

Навесні 1984 року Роуз народила третю дитину — донечку Кайлу. Але вона мала вроджену ваду серця і через два місяці померла. Це горе приголомшило нас, і я не знав, як потішити Роуз. Вона хотіла, щоб ми пішли до католицького священика в нашій резервації. Роуз сподівалась отримати від нього потіху і відповіді на свої запитання.

Ми спитали священика, чому померла наша донечка і де вона тепер. Він пояснив, що Кайлу забрав Бог, бо Йому потрібен на небі ще один ангел. Я подумав: «Чому наша донечка мала стати ангелом, якщо Бог є Всемогутнім Творцем? Навіщо йому на небі безпорадна дитина?» Протягом розмови священик жодного разу не розгорнув Біблії. Ми пішли від нього спустошені.

Молитва додає нам сил

Одного понеділкового ранку наприкінці листопада 1984 року я довго молився, благаючи Бога допомогти мені стати ліпшою людиною і зрозуміти, в чому зміст життя і що з нами відбувається. Того ранку до нас завітало двоє Свідків Єгови, Діана Беллемі та Карен Скотт. Вони були дуже привітні та щирі й хотіли поділитися з нами біблійними знаннями. Я уважно вислухав їх і взяв Біблію та книжку «Вижити для нової землі» *. Діана сказала, що може прийти до нас вдруге зі своїм чоловіком Дарілом, і я погодився.

Коли вони пішли, я зрозумів, що це Божа відповідь на мою молитву. Від радості я нетерпляче ходив по кімнаті, чекаючи, поки з роботи повернеться Роуз. Мене надзвичайно вразило те, що Роуз  минулого вечора теж молилася до Бога і просила його допомогти знайти правильну релігію. У п’ятницю з нами провели перше біблійне вивчення. Згодом ми довідалися, що коли Карен і Діана прийшли вперше, то потрапили в наш будинок випадково. Вони шукали інші будинки, але не знайшовши, вирішили завітати до нас.

Нарешті я знаю відповіді!

Спочатку нашим рідним та друзям не подобалося, що ми вивчаємо Біблію. Потім вони стали закидати, що ми марнуємо своє життя, таланти і здібності. Проте ми вирішили ніколи не відвертатись від нашого нового Друга — Творця, Бога Єгови. Адже ми знайшли дорогоцінну правду та пізнали священні таємниці Божого Слова (Матвія 13:52). У грудні 1985 року я і Роуз охрестилися. Тепер родичі з великою повагою ставляться до Свідків Єгови, оскільки бачать позитивні зміни в нашому житті.

Нарешті я знайшов те, що так довго шукав. У Біблії містяться дуже прості та логічні пояснення важливих питань. Я зрозумів, у чому мета життя і чому люди помирають. Також сильно підбадьорила Божа обітниця знову побачитися з нашою донечкою Кайлою в досконалому новому світі (Івана 5:28, 29; Об’явлення 21:4). Я дізнався, що не можна нешанобливо ставитись до свого тіла і життя та розпалювати дух суперництва (Галатів 5:26). Щоб подобатись Богові, я вирішив покинути родео та їзду на биках, хоча це було нелегко.

Завдяки біблійній правді ми перестали вірити в забобони, яких є багато в індіанців. Наприклад, вони вірять, що приліт сови чи виття собаки передвіщає смерть когось із рідних. Ми не боїмося, що нам завдадуть шкоди духи живих істот чи неживих предметів (Псалом 56:5; Івана 8:32). Наша сім’я стала дуже цінувати Божі дивовижні творива. У нас з’явилися друзі різних національностей, яких я називаю братами і сестрами. Вони ставляться до мене, як до рівного, як до свого одновірця (Дії 10:34, 35). Чимало Свідків цікавляться нашою культурою та звичаями і вивчають мову, щоб допомогти блекфутам прийняти біблійну правду.

Я з родиною живу в одній з резервацій блекфутів на півдні Альберти. У нас є невеличке ранчо. Ми і далі любимо традиційну їжу, музику і танці. Зокрема нам подобаються національні танці павовси, хоча самі ми не танцюємо. Я вчу наших дітей мови і культури блекфутів. Багато наших людей мають чудові риси — доброту, смирення та любов до родини і друзів. Вони дуже гостинні та з повагою ставляться до людей різних національностей. І це мені дуже подобається.

Ми з радістю витрачаємо свій час і засоби, щоб допомагати людям пізнати і полюбити Єгову. Наш син Джеред служить у філіалі Свідків Єгови поблизу Торонто. Ми належимо до збору Маклеод, у якому я виконую обов’язки старійшини. Я, дружина і дочка служимо сталими піонерами, тобто повночасними проповідниками. Як же нам приємно проповідувати мовою блекфутів! Чудово бачити, що багато людей охоче приймають правду про Творця і його наміри.

У Біблії сказано: «Якщо будеш шукати Його [Єгову], то ти знайдеш Його» (1 Хронік 28:9). Я дуже щасливий, що ця Божа обіцянка сповнилась на мені і моїй сім’ї.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 13]

«Якщо є Творець, то де він? Чому люди помирають?»

[Вставка на сторінці 16]

Наші люди зазвичай добрі та смиренні

[Ілюстрація на сторінці 12]

Бабуся познайомила мене з культурою блекфутів

 [Ілюстрація на сторінці 15]

Я став займатися родео

[Ілюстрація на сторінці 15]

Спеціальний буклет «Ви можете довіряти Творцю», виданий мовою блекфутів та іншими мовами

[Ілюстрація на сторінці 15]

Я з радістю ділюся біблійними знаннями з іншими

[Ілюстрація на сторінці 15]

З сім’єю сьогодні