Я втік від смерті та знайшов життя

Розповів Сем Тен

Майже 2000 камбоджійців, серед них і я з рідними, втікали з країни. Діставшись до річки, яка відділяє Камбоджу від Таїланду, ми сіли на невеличкі човни. Та коли від берега відійшов останній човен, з’явилися «червоні кхмери» і почали в нас стріляти.

НА ЩАСТЯ, ми безпечно добрались до території Таїланду. Усі дуже раділи, крім нас, бо з нами не було батька і дядька, яких забрали кілька місяців до того. Мама сиділа і плакала. Але дозвольте все розповісти з початку.

Я був буддистом

Я народився в Камбоджі 1960 року і був старшим з трьох дітей. У десять років батьки віддали мене на службу до буддійського храму, і я не заперечував. Тоді багато батьків віддавали своїх синів на таке служіння. Монахи вставали приблизно о шостій ранку і вирушали просити їжу по домах. Мені було ніяково жебрати харчі в людей, які жили дуже бідно. Потім ми, молоді монахи, готували обід і подавали його старшим монахам. Ми їли після них.

О шостій вечора старші монахи збирались на молитву, яку було важко, а то й неможливо, зрозуміти. Через два роки я став «малим монахом» й отримав деякі привілеї старших монахів. Мені дозволялося молитись разом з ними. Того часу я думав, що буддизм — це єдина в світі релігія.

Втеча з Камбоджі

У віці 14 років, розчарувавшись у житті монахів, я повернувся до батьків. Невдовзі після цього до влади прийшов Пол Пот. Він очолив рух «червоних кхмерів», який правив країною з 1975 до 1979 року. Аби побудувати в Камбоджі комунізм, усіх людей повиганяли з міст до сіл. Нашу сім’ю також переселили. Згодом полпотівці забрали від нас батька і дядька, яких ми більше ніколи не бачили. За правління «червоних кхмерів» майже 1,7 мільйона камбоджійців були страчені або померли через голод, хвороби чи виснаження від непосильної праці.

Саме тому згадані на початку статті 2000 людей, серед яких і наша родина, зважились на втечу до Таїланду. Три дні ми ризикували життям, перетинаючи гірську місцевість. Ніхто не загинув, і в дорозі навіть народився хлопчик. Більшість з нас мали при собі якісь заощадження, проте їх довелось викинути, бо камбоджійські гроші не мали в Таїланді жодної вартості.

Життя в Таїланді

У Таїланді я став рибалкою. Наш човен часто заходив у камбоджійські води, де було більше риби. Там теж плавали патрульні катери «червоних кхмерів». Якби нас упіймали, то ми втратили б не лише  човен, а й життя. Двічі нас мало не схопили. Проте не всім пощастило. Скажімо, мого сусіда впіймали і стяли йому голову. Смерть сусіда мене дуже пригнітила, все ж я продовжував рибалити в прибережних водах Камбоджі, бо інакше ми померли б з голоду.

Заради добра рідних я вирішив оселитись у таїландському таборі біженців і подати заяву на виїзд до іншої країни. Там я зміг би заробляти гроші і надсилати їх рідним. Довідавшись про мої плати, рідні були категорично проти. Але я наполіг на своєму.

До табору біженців приходили англомовні відвідувачі, які називали себе християнами. Тоді мені стало зрозуміло, що, крім буддизму, існують ще й інші релігії. Я і мій новий друг, Тен Ган, почали спілкуватися з християнами, котрі показали нам Біблію і дали їжу. У таборі я прожив рік та написав прохання про переїзд до Нової Зеландії.

Життя в Новій Зеландії

У травні 1979 року мою заяву розглянули, і через деякий час я вже був у таборі біженців в Окленді. Якийсь співчутливий спонсор влаштував мене на завод у місті Веллінґтоні. Хоча робота була нелегкою, я міг матеріально підтримувати рідних.

Щоб більше довідатися про християнську релігію, я почав ходити до двох протестантських церков. Але там мало говорили про Біблію. Оскільки я хотів правильно молитись, мене навчили молитви «Отче наш» (Матвія 6:9—13). А втім, ніхто не пояснював значення тої молитви. Подібно до буддійських молитов, я бездумно повторював «Отче наш».

Нещасливий шлюб

Я одружився 1981 року. Десь через рік мене з дружиною охрестив священнослужитель, покропивши наші голови водою. На той час я працював на двох роботах і мав те, про що й не мріяв у Камбоджі,— гарний дім і комфортне життя. Все ж я не почувався щасливим. У нашій сім’ї з’явилось чимало проблем, не допомагало навіть відвідування церкви. До того ж я став задивлятись на чужих жінок, грати в азартні ігри, курити й напиватися. Мене мучило сумління й огортали сумніви, чи після смерті я піду до неба, як усі добрі люди.

У 1987 році мама з сестрою за мій кошт переїхали до Нової Зеландії і стали жити з нами. Невдовзі я покинув дружину та переїхав з мамою і сестрою до Окленда.

Нарешті вивчаю Біблію

Якось я виходив з помешкання друга і зі мною заговорило двоє чоловіків, котрі ходили від дому до дому. Один з них, Білл, запитав: «Куди ви надієтесь піти після смерті?» «До неба»,— відповів я. Тоді Білл показав у Біблії, що до неба йде лише 144 000 людей, які будуть правити над землею. Він також пояснив, що наша земля стане раєм і на ній житимуть мільйони богобоязливих людей (Об’явлення 5:9, 10; 14:1, 4; 21:3, 4). Через таке пояснення я дуже розізлився, бо раніше мене вчили зовсім іншого. Але, чесно кажучи, я був дуже вражений тим, наскільки добре ті чоловіки знають Біблію і спокійно зі мною розмовляють. На жаль, я не запитав їх, до якої релігії вони належать.

Через кілька тижнів я зайшов до одного друга і познайомився з Діком та його дружиною Стефані. Вони вивчали Біблію з дітьми мого друга за допомогою брошури «Утішайтеся вічним життям на землі!» Я став її читати і побачив, як логічно вона пояснює біблійні вірші. Виявилось, що це подружжя — Свідки Єгови. Тоді я зрозумів, що двоє чоловіків, які підійшли до мене на вулиці, також Свідки, адже вони говорили те, що написано в брошурі.

 Я хотів знати більше, тож запросив Діка й Стефані до свого дому і засипав їх біблійними питаннями. Згодом Стефані запитала мене, чи відоме мені Боже ім’я, і прочитала Псалом 83:19. Я вперше побачив Боже ім’я — Єгова. Цей вірш настільки вразив мене, що я захотів регулярно вивчати Біблію. Я жив з Ла, дівчиною з Лаосу, і вона теж приєдналась до вивчення. Тоді я допомагав матеріально братові та його дружині. Приїхавши до Нової Зеландії, вони також розпочали вивчати Боже Слово зі Свідками.

А втім, ми з Ла були змушені поїхати на роботу до Австралії, тому припинили спілкуватися зі Свідками. Хоча ми наполегливо заробляли гроші, нам дуже бракувало вивчення. Одного вечора ми палко молилися до Єгови і благали, щоб він скерував нас до своїх людей.

Наша молитва вислухана

Через кілька днів, повертаючись додому з магазинів, я зустрів біля своїх дверей двох Свідків. Я мовчки подякував Єгові, і ми з Ла відновили вивчення. Ми стали відвідувати християнські зібрання у місцевому Залі Царства. Я зрозумів, що мушу зробити багато змін у житті, аби подобатися Богові. Тому я полишив погані звички й обстриг довге волосся. Знайомі насміхалися з мене, але я не гнівався. Мені довелося владнати свої сімейні справи: з Ла я не був одружений, а з колишньою дружиною не розлучений. Тож в 1990 році я і Ла повернулися до Нової Зеландії.

Ми відразу зателефонували Дікові й Стефані. «Семе, я думала, ми тебе втратили!» — вигукнула Стефані. Вони відновили з нами вивчення. А незабаром я отримав розвід. Маючи чисте сумління перед Богом, ми з Ла зареєстрували свій шлюб і вирішили залишитися в Новій Зеландії. Тут ми охрестилися на символ присвячення Богові. Прагнучи ділитися з іншими біблійною правдою, я почав навчати Біблії камбоджійців і тайців, які жили в Окленді та його околицях.

Повернення до Австралії

У травні 1996 року ми з Ла повернулися до Австралії й оселилися в місті Кернс на півночі Квінсленду. Тут я був відповідальний за проповідування камбоджійцям, лаосцям і тайцям.

Я безмежно вдячний Єгові за такі рясні благословення. У мене чудова дружина й троє синів: Деніел, Міхаель і Бенджамін. Також я дуже щасливий, що біблійну правду прийняла моя мама, сестра, брат, теща і мій друг з табору біженців, Тен Ган. Наша родина і далі сумує за батьком і дядьком. Але нас потішає те, що Бог їх воскресить і виправить все зло, якого нам довелося зазнати. Тоді вже ніколи «не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце» (Ісаї 65:17; Дії 24:15).

Кілька років тому на конгресі Свідків Єгови я побачив знайоме лице. Це був Білл, який колись підходив до мене на вулиці. «Пам’ятаєш мене?» — запитав я.

«Так,— відповів Білл.— Я зустрів тебе в Новій Зеландії і розповів, що до неба піде лише 144 000». Уявіть собі, всі ці роки Білл пам’ятав мене. Ми обійнялися і почали згадувати минулі часи.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 21]

Background: AFP/Getty Images