Офіцер-підводник знаходить своє покликання

Розповів Ендрю Хоґґ

«Якщо нам колись доведеться активізувати ядерні боєголовки,— сказав командуючий нашого судна,— то ми не справились зі своїм завданням». Після цих слів зав’язалося жваве обговорення стосовно того, чи правильно застосовувати ядерну зброю. Дозвольте розповісти, як я став служити на підводному човні.

Я НАРОДИВСЯ 1944 року в місті Філадельфія (штат Пенсільванія, США). Мій дідусь, батько і дядько служили у збройних силах, вважаючи це найпочеснішим покликанням людини. Тож їхній погляд вплинув і на мене. Ще хлопчиком я відвідав військову верф і вперше побачив підводний човен. З того часу метою мого життя стала служба в підводних військах. Після школи я поступив у Військово-морську академію США. Моє навчання тривало чотири роки, до червня 1966-го.

У рамках Програми розробки атомних човнів я вивчав ядерні технології та управління підводними човнами. Потім, у квітні 1967 року, я одружився з Мері Лі Картер, яку донині дуже кохаю. Зрештою в березні 1968 року здійснилась моя давня мрія — я став служити на американському підводному кораблі «Джек». Приблизно через рік у нас народилася донечка Еллісон.

У 1971 році мене призначили інженером-механіком підводного судна з балістичними ракетами «Ендрю Джексон». Це його капітан сказав наведені на початку слова. Саме на тому реактивному човні з нами сталася пожежа, якої бояться всі підводники. Трохи за північ ми відпочивали з іншими офіцерами, аж раптом почули глухий звук. Пролунала загальна тривога і попередження: «Вогонь в машинному відділенні!»

Оскільки я відповідав майже за всі механізми та електричні системи, то поспішив на корму, щоб оглянути пошкодження. Загорівся один з кисневих генераторів, який забезпечував нас повітрям. Я і ще троє чоловіків одягли кисневі маски та винесли звідти ємкості з легкозаймистими газами. На щастя, ніхто не постраждав. Попри аварію ми не піднялись на поверхню, а далі виконували нашу службу. Це свідчило про добру підготовку цілої команди.

Знайомство з видатним миротворцем

Щоб ми легше долали стрес на роботі, нас заохочували кілька годин щотижня присвячувати культурному відпочинку. Зазвичай я читав біографії відомих військових діячів. Однак цього разу я вирішив прочитати про видатного миротворця — Ісуса Христа. На закінчення Військово-морської академії мені подарували Біблію, тож я взявся за читання Євангелій. Але це тільки викликало ще більше запитань, на які я не знаходив відповіді. Мені потрібна була допомога.

 Перед тим як наш човен мав піднятись на поверхню, командувач корабля скликав офіцерів на спеціальну зустріч в кают-компанію. Капітан оголосив: «Джентельмени, нашого інженера призначили на найкращу роботу у військово-морському флоті США. Він служитиме інженером-механіком на першому з найсучасніших торпедних підводних човнів». Ця новина приголомшила мене!

Через таку зміну ми з сім’єю мусили переїхати до Ньюпорт-Ньюс (штат Віргінія, США), де будували підводне судно «Лос-​Анджелес». Я мав наглядати за випробуванням технічних систем, розробляти різноманітні інструкції та навчальні програми. Робота була надзвичайно складна, але мені подобалась. Тоді Мері Лі народила нашого сина Дрю. Тепер у мене було двоє дітей і я знову почав думати про Бога: «Як він ставиться до війни? Що відбувається з людиною після смерті? Чи існує пекло?»

Нарешті знаходжу відповіді

Приблизно в той час до моєї дружини почали заходити двоє Свідків Єгови. Одного дня, коли я телефонував з роботи додому, Мері Лі сказала: «До мене зайшли дві жінки з Бібліями».

— З якої вони церкви? — спитав я.

— Це Свідки Єгови,— відповіла дружина.

Я нічого не знав про Свідків, але дуже хотів зрозуміти Біблію, тому промовив: «Попроси їх зайти ще раз ввечері». Невдовзі одна з них прийшла зі своїм чоловіком і ми стали вивчати Біблію.

Зрештою я знайшов відповіді на запитання, які непокоїли мене роками. Наприклад, дізнався, що померлі «нічого не знають». Ісус порівняв стан померлих до глибокого сну (Екклезіяста 9:5; Івана 11:11—14). Тож після смерті людина не відчуває ані насолоди, ані мук, вона просто спить, чекаючи на воскресіння.

Ми з Мері Лі почали відвідувати християнські зібрання у місцевому Залі Царства. Там я бачив Свідків різного походження і рівня освіти. Усі вони в мирі та єдності служили Богові. Ми зрозуміли, що Біблія справді покращує життя людей (Псалом 19:8—11).

Час приймати рішення

Коли розгорілась арабо-ізраїльська війна 1973 року, підводні човни атлантичного флоту США привели в стан бойової готовності. Події дуже швидко розгорталися, і я  все більше усвідомлював, що жоден людський уряд не принесе правдивого миру. Це зробить тільки Боже Царство. Колись я часто молився: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі»,— але не розумів значення цих слів (Матвія 6:9, 10, Огієнко). Тепер я врешті усвідомив, що Боже Царство — небесний уряд, який незабаром пануватиме над цілою землею. Той уряд очистить землю від зла та злочинців (Даниїла 2:44; 7:13, 14).

Особливо мене зацікавив уривок з 2 Коринфян 10:3, 4. Апостол Павло писав про себе і правдивих християн: «Ми... не воюємо по-тілесному, наша зброя не тілесна. Навпаки, завдяки Богу ми маємо сильну зброю». Я довідався, що це духовна зброя, однією зі складових якої є «духовний меч» — Біблія (Ефесян 6:17).

Тож переді мною постав вибір: продовжувати військову кар’єру, яка, хоча й була нелегка, але мені подобалась, чи узгодити своє життя з біблійною правдою. Після довгих роздумів і багатьох молитов я зрозумів — для того, щоб бути миротворцем, треба слухатися Божих наказів.

Мій новий Головнокомандувач

Ми з Мері Лі молились і роздумували про майбутнє, тому вирішили служити єдиному Головнокомандувачу — Богові Єгові. Я і дружина захотіли присвятити життя Єгові, тож я подав рапорт про звільнення з військово-морського флоту. Мене перевели до Норфолка (штат Віргінія), де я чекав звільнення. Більшість офіцерів, які служили зі мною, були спантеличені моїм рішенням, інші поставились до цього вороже. А деякі поважали мене за те, що я прийняв таке рішення на основі Біблії.

Мене звільнили зі служби 1974 року. Того ж року ми з дружиною символізували своє присвячення Богові водним хрещенням на обласному конгресі Свідків Єгови «Божественний намір», що проходив у Гамптоні (штат Віргінія) (Матвія 28:19, 20). У нас почалося цілком інше життя.

Нові труднощі

Ми з Мері Лі мали двох малих дітей і невелику суму грошей, якої нам вистачило б на кілька місяців. Я розіслав своє резюме різним роботодавцям і залишив усе в Божих руках. Невдовзі одне з комунальних підприємств запропонувало мені роботу, щоправда, з удвічі меншою зарплатою. Однак завдяки новій роботі ми з сім’єю могли залишитись у тій місцевості.

Зростаючи духовно, ми з дружиною прагнули робити більше в служінні Єгові. Одна сім’я Свідків, яку ми добре знали, переїхала до центральної Віргінії, де була більша потреба у проповідниках Божого Слова. Тож вони запросили нас до себе. Побувавши там, ми теж захотіли переїхати. На роботі я подав прохання, щоб мене перевели до цієї місцевості. На моє здивування, його не лише задовольнили, а й запропонували вищу посаду. Крім того, комунальне підприємство погодилося покрити витрати, пов’язані з переїздом. Ми переконалися, що Бог справді дбає про тих, хто намагається виконувати його волю (Матвія 6:33).

Наша сім’я вела відносно скромне життя, тож ми з Мері Лі змогли служити повночасно. Завдяки цьому нам вдавалось багато часу проводили з дітьми. Нині ми відчуваємо велику радість, адже Еллісон і Дрю продовжують «ходити у правді» (3 Івана 4; Приповістей 23:24).

Звичайно, були часи, коли доводилося переживати про гроші, житло, здоров’я і літній вік. Але Єгова завжди підтримував нас. Чи я шкодую, що не служу підводником? Анітрохи! Коли ми з дружиною роздумуємо про життя, то доходимо висновку, що служіння Єгові — це найпочесніше покликання людини (Екклезіяста 12:13).

[Вставка на сторінці 14]

Ми вирішили служити єдиному Головнокомандувачу

[Ілюстрація на сторінках 12, 13]

Американське підводне судно «Лос-Анджелес»

[Відомості про джерело]

U.S. Navy photo

[Ілюстрація на сторінці 13]

Я з Мері Лі