Як офіцер СС став служити правдивому Богу

Розповів Ґоттліб Бернхардт

Я служив офіцером СС (елітні охоронні загони Гітлера) в замку Вевельсбург. У квітні 1945 року нам наказали стратити в’язнів з поблизького концтабору. Всі вони були Свідками Єгови. Командування СС вимагало беззаперечної слухняності, але я не хотів виконувати наказ. Дозвольте розповісти трохи більше.

Я НАРОДИВСЯ 1922 року в німецькому селі неподалік річки Рейн. Хоча в тій території сильний вплив мала римо-католицька церква, наша сім’я сповідувала пієтизм (релігійний напрямок, що виник у XVII столітті). Коли мені було 11 років, до влади прийшов Гітлер. Я добре вчився в школі та займався спортом, тож через кілька років мене послали на навчання до спецшколи біля Марієнбурга (сьогодні Мальборк, Польща). За сотні кілометрів від дому я став поглиблено вивчати ідеологію націонал-соціалістів, тобто нацистів. Нас заохочували розвивати такі риси, як чесність, старанність, відданість, слухняність, почуття обов’язку і глибоку повагу до німецької спадщини.

Друга світова війна та СС

Коли в 1939 році вибухнула Друга світова війна, я вступив на службу до дивізії Лейбштандарте-СС «Адольф Гітлер» під особистим командуванням самого фюрера. Ця дивізія охороняла урядовців та виконувала військові спецоперації. Мені доводилось бути свідком воєнних дій у Бельгії, Франції, Нідерландах, Румунії, Болгарії та Греції. Відвідуючи в Болгарії богослужіння, які проводив капелан, я не раз думав: «Невже ворог теж відправляє таку службу? Чи Бог благословляє війну? На чиєму він боці?»

Згодом мене послали вчитися до «Юнкершуле», де готували офіцерський корпус СС. Після закінчення навчання я потрапив до підрозділу, що охороняв штаб-квартиру рейху в Берліні. Під час одного з таких чергувань я бачив, як Гітлер прилюдно кричав на високопоставлених політиків. «Яке ж негідне поводження!» — подумав я, але боявся щось сказати.

У Берліні я познайомився з Інге, яка також працювала в штаб-квартирі. Коли ми збиралися одружитися, мій підрозділ несподівано перенесли на російський фронт. Нас навіть не забезпечили належним зимовим одягом. Солдати були шоковані, адже взимку 1941—1942 років температура спала до мінус тридцяти градусів за Цельсієм. Саме  там я був вдруге нагороджений «Залізним хрестом». А коли мене серйозно поранили, то літаком доставили до Німеччини. У 1943 році ми з Інге одружилися.

Далі мене призначили до штаб-квартири Гітлера в Оберзальцбергу, що в Баварських горах. Там був голова СС Генріх Гіммлер, який домовився, щоб мене лікував його персональний масажист і лікар Фелікс Керстен. Згодом я дізнався, що Керстен має під Берліном маєток, який називався Харцвальде. Під кінець війни він попросив, щоб Гіммлер дозволив Свідкам Єгови з поблизького концтабору працювати в тому маєтку. Гіммлер погодився, і Керстен ставився до Свідків з великою повагою. Один Свідок, який працював на Керстена в Швеції, завжди клав у чемодан свого господаря примірник «Вартової башти» для співвіруючих у Німеччині *.

Знайомство зі Свідками Єгови

Під кінець 1944 року Гіммлер призначив мене особистим ад’ютантом генерала СС. Він був командувачем замку Вевельсбург, 400-літньої фортеці біля міста Падерборн. Гіммлер мріяв зробити Вевельсбург культовим центром есесівської ідеології. Неподалік цієї фортеці німці організували концтабір Нідерхаген. Тут перебували особливі в’язні — Свідки Єгови, які також називалися Дослідниками Біблії.

Один з в’язнів Ернст Шпехт кілька разів приходив робити мені перев’язки. Він вітався:

— Доброго ранку, пане.

— Чому ти не кажеш: «Хайль Гітлер!»,— обурився я.

— А вас виховували в християнській сім’ї? — тактовно запитав той чоловік.

— Так, я виріс в сім’ї пієтистів.

— Тоді ви, напевно, знаєте, що, згідно з Біблією, ми отримаємо спасіння (хайль) лише через одну особу, Ісуса Христа. І саме тому я не можу казати: «Хайль Гітлер!»

Ця відповідь здивувала і вразила мене, тому я запитав:

— Чому ти тут?

— Бо я Дослідник Біблії,— відповів Ернст.

Також я спілкувався з іншим Свідком, Еріхом Голаціком, який був перукарем. Мене глибоко зворушували розмови з цими людьми. Оскільки такі обговорення були заборонені, мій командувач наказав їх  припинити. Проте я був переконаний, якби в Німеччині чи інших країнах, де мільйони людей сповідують християнство, усі поводились так само, як Свідки, то війни не було б. «Їх треба поважати, а не переслідувати»,— думав я.

Приблизно в той час до мене зателефонувала одна стривожена вдова і попросила надати транспорт. Її сину треба було терміново видалити апендикс. Я негайно наказав виділити машину, але мій командувач відмінив це розпорядження. Чоловіка тої жінки стратили за те, що він входив до групи, яка у липні 1944 року вчинила замах на Гітлера. Хлопчик помер, і я не міг нічого вдіяти. Мене й досі мучить сумління за смерть цієї дитини.

Хоча мені було трохи за 20, я став бачити, що життя насправді відрізняється від того, яким його змальовувала нацистська пропаганда. Я продовжував захоплюватися Свідками Єгови і їхніми вченнями. Тож я зважився на кардинальне рішення.

У квітні 1945 року підступали війська союзників і мій командувач втік з Вевельсбурга. Тоді прибув підрозділ, який отримав від Гіммлера наказ знищити фортецю і вбити усіх в’язнів. Начальник концтабору дав мені список в’язнів, яких треба стратити. Всі вони були Свідками Єгови. Але чому? Тому що Свідки, як вважалося, знають місце зберігання скарбів, награбованих Третім рейхом. Скарбами були твори мистецтва, очевидно, сховані в деяких тамтешніх будівлях. Отож секретна інформація не мала поширитися і для цього хотіли стратити невинних людей. Що ж мені робити?

Я підійшов до начальника концтабору і сказав: «Наближаються американські війська. Може, було б мудро вам з солдатами поїхати звідси?» Його не довелося довго вмовляти. Потім я зробив немислиме для офіцера СС — зігнорував наказ, і завдяки цьому Свідки вижили.

Велика честь

Після війни ми з Інге зустрілися зі Свідками Єгови і почали серйозно вивчати Біблію. З нами проводила вивчення жінка, на ім’я Августе, яка приходила з різними Свідками. У повоєнні роки жити було доволі нелегко. До того ж мені докучали колишні поранення. Проте ми з дружиною присвятили життя Єгові та охрестилися: я в 1948 році, а вона в 1949-му.

У 1950-х роках Свідки, котрі були в’язнями Вевельсбурга, з’їхалися туди на зустріч. Серед присутніх були Ернст Шпехт, Еріх Голацік та ще один вірний брат Макс Холлвег. Для мене стало великою честю називатися братом тих, хто виявляв мужність і ризикував життям, аби свідчити мені про Бога. Туди також приїхала Марта Німанн, яка працювала секретаркою у Вевельсбурзі. На неї теж справила неймовірне враження поведінка Свідків, і вона присвятилася Єгові.

Озираючись в минуле, я бачу чимало доказів того, що «весь світ лежить у владі [Сатани Диявола]» (1 Івана 5:19). У молоді роки я був наївним ідеалістом і не розумів цього. Тепер мені чітко видно різницю між служінням тиранічному режиму і служінням Єгові. Гітлер вимагав бездумного послуху, а Єгова хоче, щоб ми служили йому з любові. Ця любов має ґрунтуватися на точному знанні про Бога і його наміри, які викладені в Біблії (Луки 10:27; Івана 17:3). Тому все подальше життя я прагну служити тільки Богу Єгові.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 19]

У день весілля (лютий, 1943 року)

[Ілюстрація на сторінці 19]

Замок Вевельсбург мав стати центром есесівської ідеології

[Ілюстрація на сторінці 20]

З Інге (сьогодні)