Я обрав кращий шлях

Розповів Пламен Костадінов

Я ПРОКИНУВСЯ майже опівдні. По всій кімнаті валялися пусті пляшки, а від недокурків у попільничці сильно смерділо тютюном. Ще вчора під час вечірки мене переповнювало почуття ейфорії, а тепер огортав розпач і самотність. Життя, здавалося, втратило зміст. Дозвольте розповісти трохи більше про те, як я опинився в такій плачевній ситуації.

Влітку 1980 року, коли мені було 14, я вирішив присвятити себе мистецтву. Дізнавшись від батька, що мене прийняли в художній коледж міста Троян (Болгарія), я надзвичайно зрадів. Восени того ж року я переїхав з рідного міста Ловеч до Трояна.

Мені подобалося жити далеко від батьків і робити все, що заманеться. Я почав курити і час від часу пиячити з однокурсниками, хоча в коледжі це не дозволялося. Але, порушуючи такі заборони, я отримував ще більше задоволення.

Мистецтво щораз сильніше мене притягувало. Мій талант стали помічати, і я часто мріяв про славу. Завершивши п’ятирічне навчання в коледжі, я хотів вступити до Академії мистецтв у нашій столиці, Софії. Це був найпрестижніший учбовий заклад в Болгарії. У 1988 році з цілої країни до Академії мистецтв зарахували лише вісім щасливчиків, у тому числі й мене. Як же я пишався собою! Пригадую, як, дивлячись у дзеркало, я з гордістю сказав: «Ну, що, Пламене? Тепер ти, безсумнівно, станеш великим художником».

Моральний занепад

Невдовзі я почав одягатися в чорне та запустив довге волосся й бороду. Власне так, на думку багатьох, мав виглядати справжній художник. Щоб бути подібним до представників богеми, я винайняв кімнату в кварталі художників. Вважаючи, що безлад притаманний творчим людям, я зовсім не дбав про порядок і завів кішку з трьома кошенятами і песика. З часом у мене також з’явилася звичка розтринькувати гроші.

Моя пристрасть до мистецтва далі зростала. Я багато малював, намагаючись перенести на полотно химерні образи зі свого фантастичного світу. Незвичайні малюнки були і на стінах моєї кімнати. Я не сумнівався, що мене чекає велике майбутнє.

Вечірки з однокурсниками були невід’ємною частиною мого творчого життя. Ми зазвичай збиралися у мене вдома, слухали музику і, навіть готуючись до екзаменів, багато пили. Нам подобалося вести філософські дискусії на різні теми: про музику, мистецтво та зміст життя. Часто ми говорили про надприродні сили  й інопланетян. Ці розмови збуджували мою уяву та надихали на нові картини. Хотілося, щоб відчуття ейфорії тривало якомога довше, але як тільки я ставав тверезим, воно розвіювалось. Наступного дня від мого піднесення не залишалося і сліду.

Приблизно після десяти років такого життя я відчув всередині пустку і гнітючу самотність. Хоча на моїх картинах переважали яскраві кольори, життя здавалося сірим і беззмістовним. Моя мрія стати знаменитим художником поволі згасала. Мене огорнуло пригнічення і безвихідь. Власне про цей момент я згадав на початку своєї розповіді.

Знайомство з правдою

У 1990 році я вирішив організувати виставку своїх полотен у Ловечі та запропонував взяти в ній участь Яніті. Ми були з одного міста і разом вчилися в академії. Виставка пройшла успішно, тож після її закінчення ми пішли відсвяткувати це в ресторан. Яніта почала розповідати про те, що дізналася від Свідків Єгови під час вивчення Біблії. Вона говорила про новий світ, який обіцяє Бог, і це мене дуже зацікавило.

Яніта продовжувала вивчати Біблію в Софії й іноді привозила мені біблійну літературу. Ніколи не забуду, з яким захопленням я прочитав брошуру «Ось! Я творю все нове» і як за кілька днів проковтнув книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі» *. Мені не важко було повірити в існування Бога, тому я відразу хотів навчитись, як правильно молитися. Досі пам’ятаю мою першу молитву. Я впав на коліна і став виливати свої тривоги перед Єговою. У мене не було жодного сумніву, що він чує мою молитву. Поступово внутрішній мир і радість витіснили з серця відчуття самотності.

В Софії Яніта познайомила мене з подружньою парою Свідків Єгови. Вони запропонували біблійне вивчення і запросили на зібрання. Пригадую своє перше зібрання у червні 1991 року, на яке я приїхав за дві години до початку. Чекаючи у маленькому парку, я хвилювався, як мене приймуть. Сумніви і тривоги не давали мені спокою. Наскільки ж я був здивований, що попри мій чудернацький вигляд кожен дуже радо і тепло вітав мене! З того часу я регулярно відвідував зібрання і двічі в тиждень ходив на біблійне вивчення.

Коли мені подарували першу Біблію, моєму щастю не було меж. Особливо мене вразили мудрі істини з Нагірної проповіді. Ще ніколи в житті я не читав таких влучних і глибоких думок. З Ефесян 4:23 видно, наскільки потужний вплив має Боже Слово, адже воно може «обновити силу, яка керує вашим розумом». І я переконався в цьому на власному досвіді. Вивчення Біблії спонукало мене кинути курити і змінити свій зовнішній вигляд. Зміна була такою разючою, що одного разу навіть батько, зустрічаючи мене на залізничному вокзалі в Ловечі, не впізнав мене і пішов собі далі.

Умови, в яких я жив, вже не влаштовували мене. Безлад у моїй кімнаті, розмальовані стіни і неприємний тютюновий дим більше не надихали на творчість.  Мені захотілося навести скрізь лад і покрити білою фарбою стіни, на яких були намальовані триокі інопланетяни.

Старі друзі невдовзі покинули мене, але дуже швидко з’явилися нові — брати і сестри з християнського збору, з якими я товаришую досі. Завдяки їхній підтримці я зробив швидкий духовний поступ і 22 березня 1992 року охрестився на конгресі Свідків Єгови. Це був перший у Болгарії конгрес, і він відбувся в Пловдиві.

Повернення до рідного міста

Після закінчення академії я повернувся до Ловеча, хоча усвідомлював, що художнику доволі нелегко заробити на життя в маленькому місті. Я розумів, що присвячувати себе мистецтву і водночас справам Божого Царства дуже важко, принаймні мені. Тому я змінив свої плани на майбутнє і став безкоштовно навчати людей Біблії. На той час Яніта, яка ще три роки тому закінчила Художню академію, ревно звіщала біблійну правду в Ловечі. Вона була там єдиним Свідком.

Коли я повернувся в рідне місто, тут вже вивчала Біблію зі Свідками Єгови невелика група осіб. Мені дуже подобалося відвідувати людей від дому до дому і знайомити їх з чудовою надією на майбутнє. Тому я постановив звіщати Боже Слово повночасно.

Але невдовзі почалися серйозні проблеми. У 1994 році офіційну реєстрацію нашої релігійної організації було скасовано і мас-медіа розгорнули масштабну наклепницьку кампанію *. Часто Свідків забирали до поліцейського відділку і конфісковували літературу. Тож ми не могли проводити зібрань у громадських місцях, але регулярно збиралися в маленькій кімнатці, яка була суміжна з домом Яніти. Хоча ця кімната мала лише 12 квадратних метрів, одного разу там помістилося аж 42 особи. Коли ми співали пісні Царства, то закривали вікна, щоб не заважати сусідам. Іноді в спекотну пору всередині просто не було чим дихати, та всі почувались дуже щасливими.

Рясні благословення

Я захоплювався ревністю Яніти у служінні. З часом між нами розвинулися почуття, і 11 травня 1996 року ми одружилися. Хоча ми досить різні, все ж чудово доповнюємо одне одного. Яніта не лише моя помічниця, але й найближчий друг. Я дуже вдячний Єгові за чудову дружину, адже «ціна її більша від перел» (Приповістей 31:10).

Деякі з моїх колишніх друзів стали відомими художниками, про що і я мріяв раніше. Все ж я щасливий, що обрав саме такий життєвий шлях. Мені випала честь допомогти багатьом людям знайти зміст у житті, і сьогодні вони є моїми духовними братами й сестрами. Ставши художником, я міг би здобути славу і визнання. Але це не зрівняється з тими благословеннями, які я отримав у служінні Єгові. Я дуже тішуся, що розвинув близькі взаємини з найбільшим Художником, Богом Єговою.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 12]

Зі своєю дружиною Янітою