Життя, сповнене благословень

Розповіла Гераваті Нойгардт

Я народилася в індонезійському місті Чіребон, яке славиться одягом з барвистого батику ручної роботи. Моє місіонерське життя — таке ж барвисте, як цей батик,— було сповнене цікавими подіями та зустрічами з людьми різних культур, що населяють Південно-Східну Азію і південну частину Тихого океану. Хочу поділитись з вами своїми спогадами.

У 1962 році, коли мені було 10, мама почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Згодом мої батьки, які народилися в Індонезії, але мали китайське коріння, стали Свідками. П’ятеро їхніх дітей, у тому числі і я, теж присвятилися Єгові.

Двері нашого дому завжди були відкриті для місіонерів та роз’їзних наглядачів, які духовно зміцнювали збір. Їхній гарний приклад і підбадьорливі розповіді сильно вплинули на мене. У 19 років я розпочала повночасне християнське служіння. Приблизно через рік я одружилась з Йозефом Нойгардтом — місіонером з Німеччини, який 1968 року прибув до Індонезії. Після медового місяця ми переїхали на Суматру. Це другий за площею острів Індонезії, а таких островів у цій країні налічується аж 17 000. Йозеф служив на Суматрі роз’їзним наглядачем, тож ми разом відвідували тамтешні збори Свідків Єгови.

Проповідування на Суматрі

Наш район, тобто призначена територія, тягнувся від спекотного метушливого міста Паданг, що на заході Суматри, до мальовничого вулканічного озера Тоба в гірській місцевості на півночі. Потім нас призначили в південну частину острова. На своєму старенькому фольксвагені «Жуку» ми об’їздили Суматру вздовж і впоперек. Ми тряслись вибоїстими дорогами по джунглях, перетинали хиткі мости з кокосового дерева та проїжджали біля діючих і згаслих вулканів. Наше життя було дуже простим. Спати доводилося на підлозі у хижах без електрики, водопроводу і ванної, а купатися і прати одяг — в озерах і річках. Ми дуже полюбили місцевих жителів — гостинних і щедрих людей, які цікавилися Біблією.

В околицях міста Паданг мешкає народ мінангкабау. Ці люди, здебільшого  мусульмани, були приємно вражені, коли ми показували їм у Біблії, що Бог — один, а не Трійця, як навчають християнські церкви (Повторення Закону 6:4). Багато хто охоче брав журнали «Вартова башта» та «Пробудись!» і згодом робив гарний поступ у вивченні Біблії. Біля озера Тоба мешкали батаки, які переважно сповідували християнство. Вони знали Боже ім’я, Єгова, бо бачили його у своїх перекладах Біблії (Вихід 15:3). Все ж ці люди хотіли більше дізнатися про Бога і його наміри щодо землі. Чимало з них погоджувались вивчати Біблію і пізніше ставали ревними проповідниками.

Поширення правди на Яві

У 1973 році Йозефа і мене призначили на Яву. На цьому острові, який лише вдвічі менший за Великобританію, проживало понад 80 мільйонів осіб *. Тут ми ділились доброю новиною з яванцями, сунданцями і китайцями.

Оскільки я виростала в Індонезії у китайській сім’ї, то знала кілька мов: яванську, сунданську, індонезійську та англійську. Завдяки цьому я могла проповідувати людям їхньою рідною мовою.

Одного разу в індонезійській столиці, Джакарті, яка лежить на острові Ява, я зустріла 19-літню дівчину. Вона виглядала чимось пригнічена, тож я почала розповідати їй про вічне життя в Раю на землі. Коли я зачитала вірш з Біблії, дівчина розплакалася і з любов’ю та повагою промовила: «Дякую, тітонько, що ви розповіли мені це. Завтра мені треба заплатити за університет 1,5 мільйона рупій [160 доларів]. Щоб здобути гроші, я думала продати свою незайманість. Перед тим як ви підійшли, я молилась, щоб Бог допоміг мені повестись мудро. І ось його відповідь. Ліпше відкласти навчання і залишитись морально чистою». Ця дівчина з радістю погодилась глибше дослідити Боже Слово.

З тих часів багато мешканців Яви, у тому числі сунданці та китайці, узгодили своє життя з біблійними нормами. І це, як обіцяв Бог, принесло їм внутрішній мир та справжнє щастя (Ісаї 48:17, 18).

Калімантан — батьківщина даяків

З острова Ява ми переїхали на індонезійський острів Калімантан, або Борнео,— третій за величиною острів світу (після Гренландії та Нової Гвінеї). Цей острів дуже мальовничий. Тут є і густі джунглі, і скелясті  гори, і могутні річки. Калімантан став домівкою для китайців, малайських мусульман та даяків — тубільного народу, який переважно живе на берегах річок. У давнину даяки мали жахливий звичай — вбивши ворога, вони приносили його голову як трофей.

До віддалених поселень даяків ми зазвичай діставалися човном або каное, пливучи чистими річками через джунглі. На берегах вигрівались величезні крокодили, а на деревах чистили барвисте пір’я птахи і сиділи мавпи, які здивовано розглядали нас. Тож можете собі уявити, яким цікавим було наше місіонерське життя!

Більшість батаків жили у будиночках на палях, збудованих з того, що вони знайшли в лісі. Деякі хатинки були зовсім маленькими, а інші — дуже довгими і вміщали кілька сімей. Чимало тубільців ніколи не бачили європейця, тому Йозеф був для них справжньою диковинкою. Діти бігли селом, вигукуючи: «Пастор! Пастор!» Потім усі сходилися послухати білого проповідника. Йозефа перекладав місцевий Свідок, який пізніше з усіма охочими домовлявся про вивчення Біблії.

Служіння в Папуа — Новій Гвінеї

Через сильний релігійних опір у грудні 1976 року уряд Індонезії заборонив діяльність Свідків Єгови. Тому Йозефа й мене призначили до Папуа — Нової Гвінеї.

Прибувши в столицю Порт-Морсбі, ми два місяці навчалися місцевої торгової мови хірі-моту. Потім ми переїхали до острівця Дару у віддаленій Західній провінції. Там я познайомилась з Юнес, великою міцною і дуже приємною жінкою. Її зуби були темно-коричневими, оскільки вона роками жувала горіх-бетель. Дізнавшись, що Бог вимагає від своїх служителів фізичної, моральної і духовної чистоти, Юнес позбулася цієї звички і стала вірною християнкою (2 Коринфян 7:1). Щоразу, коли ми бачили, як смиренні люди приймають біблійну правду, то ще більше переконувались у правдивості слів з Псалма 34:9: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь».

З часом Йозефа знову призначили роз’їзним наглядачем і ми відвідали майже кожен куточок Папуа — Нової Гвінеї, де розмовляють приблизно 820 мовами. Аби спілкуватися з більшою кількістю людей, ми вивчили ще одну мову — ток-пісин (місцева лігва франка). Ми добирались до тамтешніх містечок і сіл пішки, машиною, човном, каное і навіть маленькими літаками. Нам доводилось зносити спеку, надокучливих москітів і боротися з малярією.

Потім у 1985 році ми отримали місіонерське призначення на Соломонові острови, що на схід від Папуа — Нової Гвінеї. Там ми служили в місцевому філіалі Свідків Єгови і також підбадьорювали місцеві збори та відвідували християнські конгреси. Нам довелося вивчити ще одну мову, цього разу піджин Соломонових островів. Як же приємно згадувати тепле спілкування з остров’янами, котрі виявляли палку любов до біблійної правди.

Найважча подорож

У 2001 році була знята заборона на діяльність Свідків Єгови в Індонезії, тож ми з Йозефом повернулися до Джакарти. Невдовзі моєму любому чоловікові поставили страшний діагноз — злоякісна меланома, один з найнебезпечніших різновидів раку шкіри. Ми поїхали до Німеччини на лікування. Але, на жаль, 2005 року, на 33-тю річницю нашого подружнього життя, Йозеф заснув сном смерті до часу, коли Бог воскрешатиме людей в Раю на землі (Івана 11:11—14). Мій чоловік помер у віці 62 років, провівши у повночасному служінні 40 років.

Я залишилася в Джакарті і далі служу місіонеркою. Мені дуже важко без мого любого чоловіка. Проте коли я ділюся з іншими цінними біблійними істинами, то це допомагає долати смуток і дає почуття глибокого задоволення та змісту в житті. Я можу з упевненістю сказати, що Єгова подарував мені цікаве і сповнене благословень життя.

[Примітка]

[Карта на сторінці 25]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ІНДОНЕЗІЯ

Ява

ДЖАКАРТА

Чіребон

Суматра

Паданг

о. Тоба

Борнео

ПАПУА — НОВА ГВІНЕЯ

ПОРТ-МОРСБІ

Дару

СОЛОМОНОВІ ОСТРОВИ

[Ілюстрація на сторінці 26]

Гераваті з жінкою із Соломонових островів, яка вивчала Біблію

[Ілюстрація на сторінці 26]

З Йозефом в Голландії (2005 рік, незадовго до його смерті)