Нацисти мене не зламали

Розповіла Херміне Ліска

МОЄ безтурботне дитинство раптово закінчилось у 1938 році, коли Адольф Гітлер і нацистська партія захопили владу в моїй рідній Австрії. Невдовзі всіх школярів, у тому числі мене, почали змушувати вітатися «Хайль Гітлер», співати нацистських пісень і вступати в молодіжну організацію «Гітлерюгенд». Я рішуче відмовлялась робити це. Дозвольте, я розповім, як усе було.

Я виростала на фермі в селі Санкт-Вальбурген (провінція Каринтія, Австрія). У моїх батьків, Йоганна і Елізабет Обвегер, було п’ятеро дітей: четверо моїх братів і я — наймолодша. У 1925 році тато став Бібельфоршером, тобто Дослідником Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Мама охрестилась 1937 року. З самого малечку батьки навчали мене біблійних принципів і прищеплювали любов до Бога і до його творива. Зокрема вони пояснили мені, що неправильно поклонятись людині і боготворити її. Ісус Христос казав: «Поклоняйся лише Єгові, Богу твоєму, і тільки йому одному віддано служи» (Луки 4:8).

Мої батьки були дуже гостинними. До нас часто приходили гості, і, крім нашої великої сім’ї, на фермі жили робітники. Ми багато співали — це досі поширено в Каринтії — і не раз із захопленням обговорювали біблійні теми. Я з приємністю згадую, як кожного недільного ранку наша сім’я збиралась за столом у вітальні, щоб вивчати Біблію.

На зміну свободі приходить страх

Німеччина анексувала Австрію, коли мені було майже вісім років. Відтоді вплив нацистської партії посилився: всіх змушували підтримувати її ідеологію і вітати одне одного словами: «Хайль Гітлер». Я не робила цього, тому що «хайль» з німецької означає «спасіння», а я не вважала, що Гітлер може дати спасіння. Я знала, що моїм Спасителем є Ісус Христос (Дії 4:12). Через таку позицію з мене постійно насміхалися і вчителі, і однокласники. Коли мені було 11 років, завуч початкової школи сказав: «Херміне, я відправлю тебе в перший клас. Я не потерплю такої впертої учениці!»

Оскільки мої брати і я зайняли непохитну позицію і не вітались «Хайль Гітлер», тата викликали в суд. Йому сказали підписати документ, в якому говорилось, що він зрікається своєї віри і має виховувати дітей відповідно до нацистської ідеології. Батько відмовився підписати цей документ, тому його з мамою позбавили батьківських прав, а мене відіслали у дитячий виправний заклад приблизно за 40 кілометрів від дому.

Я дуже скучала за домом і багато плакала. Вихователька хотіла змусити мене  вступити в «Гітлерюгенд», але в неї нічого не вийшло. Дівчатка намагались підняти і випростати мою праву руку, примушуючи мене віддати честь нацистському прапору. Я постановила не зраджувати Бога, як і його служителі давнини, котрі казали: «Борони нас, Боже, покинути Господа, щоб служити іншим богам!» (Ісуса Навина 24:16).

Батьки не мали права мене відвідувати. Однак їм вдавалось таємно бачитись зі мною, коли я йшла до школи і в самій школі. Ці короткі зустрічі зміцнювали мою рішучість залишатись вірною Єгові. Одного разу тато дав мені маленьку Біблію, яку я старанно ховала в ліжку. Як же мені подобалось читати її, хоч і доводилось робити це потайки! Якось мене мало не впіймали на гарячому, але я швидко заховала Біблію під ковдру.

У жіночому монастирі

Оскільки мене ніяк не могли перевиховати, дирекція запідозрила, що батьки продовжують впливати на мене. Тому у вересні 1942 року мене відправили поїздом до Мюнхена (Німеччина) у католицьку школу «Адельгунден», яка була при монастирі. Під час переїзду черниці побачили у мене Біблію і відібрали.

Я постановила далі непохитно триматися своїх поглядів і відмовилась ходити на релігійні служби. Я сказала одній черниці, що батьки кожної неділі читали мені Біблію. Після цього вона зробила те, чого я аж ніяк не сподівалась,— віддала мені Біблію! Очевидно, мої слова торкнулись її серця. Вона навіть дозволила, щоб я читала їй Біблію.

Одного разу вчителька у школі сказала мені:

— Херміне, у тебе біляве волосся і блакитні очі. Ти німкеня, а не єврейка, а Єгова — єврейський Бог.

— Але ж Єгова — Творець усього. Він створив усіх нас! — відповіла я.

Директор школи також тиснув на мене. Якось він сказав:

— Херміне, один з твоїх братів пішов в армію. Який гарний приклад для тебе!

 Я знала, що мій брат пішов воювати, але не збиралася брати з нього приклад.

— Я послідовниця Ісуса Христа, а не свого брата,— відповіла я.

Після цього директор пригрозив, що відправить мене у психлікарню, і навіть наказав черниці зібрати мої речі. Однак він не виконав своєї погрози.

Влітку 1943 року Мюнхен почали бомбардувати і дітей з «Адельгундена» перевезли в сільську місцевість. У той час я не раз пригадувала мамині слова: «Навіть якщо нас розлучать і ти не зможеш отримувати від мене листів, пам’ятай: Єгова та Ісус завжди будуть з тобою. Вони ніколи тебе не покинуть, тому не переставай молитись».

Повертаюсь додому

У березні 1944 року мене знову відправили до «Адельгундена». Там ми днями і ночами сиділи в бомбосховищі, тому що Мюнхен сильно бомбардували. Тим часом батьки постійно подавали прохання, щоб мене повернули до них. Зрештою їхнє прохання задовольнили, і в квітні 1944 року я вже була вдома.

На прощання директор сказав мені: «Херміне, напиши нам по приїзді додому. І залишайся такою, якою ти є». Яка ж зміна! Згодом я дізналась, що невдовзі після мого від’їзду дев’ятеро дівчат і три черниці загинули під час повітряного бомбардування. Якою ж страшною є війна!

І все ж я дуже раділа, що знову повернулася в сім’ю. У травні 1944 року, коли ще вирувала війна, я охрестилась у ванні на знак свого присвячення Єгові. В 1945 році воєнні дії припинились і я почала повночасне служіння. Мені дуже хотілося нести іншим людям добру новину про Боже Царство, адже воно — єдина надія людства на справжній мир і безпеку (Матвія 6:9, 10).

У 1950 році я зустріла Еріха Ліску, молодого роз’їзного служителя з Відня. Після нашого одруження 1952 року ми деякий час разом відвідували збори, які Еріх зміцнював духовно.

Наша перша дитина народилася в 1953 році, а згодом — ще двоє. У нас з’явилося більше обов’язків, тож ми припинили повночасне служіння і зайнялись вихованням дітей. Я переконалась: якщо міцно триматися Бога, він ніколи тебе не розчарує і завжди даватиме сил. Бог ніколи не покидав мене. Особливо я відчуваю потіху і підтримку Єгови після смерті мого дорогого чоловіка у 2002 році.

Оглядаючись на своє життя, я відчуваю велику вдячність до своїх батьків за те, що вони прищепили у моє юне серце любов до Бога і до його Слова — джерела справжньої мудрості (2 Тимофія 3:16, 17). Але ще більше я вдячна Єгові, який продовжує зміцнювати мене у боротьбі з життєвими труднощами.

[Вставка на сторінці 19]

«Я послідовниця Ісуса Христа, а не свого брата»

[Ілюстрація на сторінці 19]

Наша сім’я на фермі в Санкт-Вальбургені

[Ілюстрації на сторінці 19]

Мої батьки Елізабет і Йоганн Обвегер

[Відомості про джерело]

Both photos: Foto Hammerschlag

[Ілюстрація на сторінці 20]

З Еріхом