Я нарешті відчув справжню любов та мир

Розповів Ежидіо Нахакбрія

Я виростав з почуттям, що мене не люблять і я нікому не потрібний. Але тепер я відчуваю любов інших і маю справжній душевний мир. Дозвольте мені пояснити, як відбулася така зміна.

Я З’ЯВИВСЯ на світ 1976 року в хатинці із земляною підлогою у горах Східного Тимору. Тоді він входив до складу Індонезії. Я був восьмим з десяти дітей. Мої батьки жили у злиднях і не могли прогодувати всіх нас. Тож вони залишили мого брата-близнюка в себе, а мене віддали на виховання моєму двоюрідному брату.

У грудні 1975 року, незадовго до мого народження, індонезійські війська вдерлися на територію Східного Тимору. Почалася партизанська війна, яка тривала понад двадцять років. Перші спогади мого дитинства просякнуті насиллям та стражданнями. Я чітко пам’ятаю, як солдати напали на наше село і всі були змушені рятуватися втечею. Ми з двоюрідним братом вирушили до відлюдного гірського схилу, де вже знайшли притулок тисячі інших тиморців.

Однак солдати виявили цей сховок і незабаром почали нас бомбити. У моїй пам’яті виринають жахливі картини смерті та руйнувань. Коли ми зрештою повернулися в село, я жив у постійному страху. Чимало наших сусідів зникли або загинули, і я боявся, що мене спіткає те саме.

Коли я мав десять років, мій двоюрідний брат захворів та помер. Тож батьки відправили мене до бабусі. Вона була вдовою і через важке життя на все злилася та вважала мене тягарем. Бабця ставилась до мене як до наймита. Одного дня я захворів і не міг працювати. Вона побила мене й залишила помирати. На щастя, інший двоюрідний брат узяв мене до себе.

У 12 років я нарешті пішов до школи. Незабаром дружина мого двоюрідного брата захворіла, що сильно його пригнітило. Я не хотів їх обтяжувати й пішов з дому. Я пристав до групи індонезійських солдатів, які отаборилися в джунглях. Мені дозволили виконувати різноманітну роботу: прати одяг, готувати їжу та прибирати в таборі. Солдати добре до мене ставились, і я почувався потрібним. Проте через кілька місяців мене розшукали родичі та змусили повернутись у село.

 Боротьба за краще життя

Після закінчення школи я переїхав у Ділі, столицю Східного Тимору. Там вступив до університету, де познайомився з молоддю, яка виростала в таких самих умовах, що і я. Ми вважали, що для досягнення незалежності країни та покращення умов життя необхідні політичні зміни. Наша студентська група організовувала чимало демонстрацій, які здебільшого переростали в сутички з владою. Багато моїх друзів були поранені, а декого навіть убили.

Зрештою 2002 року Східний Тимор здобув незалежність. У країні була розруха. Десятки тисяч людей втратили життя, а сотні тисяч покинули рідні домівки. Я сподівався змін, але повсюдне безробіття, бідність і політична нестабільність надалі виснажували країну.

Поворотний момент

У ті часи я мешкав разом з деякими родичами. Одного з них звали Андре. Він був молодший за мене і вивчав Біблію зі Свідками Єгови. Як ревний католик, я не хотів, аби хтось з моїх родичів належав до іншої релігії. Та все ж мені було цікаво, що говорить Боже Слово. Тому час від часу я читав Біблію, яка лежала в кімнаті Андре. Прочитане виклика́ло ще більший інтерес.

У 2004 році Андре дав мені запрошення на відзначення Спомину Ісусової смерті. Я вирішив піти, але переплутав час та прийшов на дві години раніше. Коли з’явилися перші Свідки,— серед них були і місцеві люди, і іноземці,— вони сердечно привітали мене та потиснули мені руку. Я був вражений. Під час промови, яка виголошувалась на Спомині, я записував усі біблійні вірші. Вдома я переглянув їх у своїй католицькій Біблії, щоб переконатися, чи промовець говорив правду. Усе збігалося!

Наступного тижня я відвідав католицьку месу. Разом з кількома іншими особами я запізнився, і священик, розгнівавшись, вигнав нас із церкви. Ми стояли на вулиці і чули, як він закінчив богослужіння словами: «Нехай мир Ісуса буде з вами». Тоді одна смілива жінка вигукнула: «Як ви можете говорити про мир, коли щойно вигнали тих людей з церкви?» Священик нічого не відповів. Більше я до церкви не повернувся.

Невдовзі я почав вивчати Біблію та приходити на зібрання Свідків разом з Андре. Це занепокоїло наших родичів, і вони почали чинити нам опір. Бабуся Андре попередила: «Я вирию яму і поховаю вас, хлопці, якщо ви не порвете з тою новою релігією». Її погрози нас не зупинили. Ми прагнули й далі робити духовний поступ.

Зміна особистості

Коли я почав вивчати Біблію, то зрозумів, що мені не знайоме почуття любові. Я був непривітним і не довіряв людям. Однак Свідки продовжували щиро цікавитися мною. Якось я захворів, але родичам було до цього байдуже. Свідки ж відвідували мене та надавали допомогу. Вони любили «не словом і не язиком, а ділом і правдою» (1 Івана 3:18).

Попри мій суворий вигляд і вдачу Свідки ставилися до мене чуйно та з «братерською любов’ю» (1 Петра 3:8). Уперше в житті я відчув, що мене люблять. Мій характер пом’якшився, і я почав розвивати любов до Бога та ближніх. Зрештою в грудні 2004 року я охрестився у воді на знак свого присвячення Єгові. Невдовзі охрестився й Андре.

Труднощі і благословення

Після хрещення я палав бажанням допомагати людям, які ніколи не знали справжньої любові та справедливості. Тож я став піонером — так Свідки Єгови називають повночасних християнських служителів. Зміцняючи інших біблійною звісткою, я відчував більше відсвіження, ніж коли брав участь у демонстраціях і сутичках з владою. Нарешті я ніс людям справжнє полегшення!

У 2006 році у Східному Тиморі знову спалахнув конфлікт. Болючі політичні питання і суперечності всередині регіону призвели  до кризи: різні угруповання взялися за зброю, а місто Ділі потрапило в облогу. Через це людям зі сходу країни, які жили в місті, довелось рятуватися втечею. Разом з іншими Свідками я втік до Баукау, великого міста за 120 кілометрів на схід від Ділі. А втім, ці труднощі обернулися на добро. У Баукау ми змогли заснувати новий збір — перший за межами Ділі.

Три роки по тому, 2009-го, мене запросили на навчання у спеціальній школі для повночасних християнських служителів, що проходила в Джакарті (Індонезія). Тамтешні Свідки сердечно прийняли мене. Я був глибоко зворушений їхньою щирою любов’ю. Я відчув себе частиною всесвітнього братства, міжнародної сім’ї, яка справді дбає про мене (1 Петра 2:17).

Нарешті справжній мир!

Після навчання я повернувся в Баукау, де живу досі. Я з радістю допомагаю людям духовно, так само, як колись допомогли мені. В одному з віддалених поселень ми навчаємо Біблії близько 20 людей, у тому числі багатьох літніх, котрі не вміють читати і писати. Чимало з них відвідує щотижневі зібрання, а троє осіб охрестилися й приєднались до нашої духовної сім’ї.

Кілька років тому я познайомився з Фелізардою, привітною і сердечною дівчиною. Вона прийняла біблійну правду, швидко зросла духовно й охрестилась. Ми одружилися в 2011 році. Мій родич Андре служить в офісі Свідків Єгови у Східному Тиморі, і я дуже цьому радію. Більшість моїх рідних, у тому числі бабуся Андре, яка колись погрожувала нам, тепер поважають мою віру.

У минулому я був озлобленим, почувався нікчемним і нікому не потрібним. Але завдяки Єгові я нарешті відчув справжню любов та мир.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Ежидіо в роки боротьби за справедливість

[Ілюстрація на сторінці 21]

Ежидіо і Фелізарда разом з іншими членами збору в Баукау (Східний Тимор)