В останні десятиліття сімейне життя на Заході зазнало драматичних змін. Колись батьки давали вказівки, а діти слухалися. Тепер у деяких сім’ях, здається, все навпаки. Нижче наведено кілька типових ситуацій.

• У магазині чотирирічний хлопчик хоче взяти іграшку. Мама намагається його відрадити: «В тебе вже достатньо іграшок, правда?» І тут вона розуміє, що не треба було додавати запитання. Хлопчик скиглить: «Але я хочу цю!» Боячись, що син влаштує істерику,— як він це часто робить,​— мама поступається.

• П’ятирічна дівчинка перебиває розмову тата з іншим дорослим. «Мені нудно,— скаржиться вона.— Я хочу додому». Тато зупиняється на півслові, нахиляється до дочки і лагідно просить: «Люба, ще кілька хвилин, добре?»

• Дванадцятирічному Джеймсу вкотре зробили зауваження через те, що він кричав на свою вчительку. Батько Джеймса незадоволений — але не сином, а вчителькою. «Вона вічно до тебе чіпляється,— каже він Джеймсу.— Піду поскаржуся на неї директору».

Хоча наведені вище ситуації вигадані, вони добре ілюструють реальну проблему, що існує в багатьох сім’ях. Нерідко батьки закривають очі на грубу поведінку дітей, задовольняють їхні забаганки і «рятують» їх від наслідків поганих учинків. У книжці «Епідемія нарцисизму» говориться: «Дедалі звичнішим стає явище, коли влада в сім’ї переходить від батьків до дітей. Не так давно діти знали, хто головний у домі,— і головними були не вони» («The Narcissism Epidemic»).

 Безперечно, чимало батьків докладають зусиль, щоб прищеплювати своїм дітям правильні цінності. Для цього вони не лише подають дітям добрий приклад, а й за потреби твердо і водночас з любов’ю виправляють їх. І все ж батьки, котрі усвідомлюють важливість належного виховання, «пливуть проти течії загальноприйнятих поглядів», як сказано у згаданій раніше книжці.

Як так сталося? Чому настала криза виховання?

Дехто каже, що батьківський авторитет почав слабнути в 1960-х роках, коли різні експерти заохочували батьків бути більш поблажливими до своїх дітей. Вони говорили: «Будьте другом, а не командиром», «Краще хвалити, ніж дисциплінувати», «Замість того щоб виправляти дітей, при кожній нагоді хваліть їх за добрі вчинки». Ці експерти не заохочували батьків триматись золотої середини між похвалою і виправленням. Натомість вони натякали, що картання зашкодить вразливій дитячій психіці і призведе до того, що діти все життя будуть ображатися на батьків.

Невдовзі після того експерти почали також наголошувати на важливості самоповаги. Складалося враження, що вони знайшли секрет успішного виховання дітей. Ось у чому він, на їхню думку, полягав: «Батьки мають подбати, щоб їхні діти були доброї думки про себе». Безумовно, важливо допомагати дітям почуватися впевненими в собі. Але фахівці з виховання дітей почали впадати в крайнощі, кажучи батькам: «Уникайте негативних слів на зразок “ні” та “погано”», «Запевняйте дітей у тому, що вони особливі і зможуть всього досягти». Здавалося, ніби мати добру думку про себе важливіше, ніж бути доброю людиною.

Зрештою, як дехто вважає, цей рух за підвищення самооцінки лише посприяв тому, що діти почали вважати, ніби всі їм щось винні, ніби весь світ у боргу перед ними. Крім того, як сказано в одній книжці, через цей рух багато молодих людей  виявилися «не готовими до критики та невдач, які неминуче трапляються в житті» («Generation Me»). У цій книзі цитуються слова одного батька, який сказав: «На роботі ніхто не братиме до уваги рух за підвищення самооцінки. Якщо ви представили поганий звіт, начальник не скаже: “О, який гарний папір ти вибрав для звіту”. Виховуючи дітей в такому дусі, ви зробите їм ведмежу послугу».

Протягом десятиліть методи виховання дітей часто відображали дуже мінливі погляди людей. «Методи виховання змінюються,— пише фахівець з педагогіки Рональд Морріш.— Вони відображають зміни в нашому суспільстві» *. Тож батькам дуже легко опинитися в ситуації, коли їх, як сказано в Біблії, «кидає, мов на хвилях, і носить туди-сюди кожен вітер вчення» (Ефесян 4:14).

Тож очевидно, що тенденція до поблажливого виховання дітей мала негативні наслідки. Вона послабила батьківський авторитет, а також позбавила дітей керівництва, якого вони потребують, щоб приймати мудрі рішення і йти по житті зі справжньою впевненістю.

Чи є ліпший шлях?