НАТАЛІЯ та її дев’ятирічний син Аслан опинилися поруч із Заріною та її дванадцятирічною дочкою Анжелікою. Більш ніж 1000 інших дітей і дорослих, сидячи на підлозі, тулилися одне до одного, а за ними наглядали озброєні до зубів нападники.

Події відбувалися в Беслані, невеликому містечку Північної Осетії (Росія). Трохи раніше тієї середи, 1 вересня 2004 року, діти з батьками зібралися на шкільному подвір’ї, готуючись відзначити перший день навчального року. Раптом у натовп увірвалися озброєні бойовики і терористи-смертники, які кричали і стріляли в повітря. Більш ніж 30 нападників загнали нажаханих людей у шкільний спортзал і встановили вибухівку по периметру приміщення.

Так почалося напружене триденне протистояння між нападниками та силами безпеки. «Я ще ніколи стільки не молилася»,— пригадує Наталія, яка тоді вивчала Біблію зі Свідками Єгови.

Надворі стояла літня погода, і у спортзалі було страшенно душно й гаряче. Настав ранок другого дня, а нападники не давали заручникам ані їжі, ані води. На третій день, у п’ятницю, дехто з заручників почав їсти квіти, які діти принесли вчителям, і пити сечу. «Хлопець, який сидів поряд, вклав мені в руку листок,— пригадує Наталія.— Я розділила цей листок навпіл і дала половину Анжеліці, а половину Аслану».

Пізніше в той самий день зчинилося кровопролиття. «Від вибухів я впала на землю,— каже Наталія.— Повітря наповнив густий дим, і розпочалася стрілянина». Під перехресним вогнем військових і терористів Наталія та Аслан виповзли з приміщення. Місцевий осетин, на ім’я Алан, відтягнув їх до безпечного місця. Багатьом іншим врятуватися не вдалося.

Загинули сотні дітей і дорослих, у тому числі Анжеліка. Ридання й голосіння в Беслані було чути протягом тижнів після трагедії. З помешкання Наталії видно школу, і навіть коли поблизу звели нову школу, Аслан не міг зайти в неї. Він навіть не виходив на вулицю гратися. «Ми благали Єгову допомогти йому подолати страх»,— згадує Наталія. Згодом він знайшов у собі сили знову піти до школи.

Для Наталії стало випробуванням відвідувати християнські зібрання у Залі Царства. «Коли я опинялася в замкнутому приміщенні серед багатьох людей, мені здавалося, що на будівлю ось-ось нападуть,— розповідає вона.— Тоді я молилася, щоб нічого не трапилося. Через якийсь час я перестала відвідувати зібрання. Також мене мучила думка про те, що багато людей загинуло, тоді як ми вижили».

Наталія продовжує: «Я вдячна тим членам збору, які продовжували мене підтримувати. Свідок, на ім’я Тетяна, незмінно відвідувала мене кожних три дні. Пізніше вона прийшла з іншим Свідком — доброю, тактовною і лагідною Уляною, яка добре знала Біблію. Уляна похвалила мене за докладені зусилля. Вона уважно мене слухала.

Уляна зачитала мені слова апостола Павла, записані в 2 Коринфян 1:9. Переживши тяжке випробування в Азії, Павло сказав: “Ми думали, що отримали смертний вирок”. Вона також зачитала мені Ісаї 40:31: “Ті, хто надіється на Єгову, відновлять сили. Вони ширятимуть на крилах, мов орли”. Подібні біблійні уривки, а також постійна емоційна підтримка Уляни та інших допомогли мені зібратися з силами, аби знову разом з дітьми почати відвідувати християнські зібрання. Попри це мені й досі нелегко перебувати в залі».

Заріна, про яку згадувалося раніше, згодом стала Свідком Єгови. Тепер вона чекає часу, коли зможе привітати воскреслу Анжеліку на прекрасній мирній землі, якою правитиме Боже Царство (Матвія 6:9, 10; Дії 24:15). Наталія та її діти охрестилися 2009 року. Вони й досі живуть біля руїн того спортзалу. Але відчуття жаху залишилося в минулому. «Нарешті я можу говорити про той день без гіркоти чи страху,— каже Наталія.— Бог допомагає нам загоювати рани».