Ранні християни і світ

БЛИЗЬКО двох тисяч років тому на Середньому Сході відбулася чудова подія. Єдинородний Божий Син був посланий зі свого небесного місця перебування, щоб деякий час жити у світі людей. Як відреагувала на це більшість із них? Апостол Іван відповідає: «На світі [Ісус] був, і світ повстав через нього, та світ його не пізнав. До своїх [Ізраїля] прийшов, і свої не прийняли його» (Івана 1:10, 11, Галущинський).

Світ просто не прийняв Ісуса, Сина Божого. Чому? Ісус пояснив одну з причин, сказавши: «Мене [світ] ненавидить, бо Я свідчу про нього, що діла його злі» (Івана 7:7). Зрештою той самий світ, представлений релігійними провідниками, едомським царем та римським державним діячем, стратив Ісуса (Луки 22:66—23:25; Дії 3:14, 15; 4:24—28). А що сказати про послідовників Ісуса? Чи є більша ймовірність, що світ прийме  їх? Ні. Незадовго до своєї смерті Ісус перестеріг їх: «Коли б ви зо світу [частиною світу, НС] були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу [не є частиною світу, НС], але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить» (Івана 15:19).

Часи апостолів

Ісусові слова виявилися правдивими. Лише кілька тижнів після його смерті апостолів арештували, пригрозили їм і побили їх (Дії 4:1—3; 5:17, 18, 40). Невдовзі притягли до іудейського Синедріону і вкаменували ревного Степана (Дії 6:8—12; 7:54, 57, 58). Пізніше цар Ірод Агріппа I стратив апостола Якова (Дії 12:1, 2). За обвинуваченням євреїв з діаспори апостола Павла переслідували під час його місіонерських подорожей (Дії 13:50; 14:2, 19).

Як реагували на таку опозицію ранні християни? Коли у ті часи представники релігійної влади заборонили апостолам проповідувати в ім’я Ісуса, апостоли заявили: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» (Дії 4:19, 20; 5:29). Цього погляду вони дотримувалися завжди, коли виникала опозиція. Однак апостол Павло радив християнам у Римі «коритися вищій [урядовій] владі». Він також радив їм: «Коли можливо, якщо це залежить від вас,— живіть у мирі зо всіма людьми!» (Римлян 12:18; 13:1). Отже, ранні християни мусили досягти непростої рівноваги. Вони слухалися Бога як свого основного Правителя. У той самий час вони корилися державній владі і намагалися жити мирно з усіма людьми.

Християни у римському світі

У світі Римської імперії християни першого століття, без сумніву, мали користь із «римського миру» (pax romana), який підтримувався римськими легіонами. Стабільне правління закону і порядку, добрі дороги, відносно безпечне мореплавство створили сприятливі умови для поширення християнства. Ранні християни, очевидно, усвідомлювали свій борг суспільству і слухалися Ісусового наказу «Віддайте кесареве — кесареві» (Марка 12:17). У листі до римського імператора Антоніна Пія (138—161 рр. н. е.) Юстін Мученик заявляв, що християни платили свої податки «з більшою готовністю, ніж всі інші люди» («Перша апологія», розділ 17). У 197 році н. е. Тертулліан сказав римським правителям, що їхні збирачі податків «повинні бути вдячними християнам» за сумлінне сплачування податків («Апологія», розділ 42). Таким способом вони слухалися Павлової поради коритися вищій владі.

Окрім цього, наскільки дозволяли їхні християнські принципи, ранні християни намагалися жити в мирі зі своїми сусідами. Але це було не легко. Світ навколо них був дуже неморальний і потопав у греко-римському ідолопоклонстві, до якого не так давно було долучено поклоніння імператору. Римська язичеська релігія була, по суті, державною, так що кожен, хто ухилявся сповідувати її, вважався ворогом держави. Як це відбивалося на християнах?

Професор Оксфордського університету Е. Дж. Харді писав: «Тертулліан перераховує багато речей, неможливих для совісного християнина як ідолопоклонство: наприклад, клятви при договорах,  освітлення дверей під час свят, усі язичеські релігійні церемонії, ігри та цирк, професійне навчання світської [язичеської класичної] літератури, військова служба, державні посади» («Християнство і римський уряд», англ.).

Так, жити у римському світі і не зраджувати християнської віри було важко. Французький католицький письменник А. Гамман пише: «Не можна було ступити і кроку, щоб не зіткнутися з божеством. Через свої погляди християни кожного дня мали проблеми, вони жили на краю суспільства... Вони постійно зустрічали проблеми — вдома, на вулицях, на базарі... На вулиці християни, без різниці, чи вони були римськими громадянами, чи ні, повинні були знімати головні убори, проходячи повз храм або пам’ятник. Як же вони могли уникнути робити це, не викликаючи підозри; як їм підкорятися, не виконуючи акту вірнопідданства? Якщо вони займалися діловими справами і хотіли позичити гроші, то повинні були поклястися позикодавцеві іменем богів... Якщо вони приймали державну посаду, то повинні були принести жертву. Якщо їх брали в армію, як їм було уникнути клятви і не брати участі у церемоніях військової служби?» («Щоденне життя ранніх християн. 95—197 рр. н. е.»).

Хороші громадяни, яких, однак, обмовляли

Близько 60—61 року н. е., коли Павло перебував у Римі, чекаючи на суд в імператора Нерона, високопоставлені євреї говорили про ранніх християн: «Відомо про секту цю нам, що їй скрізь спротивляються» (Дії 28:22). Історія свідчить, що християнам противились, але несправделиво. У своїй книжці «На зорі християнства» (англ.) Е. В. Барнц розповідає: «У ранніх авторитетних християнських документах християнство головним чином представляється як моральний і слухняний закону рух. Його члени хотіли бути хорошими громадянами і вірними підданими. Вони уникали хиб і пороків язичества. В особистому житті вони намагалися бути мирними сусідами і гідними довіри друзями. Вони вчилися бути поміркованими, працьовитими та охайними людьми. Серед переважаючого зіпсуття і розбещеності вірні своїм принципам християни були чесними і правдивими. Норми статевого життя у них були дуже високими: подружній зв’язок поважали, а в сімейному житті підтримували чистоту. З такими чеснотами вони, мабуть, не були поганими громадянами. Однак досить довго їх зневажали, обмовляли і ненавиділи».

Так само як стародавній світ не розумів Ісуса, він не розумів і тому ненавидів християн. Оскільки вони не поклонялись імператорові, їх звинувачували в атеїзмі. Коли траплялося лихо, їх звинувачували в тому, що вони прогнівили богів. Через те що вони відмовлялися приходити на неморальні ігри чи криваві бої гладіаторів, їх вважали антисоціальними особами, навіть «ненависниками людства». Їхні вороги заявляли, що християнська «секта» руйнує родини і що з цієї причини вона була небезпечною для соціальної стабільності. Тертулліан писав про язичеських чоловіків, які швидше погодилися б на те, щоб їхні жінки чинили перелюб, аніж ставали християнками.

Християн критикували за те, що вони були проти абортів, які широко практикувалися в той час. Однак їхні вороги звинувачували їх у вбивстві дітей. Дехто заявляв також, що вони пили кров дітей, принесених у жертву на зібраннях. У той самий час їхні вороги намагалися змусити їх їсти ковбасу з кров’ю,  знаючи, що це було проти їхнього сумління. Таким чином, ці противники самі суперечили своїм звинуваченням (Тертулліан, «Апологія», розділ 9).

Зневажені, як нова секта

Історик Кеннет Скот Латюрет писав: «Ще інші звинувачення спричинили те, що християнство висміювали за недавнє виникнення і протиставляли його древності його суперників [іудаїзму та греко-римських язичеських релігій]» («Історія поширення християнства», том 1, сторінка 131). На початку другого століття нашої ери римський історик Светоній назвав християнство «новим шкідливим забобоном». Тертулліан засвідчив, що вже сама назва «християнин» була зненавидженою і що християни були сектою, яку не любили. Роберт М. Ґрант так писав про ставлення урядових осіб Римської імперії до християн у другому столітті: «В основному, християнство вважали непотрібною, можливо, шкідливою релігією» («Раннє християнство і суспільство»).

Звинувачені в агресивному навертанні на свою віру

У своїй книжці «Ранні століття Церкви» (фр.) професор Сорбонського університету Жан Бернарде писав: «[Християни] йшли всюди і говорили з кожним. На дорогах і в містах, на міських площах і в домах. Бажані чи небажані. Бідним і обтяженим своїми маєтками багатим. Простим людям і правителям римських провінцій... Вони їздили по дорогах, плавали на кораблях і доходили до кінців землі».

Чи дійсно так було? Очевидно, що так. Професор Леон Гомо повідомляє, що через «ревне навертання» на свою віру, яке проводили ранні християни, громадська думка про них була ворожою. Професор Латюрет заявляє, що, хоча євреї втратили ревність у навертанні інших на свою віру, «християни мали агресивний місіонерський запал і тому викликали обурення».

У другому столітті нашої ери римський філософ Цельс критикував методи проповідування християн. Він заявив, що християнство було для неосвічених і що воно могло «переконати лише тупих людей, рабів, жінок та малих дітей». Він звинуватив християн у тому, що вони прищеплюють свої принципи «довірливим людям», які «вірять не задумуючись». Він твердив, що християни говорили своїм новим учням: «Не ставте запитань, просто вірте». Однак, за словами Орігена, Цельс сам признавав, що «не самі лише прості люди йшли за доктриною Ісуса і приймали Його релігію».

Ніякого екуменізму

Ранніх християн також критикували за їхнє твердження, що вони володіють правдою про єдиного правдивого Бога. Вони не погоджувалися на екуменізм чи на міжконфесійні зв’язки. Латюрет писав: «На відміну від більшості вір того часу, вони [християни] ворожо ставилися до інших релігій... На відміну від досить поширеної терпимості, характерної для інших культів, вони проголошували, що мають остаточну правду».

У 202 році н. е. імператор Септімій Север видав наказ, що забороняв християнам навертати інших на свою віру.  Це, однак, не стримувало їх від свідчення про свою віру. Латюрет описував результати цього так: «Відмовляючись іти на компроміс із тодішнім язичеством і з багатьма громадськими звичаями та моральними нормами того часу, [раннє християнство] розвинуло внутрішню згуртованість і організованість, які настроїли проти нього суспільство. Вже саме відділення, яке вимагалося від прихильників, давало їм переконання, що ставало джерелом витривалості під час переслідувань і ревності у завоюванні новонавернених».

Таким чином, історичні свідчення ясні. В основному, намагаючись бути добрими громадянами і жити мирно з усіма людьми, ранні християни відмовлялися ставати «частиною світу» (Івана 15:19, НС). Вони поважали владу. Але коли кесар забороняв їм проповідувати, у них не було іншого вибору — вони продовжували проповідування. Вони намагалися жити в мирі з усіма людьми, проте відмовлялися йти на компроміс із моральними нормами та язичеським ідолопоклонством. За все це їх зневажали, обмовляли, ненавиділи і переслідували, як і передбачив Христос (Івана 16:33).

Чи збереглася ця відокремленість від світу? Чи, може, з бігом часу люди, які твердили, що вони є християнами, змінили своє ставлення до цієї справи?

[Вставка на сторінці 4]

«Через свої погляди християни кожного дня мали проблеми, вони жили на краю суспільства».

[Вставка на сторінці 6]

«Християнство висміювали за недавнє виникнення і протиставляли... древності його суперників».

[Ілюстрація на сторінці 3]

Через те що християни відмовлялися поклонятися римському імператору та язичеським божествам, їх звинувачували в атеїзмі.

[Відомості про джерело]

Museo della Civiltà Romana, Roma

[Ілюстрація на сторінці 7]

Християни першого століття були знаними за своє ревне проповідування вістки про Царство.

 [Відомості про ілюстрацію, сторінка 2]

На обкладинці: Alinari/Art Resource, N.Y.