Життєпис

Ми пам’ятали Творця від самої юності

РОЗПОВІВ ДЕЙВІД З. ГІБШМЕН

«Якщо моє життя наблизилось до кінця, від усього серця сподіваюсь, що я завжди залишалася вірною Єгові. Благаю, щоб він дбав про мого Дейвіда. Дякую тобі за нього, Єгово, дякую також за наше подружжя — таке чудове і таке щасливе!»

УЯВІТЬ собі мої почуття, коли після похорону дружини Елен у березні 1992 року я знайшов у неї в щоденнику ці останні слова. Лише за 5 місяців до того ми відзначали 60-ту річницю її повночасного служіння.

Я добре пам’ятаю той день, коли 1931 року ми з Елен сиділи поруч на конгресі в місті Колумбус (штат Огайо, США). Елен тоді не було й 14-ти, але вона усвідомлювала важливість тієї події навіть більше, ніж я. Невдовзі Елен та її овдовіла мама стали піонерками, як називають серед Свідків Єгови повночасних благовісників. Тож стало очевидним, наскільки ревно вона ставиться до служіння. Вони відмовились від життя в комфортабельному будинку, аби проповідувати в сільських місцевостях на півдні США.

Мій християнський спадок

У 1910 році мої батьки разом з двома своїми малими дітьми переїхали зі східної частини штату Пенсільванія на захід, до міста Гров-Сіті. Прибувши туди, вони вирішили придбати в кредит скромний будинок і внесли за нього початкову плату. Згодом батьки стали активними членами реформатської церкви. Невдовзі після того їх відвідав Вільям Еванс — Дослідник Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Батько, котрому на той час було років 25, і мама, яка була молодша від нього на п’ять років, вислухали цього привітного валлійця та запросили його  на обід. Незабаром вони прийняли біблійні істини, яких навчались.

Щоб бути ближче до збору, батько разом з родиною переїхав до містечка Шарон, десь за 40 кілометрів звідти. Минуло ще кілька місяців, і в 1911 чи 1912 році тато й мама охрестилися. Промову перед хрещенням виголосив перший президент Товариства Вартової башти Чарлз Тейз Рассел. А 4 грудня 1916 року на світ з’явився я, п’ята дитина в сім’ї. Коли я народився, хтось оголосив: «Ще один брат, якого треба любити». Звідти й пішло моє ім’я Дейвід, що значить «Улюблений».

Через чотири тижні після народження мене взяли на перший у моєму житті конгрес. У ті далекі дні тато зі старшими братами ходив на зібрання збору декілька кілометрів пішки, а мама брала мене й мою сестру та їхала трамваєм. Наші зібрання складалися з двох частин: ранкової та післяобідньої. Удома бесіди часто зосереджувались навколо статей з «Вартової башти» та «Золотого віку», як раніше називався «Пробудись!».

Позитивний вплив добрих прикладів

Наш збір відвідувало багато пілігримів, як називали тоді роз’їзних промовців. Зазвичай вони зупинялись на день-другий у нас. Найбільше мені запам’ятався оратор, котрого звали Уолтер Дж. Торн. Він пам’ятав Величного Творця ще з «днів юнацтва свого» (Екклезіяста 12:1). Коли я був хлопцем, батько їздив показувати «Фото-драму сотворення» — оповідь про історію людства у чотирьох частинах з рухомим зображенням та озвученням. Разом з ним їздив і я.

Хоч у брата Еванса та його дружини Маріям не було дітей, вони стали і духовними батьками, і дідусем з бабусею для нашої сім’ї. Вільям завжди називав мого тата «сином», і разом з Маріям вони прищепили нашій родині дух благовісників. На початку XX століття брат Еванс їздив додому до Уельсу, аби дати можливість уперше почути біблійні істини мешканцям Суонсі та його околиць. Там його знали як проповідника з Америки.

У 1928 році брат Еванс залишив роботу й почав проповідувати в гористих місцевостях штату Західна Віргінія. Разом з ним проповідували й двоє моїх старших братів — 21-річний Клеренс та 19-річний Карл. Кожний з нас (а нас було четверо братів) провів багато років у повночасному служінні. Крім того, ще за днів своєї молодості всі ми служили роз’їзними наглядачами у зборах Свідків Єгови. Нещодавно наймолодша сестра нашої мами, Мері, котрій тепер далеко за 90, написала мені: «Як же всі ми вдячні за те, що у брата Еванса була така ревність до служіння і що він приїхав до Гров-Сіті!» Тітка Мері теж пам’ятала Творця від самої молодості.

Поїздки на конгреси

У 1922 році лише батько й Клеренс змогли відвідати історичний конгрес у Сідар-Пойнті (штат Огайо). Однак у 1924 році в нас уже була машина, і ми цілою сім’єю поїхали на конгрес у Колумбусі (штат Огайо). Батьки очікували, що впродовж восьми днів конгресу ми, тобто діти, самі платитимемо за харчування — зі своїх заощаджень. На їхню думку, всі члени сім’ї мусили вчитися утримувати себе самостійно. Отже, ми вирощували курчат та кроликів, тримали вулики, а також розносили газети.

Коли надійшов час конгресу в Торонто (Канада),— а це було 1927 року,— в нас  уже був шестимісячний братик Пол. Тож батьки з хлопцями та сестрою поїхали до Торонто, а мені доручили залишитися вдома й доглядати за Полом. Допомагала мені в цьому наша заміжня тітка. У нагороду я отримав 10 доларів, за які купив собі новий костюм. Нас завжди вчили добре одягатися на зібрання і дбати про свій одяг.

У 1931 році, коли відбувався незабутній конгрес у Колумбусі, Клеренс та Карл були вже одружені та разом з дружинами піонерували. Обидві родини мали по саморобному дому на колесах, в якому вони й жили. Карл одружився з Клер Х’юстон з Вілінгу (штат Західна Віргінія), і саме тому на конгресі в Колумбусі я сидів разом з її молодшою сестрою Елен.

Повночасне служіння

У 1932 році, коли мені було 15, я закінчив середню школу, а наступного року повіз своєму братові Клеренсу, який тоді піонерував у Південній Кароліні, уживану машину. Подавши заяву на піонерське служіння, я почав працювати разом з ним та його дружиною. Елен у той час піонерувала в Гопкінсвіллі (штат Кентуккі), і саме тоді я вперше написав до неї листа. Відповідаючи на нього, вона запитала: «Чи ти піонер?»

Я відіслав їй у відповідь листа (Елен берегла його майже 60 років аж до смерті), в котрому написав: «Так, я піонер, і сподіваюсь, що завжди ним буду». У тому листі я розповів Елен про те, як у своїй проповідницькій території розповсюджував священнослужителям та представникам влад брошурку «Царство. Надія Світа».

У 1933 році батько спорудив для мене спеціальний трейлер (2,4 на 2 метри) — намет з брезенту, натягнутого на тонкий каркас, спереду і ззаду якого було по віконцю і який монтувався на платформі з колесами. Протягом наступних чотирьох років піонерування цей намет на колесах був моєю скромною оселею.

У березні 1934 року Клеренс і Карл, їхні дружини, Елен зі своєю мамою, Клеренсова своячка і я — разом вісім чоловік — вирушили на захід, на конгрес у Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія). Дехто з нашої групи їхав і спав у моєму трейлері. Я спав у машині, а решта знімала на ніч квартиру. Через проблеми з машиною ми приїхали в Лос-Анджелес лише на другий день шестиденного конгресу. Власне на тому конгресі 26 березня ми з Елен зрештою змогли символізувати присвячення Єгові водним хрещенням.

На тому конгресі брат Джозеф Ф. Рутерфорд, тодішній президент Товариства Вартової башти, особисто зустрівся зі всіма піонерами. Він підбадьорив нас, назвавши доблесними борцями за біблійну правду. Після того піонерам дали грошову допомогу, аби вони могли продовжувати служіння.

Школа на ціле життя

Повернувшися з конгресу в Лос-Анджелесі, ми проповідували звістку про Царство людям по всіх округах Південної Кароліни, Віргінії, Західної Віргінії та Кентуккі. Багато років пізніше Елен написала про той час: «Там не було жодного збору, отже не було на кого покладатися, не було друзів, котрі могли б прийти на поміч; ми були справжніми чужинцями в чужій землі. Але тепер я усвідомлюю, що проходила школу. Я ставала багатою».

Вона запитала: «Чим молода дівчина займає себе віддалік від друзів, від свого коріння? Мушу визнати, що все було не так уже й погано. Не пам’ятаю, щоб мені колись було нудно. Я багато читала. У нас ніколи не було проблем зі своєчасним прочитуванням і вивченням біблійної літератури. Я трималася  близько мами і вчилась розпоряджатися грішми, робити покупки, міняти колеса в машині, готувати, шити, а також проповідувати. Я ні про що не шкодую і з радістю пройшла б усе це знову».

У ті роки Елен з мамою із задоволенням жили в маленькому трейлері, хоча в мами був чудовий будинок. У 1937 році після конгресу в Колумбусі у мами Елен погіршився стан здоров’я, і її забрали до лікарні. У листопаді 1937 року вона померла у своєму призначенні в місті Филипай (штат Західна Віргінія).

Одруження і подальше служіння

Десятого червня 1938 року ми з Елен одружилися. Проста церемонія шлюбу відбулася в будинку, де народилась Елен, у містечку Елм-Гров, неподалік від Вілінгу (штат Західна Віргінія). Весільну промову виголосив наш дорогий брат Еванс, який ще декілька років перед моїм народженням познайомив нашу сім’ю з правдою. Після одруження ми з Елен планували повернутись до східних округів Кентуккі і продовжити там піонерування, але, на превелике здивування, нас запросили до зональної праці. Ми повинні були відвідувати групи Свідків Єгови в західних округах Кентуккі та в певних місцевостях штату Теннессі, аби допомагати їм у служінні. Тоді в місцевостях, які ми відвідували, було лише коло 75 вісників Царства.

У той час розумом багатьох людей заволодів націоналізм, і я вже готувався до ув’язнення за християнський нейтралітет (Ісаї 2:4). Однак, з огляду на те, що я вже довгий час виконував проповідницьку працю, призовна комісія віднесла мене до категорії осіб, котрих звільняли від призову, тож мені дозволили продовжувати повночасне служіння.

Коли ми почали роз’їзне служіння, майже кожний звертав увагу на наш молодий вік. У Гопкінсвіллі (штат Кентуккі) одна християнська сестра міцно обняла Елен і запитала: «Ти пам’ятаєш мене?» У 1933 році Елен дала цій жінці свідчення в невеличкій крамниці, що належала її чоловікові. Вона викладала у недільній школі, але, прочитавши книжку, котру залишила Елен, виступила перед класом і вибачилась за те, що навчала небіблійних вчень. Відмовившись від членства у церкві, вона почала свідчити в околиці про біблійні правди. Ми з Елен служили на заході Кентуккі три роки, і дім цієї сестри та її чоловіка став нашим домом.

У ті дні ми проводили невеличкі місцеві конгреси, і на одному з них був присутній як гість-промовець Александр Х. Макміллан. Коли Елен була ще маленькою дівчинкою, він зупинявся в домі її батьків. Тож під час того конгресу він жив разом з нами в пересувному будинку (який мав майже 5 метрів завдовжки), де в нас було додаткове ліжко. Брат Макміллан присвятив своє життя Єгові в 1900 році, коли йому було 23, отже він також пам’ятав Величного Творця у днях юнацтва свого.

У листопаді 1941 року праця роз’їзних братів була тимчасово припинена, тому мене призначили піонером до міста Газард у Кентуккі. І знову ми працювали разом з моїм братом Карлом та його дружиною Клер. Згодом до нас приєднався, розпочавши піонерське служіння, племінник Елен, Джозеф Х’юстон. Він провів у повночасному служінні майже 50 років. Життя Джозефа раптово обірвалося 1992 року внаслідок серцевого приступу. В той час він вірно служив у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

У 1943 році нас призначили до міста Роквілл (штат Коннектікут). Для нас з Елен це був, так би мовити, інший світ, оскільки ми звикли до проповідування на півдні. У Роквіллі Елен регулярно проводила понад 20 щотижневих домашніх біблійних вивчень. Згодом ми почали орендувати скромну кімнатку, яка служила нам Залом Царства, і так заснувалося ядро маленького збору.

Коли ми служили в Роквіллі, то отримали запрошення до 5-го класу Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк). Як же ми втішились, довідавшись, що разом з нами будуть учитись Обрі та Берта Бівенз, наші товариші в піонерському служінні у Кентуккі!

 Школа й нове призначення

Ми були досить молодими студентами, але більшість наших однокласників були ще молодші. Всі вони пам’ятали Величного Творця за днів своєї юності. Випуск нашого класу відбувся в липні 1945 року, якраз перед закінченням Другої світової війни. Очікуючи виїзду в місіонерське призначення, ми співпрацювали зі збором Флетбуш у Брукліні (Нью-Йорк). Кінець кінцем 21 жовтня 1946 року ми, а також шість наших однокласників, включаючи Бівензів, полетіли до нашої нової домівки — міста Гватемали, столиці держави з такою ж назвою. На той час по цілій території тієї центральноамериканської країни налічувалось менше 50 Свідків Єгови.

У квітні 1949 року декого з місіонерів, у тому числі нас, направили до Кесальтенанго, другого за величиною та важливістю міста в країні. Розташоване воно понад 2300 метрів над рівнем моря і славиться своїм цілющим і чистим гірським повітрям. Елен підсумувала нашу діяльність у тому місті так: «Ми мали привілей проповідувати в безлічі містечок та сіл. Зазвичай ми вставали коло четвертої ранку, сідали в автобус (часто замість вікон там були брезентові штори) та їхали у віддалені містечка. Прибувши на місце, ми проповідували близько восьми годин, а тоді повертались увечері назад». Сьогодні в багатьох тих місцевостях є свої збори, а в Кесальтенанго їх цілих шість.

Незабаром виникла потреба в місіонерах у третьому за величиною місті Гватемали — Пуерто-Барріос, що на узбережжі Карибського моря. Серед тих, хто переїхав туди, були наші кохані приятелі Бівензи, з котрими ми прослужили в Гватемалі п’ять років. Важко було розставатись. Після розлуки ми відчули якусь пустку. Оскільки в місіонерському домі нас залишилось тільки двоє, я і Елен, ми вирішили переїхати в якусь маленьку квартиру. У 1955 році ми з Елен отримали нове призначення — до більш тропічного міста Масатенанго. Невдовзі перед нашим приїздом там служив мій молодший брат Пол та його дружина Долоріз, котрі 1953 року також закінчили Ґілеад.

На початку 1958 року в Гватемалі налічувалось понад 700 Свідків, 20 зборів і 3 райони. Ми з Елен знову почали роз’їзну працю, відвідуючи маленькі групи Свідків, а також деякі збори, у тому числі єдиний збір у Кесальтенанго. Тоді, в серпні 1959 року, нас запросили знову до столиці, Гватемали, й поселили в Бетелі. Мене призначили працювати у філіалі, тимчасом як Елен упродовж наступних 16 років продовжувала місіонерське служіння. Зрештою її також запросили працювати у філіалі.

Подальші благословення

Багато років тому здавалося, що зі всіх, хто разом зі мною служить Єгові, я завжди був наймолодший. Тепер часто виходить, що я найстарший, як це було, наприклад, 1996 року в Патерсоні (штат Нью-Йорк), коли я навчався у Школі для членів Комітетів філіалів. Так само як давним-давно, в мої юнацькі роки, мені багато допомагали старші особи, останні декілька десятиріч я сам маю привілей допомагати багатьом молодим, котрі прагнуть пам’ятати Творця за днів своєї молодості.

Єгова й далі зливає щедрі благословення на свій народ у Гватемалі. У 1999 році в самому лише місті Гватемалі було понад 60 зборів. І куди не глянь — на півночі країни і на півдні, на сході й на заході — існує багато-багато зборів, у яких служать тисячі вісників доброї новини про Боже Царство. Коли ми приїхали до Гватемали коло 53 років тому, там не було й 50 вісників Царства; тепер же їх є понад 19 000!

Багато причин для вдячності

Жодного з нас не обходять стороною різні проблеми, але ми завжди можемо ‘покласти свого тягара на Господа’ (Псалом 55:23). Часто  він підкріпляє нас через люблячих друзів. Наприклад, кілька років перед смертю Елен подарувала мені маленьку табличку в рамці, на якій був вигравіруваний біблійний вірш з Євреїв 6:10: «Не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви, що святим послужили та служите».

До таблички була прикріплена записка, в якій були такі слова: «Мій милий, у мене немає майже нічого, що б дати тобі, окрім БЕЗМЕЖНОЇ ЛЮБОВІ ДО ТЕБЕ... Цей вірш дуже підходить до тебе, тож постав його, будь ласка, у себе на столі, але не тому, що його дала я, а тому, що ти заслужив на ці слова багатьма роками свого служіння». Ця табличка до сьогодні стоїть на моєму робочому столі у гватемальському філіалі.

Я служу Єгові ще з днів молодості, і тепер, на схилі літ, дякую Єгові за добре здоров’я, завдяки якому можу виконувати призначені обов’язки. Регулярно читаючи Біблію, я часто натрапляю на вірші, котрі, гадаю, моя кохана Елен підкреслила б у своїй Біблії. Так сталося, наприклад, коли я перечитував слова з Псалма 48:15: «Цей Бог — то наш Бог на вічні віки, Він буде провадити нас аж до смерти!»

Я з радістю розповідаю іншим про майбутній день воскресіння, коли люди зі всіх колишніх народів вітатимуть дорогих їм осіб, котрі прокинуться зі сну смерті й житимуть у новому світі. Яка ж це чудова надія! Скільки ж тоді буде пролито сліз радості, адже Єгова справді є «Богом, що тішить принижених»! (2 Коринтян 7:6).

[Ілюстрація на сторінці 25]

За годинниковою стрілкою, починаючи від лівого верхнього кута: мама, тато, тітка Єва та брати Карл і Клеренс, 1910 рік.

[Ілюстрації на сторінці 26]

Ми з Елен у 1947 та 1992 роках.