Життєпис

Єгова — моя охорона та сила

РОЗПОВІВ МАРСЕЛ ФІЛЬТОУ

«Якщо ти вийдеш за нього заміж, то неодмінно будеш ув’язнена». Такі слова люди говорили дівчині, з якою я хотів одружитися. Дозвольте мені пояснити, чому вони так вважали.

Я НАРОДИВСЯ 1927 року, в час, коли канадська провінція Квебек була оплотом католицизму. Приблизно чотири роки пізніше у Монреалі нас почала відвідувати Сесил Дуфюр, повночасна служителька Свідків Єгови. Через це їй часто погрожували наші сусіди. За проповідування біблійної звістки Сесил багато разів заарештовували й жорстоко поводилися з нею. Отже, незабаром ми переконалися в правдивості Ісусових слів: «Вас будуть ненавидіти всі народи за Ймення Моє» (Матвія 24:9).

У той час багато людей вважали немислимим, щоб французько-канадська родина залишила католицьку релігію. Хоча мої батьки так і не стали охрещеними Свідками, вони швидко дійшли висновку, що вчення католицької церкви не відповідають біблійним. Тому батьки заохочували своїх восьмеро дітей читати літературу, опубліковану Свідками, і підтримували тих з нас, хто обстоював біблійну правду.

Обстоювання правди у тяжкі часи

У 1942 році, коли я ще відвідував школу, мене справді зацікавило біблійне вивчення. Діяльність Свідків Єгови в Канаді була тоді під забороною, оскільки вони наслідували приклад ранніх християн і не брали участі у війнах між державами (Ісаї 2:4; Матвія 26:52). Мого старшого брата Роланда забрали у виправно-трудовий табір, тому що він відмовився брати в руки зброю під час світової війни, яка тоді була в розпалі.

 Приблизно у той час батько дав мені книжку французькою мовою, де описувались страждання, яких зазнавали німецькі Свідки через те, що не підтримували воєнну кампанію Адольфа Гітлера *. В душі я був на стороні тих, хто давав такі мужні приклади непорочності. Тому я почав відвідувати зібрання Свідків Єгови, що проводились у приватному домі. Згодом мене запросили взяти участь у проповідницькій праці. Я прийняв запрошення, повністю усвідомлюючи, що мене можуть заарештувати й ув’язнити.

Попросивши в молитві сили, я постукав у двері — це був початок мого служіння. Мені відчинила люб’язна пані. Я представився і прочитав їй слова з 2 Тимофія 3:16: «Усе Писання Богом надхнене, і корисне».

— Чи ви б хотіли дізнатись більше про Біблію? — запитав я.

— Так,— відповіла пані.

Тоді я сказав, що приведу знайому, яка ліпше знає Біблію. Наступного тижня я так і зробив. Після цього випадку, я почувався більш впевнено й усвідомив, що ми здійснюємо служіння не власною силою. Як сказав апостол Павло, ми робимо це за допомогою Єгови. Справді, дуже важливо усвідомлювати, що «велич сили [«наднормальна сила», НС] [походить від] Бога, а не від нас» (2 Коринтян 4:7).

З того часу праця проповідування стала частиною мого життя, так само як і арешти та ув’язнення. Отже, не дивно, що моїй нареченій сказали: «Якщо ти вийдеш за нього заміж, то неодмінно будеш ув’язнена»! Але такі ситуації не були надто важкими. Після проведення ночі у в’язниці якийсь Свідок зазвичай брав нас на поруки.

Важливі рішення

У квітні 1943 року я присвятився Єгові й символізував це водним хрещенням. Пізніше, в серпні 1944 року, я вперше відвідав великий конгрес у Буффало (Нью-Йорк, США), що біля канадського кордону. Там було 25 000 присутніх. Програма викликала у мене бажання бути піонером, як називають повночасних служителів Свідків Єгови. У травні 1945 року в Канаді з діяльності Свідків Єгови було знято заборону, а наступного місяця я розпочав піонерське служіння.

Оскільки моя участь у проповідницькому служінні зросла, почастішали і мої «візити» у в’язницю. Якось мене посадили за ґрати разом з Майком Міллером, який вже довго та вірно служив Єгові. Ми сиділи на  цементній підлозі й розмовляли. Наша підбадьорлива духовна бесіда надзвичайно зміцнила мене. Згодом, однак, я подумав: «А що, коли б між нами було непорозуміння й ми не розмовляли один з одним?» Протягом часу, проведеного з цим дорогим братом у в’язниці, я отримав один з найбільш чудових уроків у моєму житті — ми потребуємо наших братів і тому повинні вміти прощати й бути доброзичливими один до одного. Інакше станеться, як написав апостол Павло: «Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного» (Галатів 5:15).

У вересні 1945 року мене запросили служити у філіал Товариства Вартової башти в Торонто (Канада), який ми називаємо Бетель. Духовна програма, яка там проводилась, справді підносила дух і зміцнювала віру. Наступного року мене призначили працювати на фермі Бетелю, приблизно 40 кілометрів на північ від філіалу. Якось, збираючи полуниці з молодою Анною Волинек, я зауважив не лише її вроду, але й любов і запопадливість у служінні Єгові. Ми полюбили одне одного, і в січні 1947 року одружились.

Наступних два з половиною роки ми піонерували в Лондоні (провінція Онтаріо), а пізніше на острові Кейп-Бретон, де допомагали заснувати збір. У 1949 році нас запросили до 14-го класу Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, де ми отримали навчання, щоб виконувати місіонерську працю.

Місіонерська праця в Квебеку

Канадські випускники попередніх класів школи Ґілеад отримали призначення до Квебеку, де мали розпочати працю проповідування. У 1950 році ми разом з 25 іншими студентами 14-го класу приєднались до них. Посилення місіонерської діяльності спричинило інтенсивне переслідування та напади юрби, підбуреної керівниками римсько-католицької церкви.

Через два дні після прибуття у місто Руен, куди ми отримали перше місіонерське призначення, Аню заарештували й посадили на заднє сидіння поліцейської машини. Для неї це було щось нове, оскільки, будучи родом з маленького села у провінції Манітоба (Канада), вона рідко бачила поліцейського. Звичайно, Аня злякалась і пригадала слова: «Якщо ти вийдеш за нього заміж, то неодмінно будеш ув’язнена». А втім, перш ніж від’їхати, поліцейський також знайшов мене й посадив у машину разом з Анною. «Я рада тебе бачити!» — вигукнула вона. Однак, на диво, Аня була спокійна. Вона зауважила: «Ну, що ж, подібне трапилось і з апостолами, коли вони проповідували про Ісуса» (Дії 4:1—3; 5:17, 18). Пізніше того самого дня нас звільнили на поруки.

Приблизно через рік після того випадку, проповідуючи від дому до дому у місті Монреалі,— це було наше нове призначення,— я почув крики на вулиці й побачив розлючену юрбу, яка кидала каміння. Коли я прибіг, аби допомогти Ані та її супутниці, на місце події приїхала поліція. Але замість того, щоб заарештувати членів юрби, поліція затримала Аню та її подругу! Будучи у в’язниці, Аня пригадала новоохрещеній сестрі, що вони відчувають на собі сповнення Ісусових слів: «За Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти» (Матвія 10:22).

У Квебеку на суді розглядалось одночасно близько 1700 справ проти Свідків Єгови. Як правило, нас звинувачували за поширення літератури підривного характеру або розповсюдження літератури без ліцензії. У результаті юридичний відділ Товариства Вартової башти розпочав судовий процес проти уряду Квебеку. Після багатьох років правничих баталій Єгова забезпечив нам дві великі перемоги у Верховному суді Канади. У грудні 1950 року з нас зняли звинувачення у тому, що наша література носить підривний характер, а в жовтні 1953 року було узаконено наше право розповсюджувати біблійну літературу без ліцензії. Таким чином ми на власні очі побачили, що Єгова насправді є «охороною  та силою, допомогою в недолях» (Псалом 46:2).

Кількість Свідків у Квебеку надзвичайно зросла. У 1945 році, коли я почав піонерувати, їх було 356, а сьогодні є понад 24 000! Дійсно, відбулось те, про що передрікала Біблія: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху, і кожнісінького язика, який стане з тобою до суду, осудиш» (Ісаї 54:17).

Наша праця у Франції

У вересні 1959 року нас запросили до Бетелю у Парижі (Франція), де мене призначили відповідальним за друкування. До нашого приїзду у січні 1960 року друкуванням займалась комерційна фірма. Оскільки у Франції на той час «Вартова башта» була заборонена, щомісяця ми друкували журнал у формі 64-сторінкової брошури. Брошура називалась «Внутрішній бюлетень Свідків Єгови», де містились статті для вивчення на даний місяць, яке проводилось у зборах. Протягом 1960—1967 років кількість тих, хто брав участь у праці проповідування у Франції, зросла від 15 439 до 26 250 чоловік.

Зрештою більшість місіонерів отримали нові призначення: дехто до франкомовних країн в Африці, інші знову до Квебеку. Оскільки Аня недобре себе почувала і їй була необхідна операція, ми повернулись до Квебеку. Після трьох років лікування здоров’я Ані поліпшилось. Тоді мене призначили у районне служіння, аби щотижня відвідувати різні збори й духовно їх підбадьорювати.

Місіонерська праця в Африці

Декілька років пізніше, у 1981 році, ми з радістю отримали нове місіонерське призначення у Заїр, тепер Демократична Республіка Конго. Люди там були бідні й зазнавали багато труднощів. Коли ми приїхали, у країні нараховувалось 25 753 Свідки, а сьогодні ця цифра становить понад 113 000. У 1999 році Спомин Христової смерті відвідало 446 362 особи!

У 1984 році ми отримали від уряду десь 200 гектарів землі для будування нового філіалу. Пізніше, у грудні 1985 року, у столиці Кіншасі відбувся міжнародний конгрес. Там були присутні 32 000 делегатів з багатьох частин світу. Після цього нашій праці у Заїрі перешкодою стало інспіроване духівництвом гоніння. Дванадцятого березня 1986 року відповідальним братам вручили лист, у якому сповіщалось, що товариство Свідків Єгови в Заїрі є незаконним. Цей документ про заборону нашої діяльності було підписано тодішнім президентом країни, нині покійним Мобуту Сесе Секо.

Беручи до уваги цей несподіваний розвиток подій, нам треба було застосовувати біблійну пораду: «Мудрий бачить лихе — і ховається» (Приповістей 22:3). Щоб друкувати наші публікації в Кіншасі, ми різними способами діставали з-за кордону папір, чорнило, плівки, дошки для друкування та хімікати. Ми також розробили свою мережу розповсюдження літератури. Завдяки добре організованій роботі наша система працювала ліпше, ніж урядова пошта!

Тисячі Свідків було заарештовано, і багато зазнали жорстокого поводження. Однак, за невеликим винятком, всі вони витримали таке ставлення й зберегли вірність. Мене також ув’язнювали, і я бачив жахливі умови, в яких перебували наші брати в тюрмі. Багато разів ми зазнавали різного тиску з боку таємної поліції та органів влади, але Єгова завжди допомагав нам не впадати в розпач (2 Коринтян 4:8).

Якось ми заховали близько 3000 коробок з літературою на товарному складі одного бізнесмена. Проте один з його працівників повідомив таємну поліцію, і бізнесмена заарештували. По дорозі у в’язницю вони випадково побачили мене у моїй машині. Бізнесмен сказав їм, що це я домовився з ним про зберігання літератури на його складі. Поліцейський затримав мене і обвинуватив у приховуванні незаконної літератури у того чоловіка.

 — Чи ви маєте одну з тих книжок? — запитав я.

— Звичайно,— відповіли вони.

— Можна мені подивитись? — попросив я.

Вони принесли один примірник, і я показав їм внутрішню сторінку, де говорилось: «Надруковано у Сполучених Штатах Америки Товариством Вартової Башти».

«Те, що ви тримаєте в руках, є американською власністю і не належить Заїру,— нагадав я їм.— Ваш уряд наклав заборону на законне товариство Свідків Єгови в Заїрі, а не на Товариство Вартової Башти в Америці. Отже, вам слід бути дуже обережними з цими публікаціями».

Мене відпустили, оскільки поліцейські не мали судового рішення на мій арешт. У ту ніч за допомогою двох вантажівок ми вивезли зі складу всю літературу. Коли наступного дня туди прийшли посадові особи, вони були в замішанні, побачивши, що там нічого немає. На той час вони вже шукали мене, бо мали судове рішення на мій арешт. Коли мене знайшли, у них не було машини, і я сам повіз себе у в’язницю! Інший Свідок поїхав зі мною, щоб забрати авто, перш ніж його б конфіскували.

Після восьмигодинного допиту мене було вирішено депортувати. Але я показав ксерокопію листа від уряду, який підтверджував моє завдання урегулювати справи забороненого на той час товариства Свідків Єгови в Заїрі. Отже, я отримав дозвіл продовжувати свою діяльність у Бетелі.

Після чотирьох років служіння під забороною в Заїрі у мене розвинулась кровоточива виразка шлунка, що становило загрозу для життя. Було вирішено, аби я виїхав для лікування у Південну Африку. Там філіал добре попіклувався про мене, і я видужав. Після восьми років служіння у Заїрі, що було дійсно незабутнім і щасливим періодом нашого життя, 1989 року ми переїхали до філіалу у Південну Африку. У 1998 році ми повернулись на батьківщину і з того часу знову служимо в канадському Бетелі.

Вдячний за служіння

Оглядаючись на 54 роки, проведені у повночасному служінні, я дуже вдячний, що використав свою юнацьку силу для дорогоцінного служіння Єгові. Хоча Аня пережила багато важких ситуацій, вона не нарікала, але була для мене завжди великим підкріпленням у всіх видах служіння. Ми мали привілей разом допомагати багатьом людям пізнати Єгову. Чимало з них тепер служать повночасно. Так радісно бачити їхніх дітей і навіть онуків, які служать нашому величному Богу Єгові!

Я переконаний: все, що може запропонувати цей світ, не порівняти з привілеями й благословеннями від Єгови. Щоправда, ми зазнали багато випробувань, але завдяки цьому зміцнилась наша віра й довір’я до Єгови. Безсумнівно, він є баштою сили, місцем охорони й допомогою в недолях.

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 26]

Разом у піонерському служінні (1947 рік); з Анною сьогодні.

[Ілюстрація на сторінці 29]

Люди, яких ми зустріли в Заїрі, любили біблійну правду.