Життєпис

Благословенні особливим спадком

РОЗПОВІЛА КЕРОЛ АЛЛЕН

Я сиділа сама, міцно тримаючи в руках свою чудову нову книжечку. Мені було страшно, а по щоках котилися сльози. І не дивно, бо я, маленька семирічна дівчинка, загубилася в незнайомому місті серед десятків тисяч людей!

СТАЛОСЯ це майже 60 років тому, і коли нещодавно ми з чоловіком Полом перебували в чудовому Освітньому центрі Товариства Вартової башти в Патерсоні (штат Нью-Йорк, США), моє серце сповнилося яскравими спогадами про ту подію з далекого дитинства. А були ми в Патерсоні тому, що Пола запросили на навчання в другому класі Школи для роз’їзних наглядачів Свідків Єгови.

Оглядаючи залите сонцем фойє, я помітила великий стенд з написом «КОНГРЕСИ». У центрі містилася стара чорно-біла фотографія, на котрій сповнені радістю дітлахи махали книжкою мого дитинства! Я відразу прочитала напис під фотографією: «1941 року в місті Сент-Луїс (штат Міссурі) перед початком ранкової програми на траві прямо перед сценою зібралося 15 000 дітей у віці від 5 до 18 років. (...) Брат Рутерфорд оголосив про випуск нової книжки — «Діти».

Кожна дитина отримала по книжці. А тоді всі повернулися до своїх батьків. Всі, окрім мене, бо я загубилася! Мене взяв на руки один привітний брат, поставив на високій скриньці для пожертв і сказав, щоб я дивилася, чи не побачу когось із знайомих. Я схвильовано вдивлялася в натовп, який спускався широкими сходами, аж раптом побачила знайоме лице! «Дядечко Боб! Дядечко Боб!» Я знайшлася! Боб Рейнер взяв мене на руки й відніс до стривожених батьків.

Давні події, які вплинули на ціле моє життя

Оглядаючи експозицію, я поринула у спогади про події, що вплинули на ціле моє життя і завдяки яким ми були тепер тут, у цьому чудовому  комплексі в Патерсоні. Мої думки понесли мене в далеке минуле й нагадали про події понад столітньої давнини, про які мені багато розповідали бабуся з дідусем та батьки.

У грудні 1894 року до мого дідуся по батьковій лінії, Клейтона Дж. Вудворта, котрий жив у місті Скрантон (штат Пенсільванія), завітав повночасний служитель Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Клейтон тоді тільки-но одружився. Згодом він написав листа до президента Товариства Вартової башти, Чарлза Тейза Рассела, і цей лист був опублікований в англійському виданні «Вартової башти» за 15 червня 1895 року. Ось що в ньому говорилося:

«Ми — молоде подружжя, і протягом майже десяти років належали до номінальної церкви; однак тепер, сподіваємось, ми виходимо з її мороку та входимо у світло нового дня, який народжується для присвячених дітей Всевишнього. (...) Ще задовго до нашої зустрічі ми обидва від душі прагнули служити Господу як місіонери на закордонній ниві, якби була на те його воля».

Трохи пізніше, 1903 року, мій прапрадід по материній лінії, Себастьян Кресґе, та його дружина Катрін з ентузіазмом вислухали біблійну звістку, яку принесли на їхню велику ферму в чудовій околиці в горах Поконо в Пенсільванії два представники Товариства Вартової башти. Їхні дочки, Кора та Мері, також жили там зі своїми чоловіками, Вашингтоном та Едмундом Гауел. Отже представники Товариства, Карл Гамерлі та Рей Реткліф, залишилися там на цілий тиждень і багато чого їх навчили. Всі шестеро членів сім’ї уважно слухали, навчалися та невдовзі стали ревними Дослідниками Біблії.

Того ж самого 1903 року в Кори й Вашингтона Гауелів народилася донька Катрін. Історія її одруження з моїм татом, Клейтоном Дж. Вудвортом Молодшим,— цікава й, гадаю, досить повчальна. Вона розкриває глибину любові, проникливості та батьківської турботи мого дідуся, Клейтона Дж. Вудворта Старшого.

Доброзичлива допомога моєму батькові

Мій батько, Клейтон-молодший, народився 1906 року в Скрантоні, десь 80 кілометрів від ферми Гауелів. У ті давні роки дідусь Вудворт заприятелював з великою родиною Гауелів і часто користав з їхньої добре відомої гостинності. Він був великою поміччю для збору Дослідників Біблії в тій місцевості. Згодом, коли сини Гауелів одружувалися, дідуся попросили провести всі три шлюбні церемонії, і, дбаючи про добробут власного сина, він обов’язково брав його з собою на кожне з цих весіль.

Тато тоді фактично не брав участі у служінні Дослідників Біблії. Щоправда, він відвозив дідуся на службові відвідини, але, незважаючи на всі заохочення з боку діда, сам у це не втягувався. З часом батькове зацікавлення музикою взяло верх над усім іншим, і він обрав професійну кар’єру.

Катрін, дочка Кори й Вашингтона Гауелів, також стала вправним музикантом: вона грала на піаніно та навчала цього інших. Однак коли перед нею відкрилися двері професійної кар’єри, вона відмовилась від неї та почала повночасне служіння. Ліпшої подруги для мого батька дідусь собі просто не уявляв, принаймні мені так здається! Тато  охрестився і через шість місяців, в червні 1931 року, одружився з моєю мамою.

Дідусь завжди пишався музичними здібностями свого сина і був надзвичайно радий, коли тата попросили відповідно підготувати основний склад великого оркестру, котрий мав грати на міжнародному конгресі 1946 року в Клівленді (штат Огайо). Пізніше батько диригував на багатьох інших конгресах Свідків Єгови.

Дідусь перед судом та життя за ґратами

У фойє в Патерсоні ми з Полом також зауважили стенд з фотографією, яку ви бачите на наступній сторінці. Я відразу впізнала цей знімок, бо дідусь висилав мені такий самий десь понад 50 років тому. Він стоїть останній справа.

Під час Першої світової війни, коли в країні панувала патріотична істерія, цих вісьмох Дослідників Біблії, у тому числі Джозефа Ф. Рутерфорда, президента Товариства Вартової башти (сидить у центрі), ув’язнили за фальшивими обвинуваченнями й навіть не дозволили звільнити під заставу. Обвинувачення проти них ґрунтувалися передусім на твердженнях з сьомого тому книжки «Виклади Святого Писання», який називався «Довершена таємниця» (англ.). Ті твердження помилково розцінили як підбурювання проти участі Сполучених Штатів у Першій світовій війні.

Упродовж багатьох років Чарлз Тейз Рассел працював над першими шістьма томами книги «Виклади Святого Писання» і мав намір написати сьомий, але не встиг, бо несподівано помер. Тож його записи дали дідусеві та ще одному Досліднику Біблії, і вони написали сьомий том. Цю книжку видали 1917 року, коли війна ще була в розпалі. Як дідуся, так і більшість інших засудили до чотирьох паралельних строків, кожен з яких мав тривати 20 років.

Підпис під малюнком до фотографії в Патерсоні повідомляє: «Через дев’ять місяців після того, як Рутерфорда та його товаришів було ув’язнено (війна на той час уже закінчилась), 21 березня 1919 року, апеляційний суд видав наказ про звільнення під заставу всіх вісьмох підсудних, і 26 березня в Брукліні їх випустили під заставу — по 10 000 доларів США за кожного. П’ятого травня 1920 року Дж. Ф. Рутерфорда та інших реабілітували».

Перші кілька днів після оголошення вироку, але ще перед відправленням до федеральної в’язниці в Атланті (штат Джорджія), ці восьмеро братів провели в тюрмі на Реймонд-стріт  у Брукліні (Нью-Йорк). Звідти дідусь написав, що їх посадили в камеру розміром 2,4 на 1,8 метра «у саму гущу жахливого бруду та безладдя». Ось його подальший опис: «Перед тобою лежить ціла купа газет, і якщо спочатку вони не мають для тебе жодної вартості, то дуже швидко починаєш розуміти, що в цих газетах, які використовують для зовсім інших цілей, у милі та мочалці криється твоя єдина можливість підтримувати чистоту й самоповагу».

Однак дідуся не залишало почуття гумору: він назвав тюрму «Готелем де Реймонді», додавши при цьому: «Я залишу це місце, як тільки скінчиться моя путівка в цей пансіонат». Він також згадував про те, як їх виводили на прогулянки по подвір’ї. Одного разу, коли дідусь зупинився, аби його розчесали, якийсь злодій вихопив у нього кишеньковий годинник, але, як він написав, «ланцюжок розірвався, і я врятував годинник». Коли я була в бруклінському Бетелі в 1958 році, Ґрант Сьютер, тодішній секретар-скарбник Товариства Вартової башти, покликав мене до себе в кабінет і дав цей годинник. Я досі бережу його.

Вплив на тата

Коли дідуся несправедливо ув’язнили 1918 року, татові було лише 12 років. Бабця закрила дім та разом з ним перебралася до своєї мами та її трьох сестер. Дівоче прізвище моєї бабці було Артур, і її сім’я з гордістю стверджувала, що один з їхніх родичів, Честер Алан Артур, був 21-м президентом Сполучених Штатів.

Коли дідусь Вудворт отримав довгий строк нібито за злочини проти США, Артури вирішили, що він зганьбив добре ім’я їхньої родини. У той час мій батько пережив багато душевних мук. Можливо, саме через таке ставлення він вагався на початку брати участь у публічному служінні.

Коли дідусь вийшов з тюрми, то переселився з сім’єю до великого поштукатуреного будинку на вулиці Куінзі в Скрантоні. Я добре пам’ятаю з дитинства цей будинок, а також красивий бабусин посуд з фарфору. Ми називали це начиння святим, оскільки нікому, крім бабці, не дозволялося його мити. Після її смерті в 1943 році мама часто користувалася цим чудовим посудом, коли приймала гостей.

Зайняті служінням Царству

Іншого дня в одному з будинків у Патерсоні я побачила фотографію брата Рутерфорда, котрий виступав 1919 року на конгресі в Сідар-Пойнті (штат Огайо). Він заохочував тоді всіх присутніх брати ревну участь у проголошуванні Божого Царства, а також користуватися новим журналом, про випуск якого повідомили на конгресі,— «Золотий вік». Дідуся призначили редактором цього часопису, і він писав до нього статті майже до смерті у кінці 40-х. У 1937 році назву журналу замінили на «Вістник потіхи», а в 1946-му — на «Пробудись!».

Дідусь займався письменницькою працею у двох місцях: два тижні вдома в Скрантоні й два тижні в центрі Товариства Вартової башти в Брукліні (близько 240 кілометрів від дому). Тато пригадує, що нерідко стук його друкарської машинки можна було чути вже о п’ятій ранку. Однак дідусь не менш серйозно ставився до свого обов’язку брати участь у публічній проповідницькій діяльності. Він навіть видумав спеціальну чоловічу жилетку з великими внутрішніми кишенями для біблійної літератури. У моєї 94-річної тітки Наомі Гауел досі зберігається така жилетка. Крім того, дідусь також придумав спеціальну жіночу сумку для книжок.

Якось після жвавої біблійної дискусії з одним чоловіком дідусів партнер у служінні  сказав йому: «Сі-Джей [замість імені до нього часто зверталися по ініціалах], ти зробив одну помилку».

— Яку? — запитав дідусь. Він помацав свою жилетку, однак обидві кишені були пусті.

— Ти забув запропонувати йому передплату на «Золотий вік»,— і вони обидва розсміялися через те, що редактор забув запропонувати свій журнал.

Спогади з дитинства

Пам’ятаю, як у дитинстві я сиділа на колінах у дідуся, а він тримав мою маленьку ручку у своїй долоні та розповідав «Історію про пальчики». Він починав від «Великого пальця Томмі», далі переходив до «Вказівного пальця Пітера» й так розказував щось цікаве про кожен палець. Тоді дідусь обережно складав усі пальці разом і закінчував розповідь мораллю: «Отак вони всі разом працювали, один одному завжди допомагали».

Мої батьки після одруження переїхали до Клівленда (штат Огайо) й зав’язали близькі дружні стосунки з Едом та Мері Гупер. Родини Гуперів і по його, і по її лінії були Дослідниками Біблії ще з початку століття. Мої батьки та вуйко Ед з тіткою Мері, як я їх називала, стали просто нерозлийвода. Свого часу в Гуперів померла ще немовлям їхня єдина донька, тому коли я приїхала туди 1934 року, то стала їхньою особливою «дочкою». Виховуючись у такому духовно багатому середовищі, я присвятилася Богу й охрестилася, коли мені не виповнилося ще й восьми років.

Невід’ємною частиною мого життя в ті ранні роки було читання Біблії. Одним з найулюбленіших моїх місць у Біблії був опис життя в Божому новому світі, записаний в Ісаї 11:6—9. Прочитати Біблію від початку до кінця я спробувала вперше 1944 року, коли отримала власний примірник спеціального видання «Американського стандартного перекладу», про випуск якого було оголошено на конгресі в місті Буффало (штат Нью-Йорк). З яким же захопленням я читала цей переклад, де в майже 7000 місцях у «Старому Завіті» було відновлене Боже ім’я, Єгова!

Щасливим часом для мене були вихідні. Батьки разом з Гуперами брали мене на проповідування у сільській місцевості. У нас були з собою харчі, і ми влаштовували пікнік біля маленької річки. Поївши, ми йшли до кого-небудь на ферму й просто неба організовували біблійну промову, на котру запрошували всіх сусідів. Життя тоді було простим. Обидві сім’ї мали багато радості. Чимало з тих старих друзів нашої родини, наприклад Ед Гупер та Боб Рейнер зі своїми двома синами, згодом стали роз’їзними наглядачами. Річард Рейнер разом зі своєю дружиною Ліною ще й досі виконує цю працю.

Особливо радісною порою для мене завжди було літо. Я жила тоді разом зі своїми кузинами на фермі в Гауелів. У 1949 році моя двоюрідна сестра Ґрейс вийшла заміж за Малькольма Аллена. Мені тоді навіть у голову не приходило, що пройдуть роки — і я вийду заміж за його брата. Моя молодша двоюрідна сестра Маріон була місіонеркою в Уругваї. У 1966 році вона одружилася з Говардом Гілборном. Упродовж багатьох років обидві сестри разом зі своїми чоловіками служили в бруклінському всесвітньому центрі.

Дідусь і моє закінчення школи

Коли я вчилася в середній школі, дідусь залюбки листувався зі мною. Разом з листами він присилав багато старих родинних фотографій з детальними розповідями про історію сім’ї на зворотному боці. Саме так я отримала його фотографію з тими братами, котрих несправедливо посадили у в’язницю.

Наприкінці 1951 року дідусеві видалили уражену раком гортань. Його живий розум залишився таким же ясним, однак висловлювати свої думки йому доводилось у маленькому блокноті, який він носив із собою. Випуск мого класу мав відбутися в середині навчального року, в січні 1952 року. На початку грудня я відіслала дідусеві чернетку промови, яку мала прочитати на урочистості з нагоди закінчення школи. Він зробив декілька редакторських зауважень, а на останній сторінці написав два слова, котрі влучили мені прямо в серце: «Дідусь задоволений». Він скінчив свій земний шлях 18 грудня 1951 року, у 81-річному віці *. Я досі зберігаю вигорілу чернетку промови з тими двома словами на останній сторінці.

 Відразу після закінчення школи я почала піонерське служіння, як Свідки Єгови називають повночасну проповідницьку працю. У 1958 році я була присутня на величезному конгресі в Нью-Йорку, де на стадіонах «Янкі» та «Поло ґраундс» зібралося аж 253 922 особи зі 123 країн світу. Там я випадково зустріла делегата з Африки, у котрого на плакетці було написано: «Вудворт Мілз». Приблизно 30 років перед тим конгресом цього брата назвали так на честь мого дідуся!

Щаслива, що маю такий спадок

Коли мені було 14, мама знову почала піонерувати. І вона залишалася піонеркою впродовж наступних 40 років, тобто аж до смерті у 1988 році! Тато брав участь у піонерській праці, коли йому дозволяли обставини. Помер він за дев’ять місяців до смерті мами. Ті, з ким ми вивчали Біблію, стали нашими дорогими друзями на ціле життя. Одні їхні сини пішли працювати у всесвітньому центрі в Брукліні, інші стали піонерами.

Особливим роком для мене був 1959-й. Саме тоді мене познайомили з Полом Алленом. Після закінчення у 1946 році сьомого класу Ґілеаду — школи для навчання місіонерів Свідків Єгови — його призначили роз’їзним наглядачем. Коли ми зустрілися, то навіть не знали, що його наступним призначенням буде Клівленд, де я в той час піонерувала. Пол подобався і татові, і мамі. Ми одружилися в липні 1963 року на фермі Гауелів. На цю подію з’їхалися наші сім’ї, а весільну промову виголосив Ед Гупер. Так сповнилися мої мрії.

У Пола ніколи не було власної машини. Коли ми вирушали з Клівленда до наступного місця призначення, всі наші пожитки влізли до мого «Фольксвагена» «Жук» 1961 року випуску. Часто в понеділки, коли ми переїжджали до наступного збору, до нас приходили друзі, аби подивитись, як ми пакуватимемо ці речі. Все виглядало немов цирковий номер, під час якого валізи, портфелі, коробка з паперами, друкарська машинка та багато іншого зникало в цьому маленькому авто.

З того часу ми проїхали з Полом незліченну кількість кілометрів, раділи добрим часам та разом зносили труднощі теперішнього життя, і все це завдяки силі, яку може дати тільки Єгова. Це були щасливі роки, сповнені любові до Єгови, один до одного, а також до друзів як старих, так і нових. Два місяці, які ми провели в Патерсоні, коли Пол проходив навчання, стали поки що найяскравішим епізодом у нашому житті. Можливість зблизька поспостерігати за земною організацією Єгови лише підтвердила переконання, яке я отримала як частину свого дорогоцінного духовного спадку: ця організація справді Божа. І як же радісно бути хоча б малесенькою її частинкою!

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 25]

З Едом Гупером незадовго перед конгресом 1941 року в Сент-Луїсі, де я отримала власний примірник книжки «Діти».

[Ілюстрація на сторінці 26]

Дідусь у 1948 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

На фермі у Гауелів, коли одружувались мої батьки (обведено кружечком).

[Ілюстрація на сторінці 27]

Восьмеро Дослідників Біблії, котрих несправедливо ув’язнили 1918 року (дідусь стоїть крайній справа).

[Ілюстрація на сторінці 29]

Усі наші світські пожитки влазили до маленького «Фольксвагена».

[Ілюстрація на сторінці 29]

Разом з чоловіком, Полом.