Життєпис

«Щоб віра непохитна була!»

РОЗПОВІВ ГЕРБЕРТ МЮЛЛЕР

Через кілька місяців після вторгнення у Нідерланди фашисти заборонили тут діяльність Свідків Єгови. Невдовзі моє ім’я з’явилось у списку розшукуваних осіб. Мене почали переслідувати, як якогось звіра.

ОДНОГО разу, змучений від переховувань та втеч, я сказав дружині, що, напевно, було б легше, коли б мене вже піймали. І тут на думку спали слова пісні: «Дай віру сильную, Щоб встояти могла, У боротьбі із ворогом Непохитна була» *. Я одразу відчув прилив сил і ніби знову побачив батьків у Німеччині та друзів, що співали мені на прощання. Дозвольте поділитись спогадами.

Приклад батьків

На час мого народження 1913 року в місті Копітц (Німеччина) мої батьки були євангелістами *. Через сім років, у 1920-му, батько залишив церкву. Шостого квітня він попросив видати Посвідчення про вихід з церкви. Працівник міського відділу реєстрації виписав його. Однак за тиждень батько повернувся і сказав, що у Посвідченні не вказано ім’я дочки. Працівник виписав друге свідоцтво, зазначивши у ньому, що з церкви виходить також Марта Маргарета Мюллер. Тоді моїй сестрі було лише півтора рочки. У справі служіння Єгові мій батько не зупинявся на півдорозі!

 Того ж самого року мої батьки охрестилися як Дослідники Біблії (так раніше називали себе Свідки Єгови). Батько ставив високі вимоги до нас, але оскільки ми бачили його відданість Єгові, нам легше було підкорятись. Завдяки своїй вірності і відданості батьки робили зміни. Приміром, певний час вони не дозволяли нам у неділю бавитися на подвір’ї. Проте одного разу — а йшов 1925 рік — батьки сказали нам, що ми підемо на прогулянку. Ми взяли з собою легку закуску і весело провели час. Хіба ж це можна порівняти з ув’язненням у чотирьох стінах на цілий день! Батько сказав, що на конгресі він дізнався чогось нового для себе і що це змінило його погляд на спосіб проведення часу в неділю. Він і в інших ситуаціях довів свою готовність робити зміни.

Хоч здоров’я батьки мали слабке, вони активно проповідували. Наприклад, аби розповсюдити трактат «Обвинувачення духівництва», ми разом з іншими членами нашого збору поїхали на поїзді до міста Регенсбурга, що за 300 кілометрів від Дрездена. Наступного дня, розповсюдивши там трактати, повернулись теж поїздом. Отже вдома нас не було приблизно добу.

Залишаю дім

У духовному розвитку мені допомогло також товариство учасників Молодіжної групи («Югендгруппе») нашого збору. Щотижня юнаки і дівчата віком від 14 років влаштовували зустрічі зі старшими братами збору. Ми грали на музичних інструментах, грали в ігри, вивчали Біблію та говорили про чудеса Божого творива і наукові досягнення. Проте з 1932 року (мені тоді було 19) я вже не брав участі у цих зустрічах.

У квітні того року батько отримав листа від бюро Товариства Вартової башти в Магдебурзі. Братам був потрібний водій, який хотів би стати піонером. Я знав, що батьки воліли б, аби я служив піонером, але, на мою думку, це було неможливо. Наша сім’я бідувала, і я з 14 років ремонтував велосипеди, швейні і друкарські машинки та різне конторське обладнання. Як же залишити батьків? Вони потребували моєї допомоги. До того ж я не був навіть охрещений. Батько серйозно порозмовляв зі мною, поставив певні запитання, аби з’ясувати, чи я розумію, з чим пов’язано хрещення. Коли ж із моїх відповідей він побачив, що я достатньо зрілий, щоб невдовзі охреститись, то сказав: «Тобі слід погодитись на це призначення». І я погодився.

Мене запросили до Магдебурга через тиждень. Коли я сказав про це друзям з Молодіжної групи, вони захотіли заспівати мені на прощання веселу пісню. Але на їхній подив я обрав таку, що видалась моїм товаришам надто поважною. Усе ж таки вони взялися за скрипки, мандоліни  і гітари та заспівали: «Боже, дай віру сильную, Щоб встояти могла, У боротьбі із ворогом Непохитна була». Я тоді навіть не міг уявити, як часто ці слова будуть мене підтримувати.

Неспокійний початок

Перевіривши мої навички водія, брати в Магдебурзі довірили мені та ще чотирьом піонерам автомобіль, і ми вирушили до Шнайфеля — місцевості на кордоні з Бельгією. Невдовзі ми пересвідчились у тому, що автомобіль нам просто конче потрібний. У представників католицької церкви у цьому регіоні наша поява викликала велике роздратування. Нерідко селяни, за намовою священиків, виганяли нас. Багато разів автомобіль рятував нас від мотик і вил.

Після Спомину 1933 року обласний наглядач Пауль Ґроссман сказав нам, що діяльність Товариства в Німеччині заборонили. Незабаром брати з бюро філіалу попросили мене приїхати до Магдебурга, забрати звідти літературу і відвезти її у Саксонію, що за 100 кілометрів від цього міста. Коли я приїхав до Магдебурга, гестапо (таємна поліція фашистів) вже зупинило роботу в бюро Товариства. Я залишив автомобіль у брата в Лейпцигу і повернувся додому, але ненадовго.

Філіал Товариства у Швеції запропонував мені почати піонерське служіння в Нідерландах. Я планував виїхати туди через тиждень-два. Проте батько порадив вирушити відразу. За його радою я через кілька годин виїхав з дому. Наступного дня прийшли поліцейські, щоб арештувати мене за дезертирство, але мене, звичайно, вже не застали.

Починаю діяльність у Нідерландах

П’ятнадцятого серпня 1933 року я прибув до піонерського дому в Гемстеде — містечко за 25 кілометрів від Амстердама. Наступного дня пішов проповідувати, не знаючи жодного слова по-голландськи. Озброївшись карточкою зі свідченням, на якій було надруковано проповідь, я почав. Як же я зрадів, коли жінка-католичка взяла книжку «Примиреннє»! Того ж дня вдалося розповсюдити ще 27 брошурок. Цей день проповідування на волі просто окрилив мене.

У ті часи єдиним джерелом надходжень у піонерів були пожертви, які ми отримували, віддаючи літературу. На ці гроші ми купували їжу та інші необхідні речі. Коли в кінці місяця залишалась якась сума, гроші ділилися між піонерами на особисті витрати. У нас не було багато речей, але Єгова настільки щедрий, що 1934 року я зміг поїхати на конгрес у Швейцарії.

Вірна супутниця

На конгресі я побачив вісімнадцятирічну Еріку Фінке. Ми знали один одного, коли я ще жив удома. Вона дружила з моєю сестрою Маргаретою. Мені завжди подобалась тверда позиція Еріки щодо правди. Незабаром після того, як вона охрестилась 1932 року, хтось повідомив гестапо, що Еріка відмовилася сказати «Хайль Гітлер!». Гестапівці вимагали пояснень. Еріка прочитала офіцерові поліцейської дільниці Дії 17:3 і пояснила, що Бог призначив Спасителем тільки одного чоловіка — Ісуса Христа. Поліцейські запитали: «Чи є ще  хтось, хто вірить у це?» Але Еріка відмовилась називати імена. Коли ж поліцейський пригрозив узяти її під варту, вона сказала, що помре, але не видасть нікого. Він витріщив очі і закричав: «Геть звідси! Геть, до дому! Хайль Гітлер!»

Після конгресу я повернувся в Нідерланди, а Еріка залишилась у Швейцарії. Однак ми відчували, як поглибилась наша дружба. Тим часом Еріку повідомили, що гестапівці шукали її вдома, і вона вирішила служити піонером у Швейцарії. Через кілька місяців Товариство запросило її до Іспанії. Вона служила в Мадриді, Більбао, а пізніше в Сан-Себастьяні, де в результаті інспірованого кліром переслідування Еріка і її товаришка-піонерка були арештовані. У 1935 році їм наказали виїхати з Іспанії. Еріка приїхала до Нідерландів, і того ж року ми одружились.

Наближається війна

Після одруження ми служили піонерами в Гемстеді, а потім переїхали у Роттердам. Там у нас 1937 року народився Вольфґанґ. Через рік ми переїхали на північ Нідерландів у Гронінген, де замешкали з німецькими піонерами Фердінандом і Хелґою Голторф, які мали дочку. У липні 1938 року Товариство повідомило, що голландський уряд заборонив Свідкам німецького походження проповідувати. Приблизно тоді ж мене призначили зональним служителем (тобто районним наглядачем), і ми переселились на човен «Носій світла». Він був домом для піонерів, котрі проповідували у північній частині Нідерландів. Я мало часу проводив з сім’єю, бо їздив від одного збору до іншого, щоб заохочувати братів не припиняти проповідування. І вони не припиняли. Дехто навіть розширив діяльність. Добрий приклад подав Вім Кетеларі.

Коли я зустрів Віма, цей молодий чоловік щиро прийняв правду. Однак він був надто зайнятий, бо займався сільським господарством. «Якщо ти хочеш мати час для служіння Єгові, тобі слід знайти іншу роботу»,— порадив я. Той так і зробив. Через якийсь час, знову зустрівшись із ним, я заохотив його почати піонерське служіння. «Але ж я мушу працювати, аби мати, що їсти»,— заперечив він мені. «Тобі буде, що їсти,— запевнив я.— Єгова подбає про тебе». Вім став піонером. Пізніше, навіть під час Другої світової війни, він служив роз’їзним наглядачем. Вісімдесятирічний Вім і тепер ревно проповідує. Єгова дійсно піклувався ним.

Під забороною і в розшуку

У травні 1940 року голландська армія припинила опір, і нацисти окупували Нідерланди. Це сталося приблизно через рік після народження нашої другої дитини, доньки Райни. У липні гестапо захопило бюро Товариства і друкарню. Наступного року арештували багатьох Свідків, мене у тому числі. Неважко було уявити, що́ гестапо зробить зі мною, адже я був і Свідком, і німцем призивного віку. Я намагався не думати про те, що вже ніколи не побачу свою сім’ю.

Однак у травні 1941 року гестапівці випустили мене з в’язниці і наказали  зголоситися до військової служби. Мені навіть не вірилось у таке. Того ж таки дня я пішов у підпілля і того ж місяця повернувся в районне служіння. Гестапо внесло моє ім’я у список розшукуваних осіб.

Як жила моя сім’я

Моя дружина переїхала з дітьми в село Форден на сході країни. Щоб не наражати їх зайвий раз на небезпеку, я був змушений навідуватись якомога рідше (Матвія 10:16). Для конспірації брати вживали не справжнє моє ім’я, а тільки псевдонім «Дайтсі Ян» (німець Ян). Навіть моєму чотирирічному Вольфґанґу дозволялося говорити не про «тата», а тільки про «дядечка Яна». Він дуже переживав через це.

Увесь той час, що я мандрував, намагаючись уникнути арешту, Еріка доглядала дітей і проповідувала. Вона садовила дворічну Райну на багажник велосипеда і їхала проповідувати в селах. Хоч роздобути їжу було тяжко, дружина з дітьми ніколи не голодували (Матвія 6:33). Якось один селянин, католик, якому я колись відремонтував швейну машинку, дав Еріці картоплю. Він також передавав їй мої листи. Було й так: в аптеці Еріка заплатила за ліки гульден, а власник, знаючи, що вона переховується і не має продовольчої картки, дав їй крім свого товару ще два гульдени. Ось такі вияви співчуття допомагали дружині вижити (Євреїв 13:5).

Працюю пліч-о-пліч з відважними братами

Тим часом я продовжував відвідувати збори. Однак спілкуватись доводилось тільки з відповідальними братами. Оскільки гестапо не спускало з мене ока, я залишався на одному місці не довше ніж кілька годин. Більшості братам і сестрам не можна було зустрічатися зі мною. Вони ж знали тільки тих Свідків, що належали до їхньої маленької групи, в якій вивчали Біблію. Був навіть такий випадок: дві рідні сестри стали Свідками, але хоч і мешкали в одному місті, дізналися про це лише після війни.

 Мені було також доручено шукати місця́ для переховування літератури Товариства. Ще ми ховали папір, трафарети і друкарські машинки, щоб у разі потреби робити копії журналу «Вартова башта». Подеколи доводилось перевозити книжки Товариства з одного сховку в інший. Пригадую, як віз 30 ящиків з літературою і намагався не викликати підозри — нелегка то була справа!

Крім того, ми організовували перевозку продуктів з ферм у східних Нідерландах до північних міст країни, хоч це також було заборонено. Ми завантажували віз провіантом і прямували на захід. Коли на шляху була річка, ми не шукали мостів, бо вони охоронялися, а перевозили вантаж малими човнами і на протилежному березі перекладали все в інший віз. Неподалік потрібного нам міста ми чекали темряви, натягували на копита коней чохли і потиху прямували до таємного продовольчого складу збору. Звідти брати, що потребували їжі, отримували продукти.

Якби німецькі військові дізналися про такий склад, це коштувало б комусь життя. Незважаючи на це, кілька братів зголосилися допомагати. Сім’я Блюмінк в Амерсфурті, наприклад, надала під склад продуктів свою вітальню, тимчасом як їхній дім стояв зовсім неподалік від німецького гарнізону! Такі відважні Свідки, як ці, заради братів важили своїм життям.

Під час заборони я і дружина з допомогою Єгови залишились вірними. У травні 1945 року німецька армія зазнала поразки, і потреба постійно втікати нарешті відпала. Брати попросили мене продовжувати служити роз’їзним наглядачем, доки не з’явиться заміна. У 1947 році мою роботу почав виконувати Бертус ван дер Бейл *. На той час у нас з Ерікою народилась третя дитина, і ми оселилися на сході країни.

Смуток і радість

Коли закінчилась війна, виявилося, що через рік після мого від’їзду до Нідерландів батька арештували. Двічі його звільняли через погане здоров’я, але ув’язнювали знову. У лютому 1938 року його відправили в концтабір у Бухенвальді, а потім у Дахау. Там 14 травня 1942 року він помер. Батько залишився вірним і відданим до кінця.

Мама перебувала в Дахау до звільнення у 1945 році. Своєю стійкістю батьки дуже сприяли моїм духовним благословенням, отже для нас було честю прийняти маму до себе 1954 року. Тоді ж до нас переїхала моя сестра Маргарета. Вона з 1945 року служила піонеркою в Східній Німеччині. Хоч мама не говорила по-голландськи, вона проповідувала до закінчення свого земного шляху в жовтні 1957 року.

Нюрнберзький конгрес 1955 року був особливим. Коли ми прибули в Нюрнберг, брати з Дрездена сказали Еріці, що на цей конгрес приїхала її мама. Оскільки Дрезден входив у НДР, Еріка не бачилась зі своєю мамою 21 рік. Відбулася зустріч. Мама з дочкою кинулися обіймати одна одну. Яка ж це була велика радість!

З часом у нашій сім’ї було вже восьмеро дітей. Один син трагічно загинув в автокатастрофі. Однак те, що всі наші діти служать Єгові, є джерелом глибокої радості. Наш син Вольфґанґ з дружиною зайняті районним служінням. Їхній син також служить районним наглядачем.

Я дуже ціную, що бачив, як ширилася праця Єгови у Нідерландах. Коли я почав тут 1933 року піонерське служіння, в Нідерландах було приблизно 100 Свідків. Тепер же їх понад 30 000. Хоч наші фізичні сили підупадають, ми з Ерікою сповнені рішучості жити відповідно до слів з пісні минулих літ: «Дай віру сильную, Щоб... непохитна була».

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 23]

Молодіжна група після служіння.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Ми з товаришами-піонерами опрацювали територію Шнайфеля. Мені було 20 років.

[Ілюстрація на сторінці 25]

З Ерікою і Вольфґанґом у 1940 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Зліва направо: мій онук Йонатан з дружиною Мірйам, Еріка, я, мій син Вольфґанґ з дружиною Юлією.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Один брат намалював батька у в’язниці в 1941 році.