Пошуки достойних у Кенії

КЕНІЯ — це країна надзвичайної краси. Буйні ліси, просторі відкриті рівнини, розпечені пустелі та засніжені гори прикрашають цей чарівний край. У ній водяться понад мільйон антилоп гну, а також носороги, які є під загрозою вимирання. У степу теж можна побачити великі стада жираф.

Крім того, небо теж рясніє багатством створінь: від могутніх орлів, що ширяють у височині, до безлічі яскравих співочих пташок, які наповнюють повітря своїми радісними мелодіями. А хто ж не помітить слонів та левів? Краєвиди та звуки Кенії — незабутні.

Проте є ще один звук, що розноситься по цій мальовничій країні. Це звучання тисяч людських голосів, що проголошують звістку надії (Ісаї 52:7). Ті голоси досягають людей з понад 40 племен і мов. У цьому розумінні Кенія є країною ще й духовної краси.

Більшість кенійців релігійні й охоче розмовляють на духовні теми. Незважаючи на це, досить важко знайти людей, з якими можна поговорити про правду, оскільки в Кенії, як і в багатьох інших країнах, відбуваються певні зміни.

Важкі економічні умови примусили чимало людей змінити свій спосіб життя. Жінки, які традиційно виконували хатню роботу, тепер десь працюють або продають вздовж доріг фрукти, овочі, рибу та плетені кошики. Чоловіки витрачають багато годин на тяжку роботу, намагаючись забезпечити сім’ї матеріально. Навіть діти ходять по вулицях і продають, тримаючи в маленьких рученятах, пакети зі смаженим арахісом та вареними яйцями. Унаслідок цього вдень можна застати вдома зовсім мало людей. Ця ситуація спонукала внести необхідні зміни в служіння вісників доброї новини про Царство.

Зборам Свідків Єгови радилося зосереджувати більше уваги на людях, які перебувають поза своїми домами і займаються повсякденними справами, а також на друзях, родичах, комерсантах і співробітниках. Брати відгукнулися на цю пораду, почавши розмовляти з людьми, хоч би де їх можна було зустріти (Матвія 10:11). Чи ці зусилля розширити  межі служіння принесли результати? Авжеж! Розгляньмо кілька прикладів.

Родичі — найближчі нам люди

У столиці Кенії Найробі проживає майже три мільйони чоловік. У східній частині міста мешкав майор у відставці, який вже давно не любив Свідків Єгови, хоча, на його превеликий жаль, його син став Свідком. Якось у лютому той офіцер поїхав за 160 кілометрів, щоб відвідати свого сина, який жив у містечку Накуру в провінції Рифт-Валлі. Там син подарував йому книжку «Знання, яке веде до вічного життя» *. Батько взяв її і повернувся додому.

Вдома цей колишній офіцер віддав книжку своїй дружині, яка почала її читати, не знаючи, що вона видана Свідками Єгови. Поволі біблійна правда торкалася її серця, і вона розповідала про все своєму чоловікові. Зацікавившись, він також почав читати книжку. Коли ж вони довідалися, хто видав ту публікацію, то зрозуміли, що їм казали неправду про Свідків Єгови. Подружжя зв’язалося з місцевими Свідками, і з ними почали проводити біблійне вивчення. Ще раніше, читаючи цю книжку самостійно, вони зрозуміли, що християни не повинні вживати або продавати тютюн (Матвія 22:39; 2 Коринтян 7:1). Не вагаючись, це подружжя знищило всі цигарки, які були в їхній крамниці. Через декілька місяців вони стали неохрещеними вісниками і незабаром охрестилися на обласному конгресі.

Сміття стає скарбом

У декотрих частинах столичного округу є величезні села, де мешкають сотні тисяч людей. Тут рядами стоять доми, побудовані з глини, дерева, металевого брухту або з листів рифленого заліза. Коли бракує робочих місць на заводах і фабриках, то люди швидко самі починають щось робити. Робітники, яких називають «Джуа Калі» (на суахілі «палюче сонце»), працюють під пекучим сонцем, виготовляючи сандалі зі старих автомобільних шин або гасові лампи — з викинутих консервних банок. Інші старанно копаються в купах мотлоху і мішках зі сміттям, шукаючи папір, консервні банки та пляшки, що використовуються для повторної переробки.

Чи може сміття стати скарбом? Так, може! Один брат пригадує: «На територію нашого Залу конгресів прийшов на вигляд міцний, неохайний і не дуже вихований чоловік з великим поліетиленовим мішком, повним старих газет та журналів. Сказавши, що його звуть Вільямом, він запитав: «Чи у вас є останні журнали «Вартова башта»?» Я насторожився, бо не знав, що він хоче з ними зробити. Коли ж я показав йому п’ять номерів журналу, він переглянув кожен з них і сказав: «Я візьму їх усіх». Здивований, я пішов до своєї кімнати і приніс книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі» *. Показавши йому ілюстрацію із зображенням Раю, я пояснив, що ми безплатно вивчаємо з людьми Біблію. Потім запропонував: «Вільяме, прийдіть завтра, і ми розпочнемо таке вивчення». Він так і зробив!

Якось у неділю він вперше прийшов на зібрання. Того дня я виголошував публічну промову. Увійшовши до залу, Вільям швидко зиркнув на присутніх, побачив мене на сцені і вибіг. Пізніше я запитав його, що сталося. Він, соромлячись, відповів: «Люди були дуже охайно одягнені. Мені стало якось не по собі».

 Вільям робив успіхи у вивченні, і біблійна правда почала змінювати його життя. Він став митися, підстригати волосся, носити чистий та охайний одяг і незабаром регулярно відвідував зібрання. Після видання книжки «Знання, яке веде до вічного життя» ми почали її вивчати. Тим часом Вільям вже виголосив дві промови на Школі теократичного служіння і став неохрещеним вісником. Коли він охрестився на спеціальному одноденному конгресі, я з великою радістю привітав його як свого духовного брата».

Де вперше Вільям помітив цінність журналу «Вартова башта»? «Я знайшов декілька номерів цього журналу серед паперу, що викинули на сміття». Так, він знайшов скарб у незвичайний спосіб!

Свідчення на місці роботи

Чи ми завжди використовуємо нагоди для неформального свідчення на своєму місці роботи? Саме так познайомився з біблійною правдою Джеймс, старійшина одного зі зборів у Найробі. У свою чергу він почав вміло використовувати цей метод, щоб досягати сердець інших. Наприклад, якось Джеймс побачив свого співробітника, котрий прийшов на роботу, маючи значок зі словами «Ісус спасає». Наслідуючи благовісника Пилипа, Джеймс запитав співробітника: «Чи ти розумієш значення тих слів?» (Дії 8:30). З цього запитання розпочалася плідна розмова. Було розпочато біблійне вивчення, і пізніше той чоловік охрестився. Чи це був єдиний такий випадок у Джеймса? Ось що він розповідає:

«Ми з Томом працюємо в одній компанії і часто користуємося службовим автобусом. Якось вранці ми сиділи поруч. Я читав нашу книжку і тримав її так, аби Тому було добре видно. Як і сподівався, вона привернула його увагу, і я з радістю позичив йому ту книжку. Прочитане справило на нього сильне враження, і він погодився на біблійне вивчення. Тепер Том та його дружина охрещені служителі Єгови».

Джеймс продовжує: «Часто в обідню перерву відбуваються дуже цікаві розмови. Саме тоді — а це було в різний час — я зустрівся з Ефраїмом та Волтером. Обидва вони знали, що я Свідок. Ефраїм хотів довідатися про те, чому так ворожо ставляться до Свідків Єгови. Волтер запитував про різницю між Свідками та іншими релігіями. Їх двох цілком задовольняли мої біблійні відповіді, і вони погодилися на вивчення. Ефраїм зробив швидкий поступ. З часом він разом з дружиною присвятив своє життя Єгові. Тепер він служить старійшиною, а його дружина є сталим піонером. Однак Волтер зазнав такого сильного опору, що перестав вивчати книжку. Але через мою наполегливість з ним було відновлено вивчення. Сьогодні він також має привілей служити старійшиною». Загалом 11 чоловік стали правдивими християнами завдяки тому, що Джеймс використовував нагоди свідчити неформально на своєму робочому місці.

Дивовижний результат

Якось друзі та родичі зібралися на похороні, що відбувався в маленькому селі на березі озера Вікторія. Серед присутніх був один літній Свідок. Він підійшов до шкільної вчительки, яку звали Доллі, і розповів їй про стан померлих і про намір Єгови усунути смерть назавжди. Помітивши її зацікавлення, з упевненістю сказав: «Коли ви повернетеся до свого  рідного міста, один з наших місіонерів відвідає вас і вивчатиме з вами Біблію».

Рідне місто Доллі є третім серед найбільших міст Кенії. У той час там служили лише чотири Свідки-місіонери. Цей літній брат не просив жодного з них відвідати Доллі. Він просто був упевнений у тому, що так станеться. І дійсно, так сталося! Невдовзі місіонерка зустріла Доллі і розпочала з нею вивчення. Тепер Доллі охрещена, її молодша дочка записана до Школи теократичного служіння, а двоє синів також охрестилися. Вона навіть мала радість відвідати Школу піонерського служіння.

Подальший зріст

Наголос на неформальному свідченні дав можливість тисячам кенійців ще більше ознайомитися з доброю новиною. На сьогодні понад 15 000 вісників зайняті цією найважливішою працею, а минулого року більше 41 000 чоловік відвідало Спомин Христової смерті. Всюди в Кенії число присутніх на зібраннях часто вдвічі перевищує кількість вісників Царства. Тому існує потреба в більшій кількості Залів Царства.

Подібні Зали будуються як у великих містах, так і в віддалених територіях. Один з них є на території Самбуру в далекому містечку, розташованому приблизно за 320 кілометрів на північний схід від Найробі. У 1934 році це містечко назвали Маралал, що мовою самбуру означає «сяючий», бо там збудували перший будинок, дах якого був вкритий рифленим залізом і виблискував на сонці. Через 62 роки в Маралалі звели інший будинок з дахом із рифленого заліза. Він також «виблискує» та «іскриться», оскільки є місцем правдивого поклоніння.

П’ятнадцять вісників доклали неабияких зусиль, щоб збудувати перший Зал Царства у цій віддаленій частині Кенії. Через брак коштів брати мусили будувати з місцевих матеріалів. Вони зробили стіни з червоного ґрунту, змочили його водою і щільно поклали між вертикально поставленими стовпами. Стіни вирівняли, поштукатурили сумішшю коров’ячого гною та попелу і пофарбували, а під кінець покрили спеціальним розчином, що триматиметься багато років.

Щоб мати стовпи для будови, брати добилися дозволу на вирубку дерев. Проте найближчий ліс був майже за 10 кілометрів від них. Брати й сестри мусили ходити до лісу, зрубувати дерева, обтісувати їх і відносити на будівельний майданчик. Одного разу, коли брати поверталися з лісу, їх зупинили поліцейські, які сказали, що той дозвіл не має законної сили. Поліцейські хотіли заарештувати за зрубування дерев спеціального піонера. Місцева сестра, яку добре знали в тій околиці та в поліції, голосно й виразно заявила: «Якщо ви арештуєте нашого брата, то вам потрібно буде заарештувати всіх нас, оскільки ми всі зрубували ті дерева!» Тоді офіцер їх відпустив.

У тій місцевості в лісі живуть дикі звірі, тому ходити там небезпечно. Якось одна сестра повалила дерево. Як тільки воно впало на землю, сестра побачила звіра, що вискочив і кинувся утікати. Зауваживши блискучий рудувато-коричневий колір тварини, вона подумала, що то імпала, але пізніше зі слідів зрозуміла, що то був лев! Попри таку небезпеку брати закінчили будову залу, і він стоїть, «сяючи» на хвалу Єгови.

День першого лютого 1963 року став знаменним днем у теократичній історії Кенії. Тоді відкрили перший філіал: то була лише одна кімната площею 7,4 квадратного метра. Інша віха в теократичній історії цієї країни — 25 жовтня 1997 року. У той день було присвячено Єгові новий комплекс Бетелю площею 7800 квадратних метрів! Закінчення цього будівництва було величною кульмінацією відданої праці, що тривала три роки. Добровольці з 25 країн перетворили багнисте і заросле бур’янами поле площею 3,2 гектара в чудове, подібне до парку місце для нового філіалу, в якому мешкає 80 членів родини Бетелю.

У нас є всі підстави радіти з того, що́ Єгова робить для свого народу. Ми повинні дякувати йому за те, що він спонукує серця своїх служителів розширятися і посилювати пошуки достойних у Кенії, роблячи її країною духовної краси.

[Примітка]