Життєпис

Єгова підтримує мене усе життя

РОЗПОВІВ ФОРРЕСТ ЛІ

Поліція щойно конфіскувала в нас грамофони й біблійну літературу. Скориставшись з того, що йшла Друга світова війна, наші противники переконали нового генерал-губернатора Канади накласти заборону на діяльність Свідків Єгови. Це сталося 4 липня 1940 року.

ЗАЛИШАЮЧИСЬ відважними всупереч тому, що трапилось, ми дістали зі складу більше літератури й продовжували проповідувати. Завжди пам’ятатиму татові слова з цього приводу: «Нас не так легко зупинити. Проповідувати наказав нам Єгова». У той час я був жвавим десятилітнім хлопчаком. Проте навіть сьогодні татова рішучість та запопадливість до служіння постійно нагадує мені, як наш Бог Єгова підтримує своїх вірних і відданих служителів.

Коли наступного разу поліція затримала нас, вона не лише конфіскувала літературу, але й забрала батька до в’язниці, так що мама залишилася з чотирма дітьми. Це сталося у вересні 1940 року в провінції Саскачеван. Невдовзі мене виключили зі школи за те, що я, слухаючись свого навченого Біблією сумління, не віддавав честі прапору і не співав державного гімну. Я продовжував навчатися заочно, що дозволило мені мати гнучкий графік і брати більшу участь у проповідницькій праці.

У 1948 році піонерів, повночасних служителів Свідків Єгови, заохочувалося переїхати на східне побережжя Канади. Тож я перебрався, щоб піонерувати, спочатку до Галіфакса (Нова Шотландія), а потім Кейп-Вулфа (острів Принца Едуарда). Наступного року я прийняв запрошення попрацювати протягом двох тижнів  у торонтському філіалі Свідків Єгови. Ці два тижні затягнулися на шість приємних років служіння. З часом я зустрів Мерне, котра, подібно до мене, любила Єгову, і в грудні 1955 року одружився з нею. Ми поселилися в Мілтоні (Онтаріо), й невдовзі там був сформований новий збір. Підвал нашого будинку став Залом Царства.

Бажання розширити своє служіння

Протягом наступних років ми стали батьками шістьох дітей, які народжувалися одне за одним. Першою з’явилась наша донечка Міріам, а потім Шормен, Марк, Анет, Грант. Останнім народився Глен. Часто, повернувшись з роботи додому, заставав своїх маленьких діток на підлозі біля каміна, а Мерне читала їм Біблію. Вона пояснювала біблійні оповіді, прищеплюючи в їхні серця щиру любов до Єгови. Завдяки її сердечній підтримці всі наші діти ще в дитинстві отримали ґрунтовні біблійні знання.

Запопадливість до служіння, яку виявляв батько, залишила незабутній відбиток у моєму розумі та серці (Приповістей 22:6). Тож, коли в 1968 році родини Свідків Єгови заохочувалося до переїзду в Центральну та Південну Америку, щоб допомогти там з працею проповідування, наша сім’я виявила бажання відгукнутися на це запрошення. Тоді наймолодшому сину було 5 років, а найстаршій доньці — 13. Жоден з нас не знав іспанської. Послухавшись поради, я відвідав кілька країн та довідався про тамтешні умови життя. Коли повернувся, ми з молитвою обміркували можливі варіанти й вирішили переїхати до Нікарагуа.

Служіння в Нікарагуа

Вже до жовтня 1970 року ми замешкали у новому будинку, а за три тижні мені призначили невеликий пункт у програмі зібрання збору. Я намагався виголосити цей пункт іспанською, якою тоді володів досить слабо, і на завершення запросив увесь збір до нас додому на сервеса в суботу о 9.30. Я хотів запросити братів на сервесіо, тобто в служіння, але вийшло так, що запросив на пиво. Вивчення мови було справжнім випробуванням!

Спершу я писав вступ на руці та, йдучи до дверей, тренувався. Зазвичай говорив: «З цією книжкою пропонується безплатне домашнє вивчення Біблії». Один чоловік, котрий погодився на таку пропозицію, згодом сказав, що був змушений прийти на наше зібрання, аби з’ясувати, що я намагався йому сказати. Цей чоловік став Свідком Єгови. Як же очевидно, що тільки Бог зрощує насіння правди в покірних серцях, і саме це підкреслив апостол Павло! (1 Коринтян 3:7).

 Після приблизно двох років, проведених у столиці Манагуа, нас попросили переїхати в південну частину Нікарагуа. Там ми працювали разом зі збором у місті Рівасі та з відокремленою групою зацікавлених на віддаленій території. Педро Пеня, вірний літній брат, разом зі мною відвідував ці групи. Одна з них була на вулканічному острові озера Нікарагуа. Там проживала лише одна сім’я Свідків Єгови.

Хоча ця сім’я була бідною, її члени доклали великих зусиль, щоб віддячитися за наші відвідини. Коли ми приїхали увечері, на нас вже чекала вечеря. Ми залишилися у цій місцевості на тиждень. Багато приязних людей, які любили Біблію, ділилися з нами їжею. Як же ми раділи, що в неділю на публічній біблійній промові був 101 присутній!

Іншого разу ми збирались відвідати групу зацікавлених у горах неподалік кордону з Коста-Рикою. Вважаю, що тоді ми особливо відчули силу та підтримку Єгови. У день, коли ми мали вирушати, Педро зайшов за мною, але я лежав хворий на малярію. «Не зможу поїхати»,— сказав я. Поклавши руку на моє чоло, Педро відповів: «Так, у тебе сильна гарячка, проте ти повинен їхати! Брати чекають». Тоді він помолився. Його молитва була надзвичайною і зворушила мене до глибини душі.

Пізніше я сказав: «Йди, випий фреско (фруктовий напій). Приблизно через десять хвилин буду готовий». У місцевості, яку ми відвідали, жили дві сім’ї Свідків. Вони чудово опікувалися нами. Наступного дня ми пішли з ними в служіння, хоча я все ще мав гарячку. Як же зміцнило мене те, що на недільне зібрання прийшло понад сто чоловік!

Знову переїзд

У 1975 році в нас народилася сьома дитина — син Вон. Наступного року через матеріальні труднощі ми були змушені повернутися до Канади. Було нелегко залишати Нікарагуа, оскільки ми насправді відчували силу Єгови, що підтримувала нас протягом перебування там. До нашого від’їзду понад 500 осіб з території нашого збору відвідувало зібрання.

Раніше, коли мене та нашу дочку Міріам призначили спеціальними піонерами в Нікарагуа, Міріам запитала мене: «Татусю, якби ти колись був змушений повернутися до Канади, чи дозволив би мені зостатися тут?» Тоді я не мав наміру виїжджати, тому сказав: «Звичайно». Коли ми поїхали, Міріам зосталася, аби продовжувати повночасне служіння. Пізніше вона вийшла заміж за Ендрю Ріда. У 1984 році вони отримали запрошення до 77-го класу школи Ґілеад — місіонерської школи Свідків Єгови, яка проводилася тоді у Брукліні (Нью-Йорк). Тепер Міріам з чоловіком служать у Домініканській Республіці. Таким чином здійснилося бажання, яке вселили в її серце чудові місіонери з Нікарагуа.

Тим часом батькові слова: «Нас не так легко зупинити» — все ще палахкотіли в моєму серці. Отже, до 1981 року ми заощадили достатньо грошей для того, щоб повернутися до Центральної Америки. Ми знову переїхали — на цей раз до Коста-Рики. Там нас запросили допомагати на будові нового філіалу. Одначе у 1985 році наш син Грант потребував медичного догляду, і тому ми повернулися до Канади. Глен залишився у Коста-Риці працювати на будові філіалу, тоді як Анет і Шормен служили там спеціальними піонерами. Залишаючи Коста-Рику, ми навіть не могли собі уявити, що вже ніколи не повернемося туди.

 Боротьба з нещастям

Ранок 17 вересня 1993 року видався ясним та сонячним. Разом із найстаршим сином Марком ми покривали дах і, як звично, розмовляли на духовні теми. Та якось я втратив рівновагу й покотився з даху донизу. Коли прийшов до себе, все що я бачив — це яскраве світло та людей у білому. Я був у реанімаційній палаті лікарні.

Оскільки мені був відомий погляд Біблії, перше, що я сказав: «Жодної крові, жодної крові!» (Дії 15:28, 29). Мене заспокоїли слова Шормена: «Татку, все буде добре. Ми всі з тобою». Згодом я дізнався, що лікарі бачили мій медичний документ, і стосовно відмови від крові не виникло жодних проблем. Я мав перелом шиї і був повністю паралізований, навіть не міг сам дихати.

Будучи нерухомим, я потребував підтримки Єгови більше, ніж будь-коли раніше. У результаті трахеотомії — введення дихальної трубки — доступ повітря до голосових зв’язок був перекритий. Я не міг говорити. Інші були змушені розбирати по губах, що я хотів сказати.

Витрати швидко збільшувалися. Мене цікавило, чи дружина і більшість дітей, які служили повночасно, будуть змушені залишити цей вид служіння, щоб давати собі раду зі всіма фінансовими зобов’язаннями. Проте Марку вдалося знайти таку роботу, що лише за три місяці він зміг покрити більшу частину витрат. Завдяки цьому усі, крім моєї дружини та мене, могли залишатися у повночасному служінні.

Сотні листівок та листів з шести країн прикрашали стіни моєї палати. Я насправді відчував підтримку Єгови. Збір дуже допомагав нашій сім’ї, забезпечуючи її їжею, поки я п’ять з половиною місяців був у реанімаційному відділенні. Щодня хтось із християнських старійшин проводив зі мною післяобідній час: читав Біблію та біблійні публікації, а також розповідав підбадьорливі випадки. Двоє членів моєї сім’ї готувалися зі мною до кожного зібрання, тому я не втрачав жодної нагоди отримати важливу духовну поживу.

Поки я був у лікарні, брати подбали про те, аби я скористався з програми спеціального одноденного конгресу. Персонал лікарні призначив медсестру та фахівця з обслуговування дихальних апаратів, які були зі мною протягом усього дня. Як же було приємно знову перебувати серед християнських братів та сестер! Ніколи не забуду,  як сотні вишикувались, очікуючи, щоб привітатися зі мною.

Намагання зберегти духовність

Десь через рік після випадку я зміг перебратися додому до своєї сім’ї, хоча все ще потребую 24-годинного догляду медсестри. Завдяки спеціально обладнаному фургону я можу відвідувати християнські зібрання, котрі рідко пропускаю. Проте мушу зізнатися, що це вимагає неабиякої рішучості. Після повернення додому я міг побувати на всіх обласних конгресах.

Зрештою у лютому 1997 року я почав трохи розмовляти. Декотрі медсестри з вдячністю слухають, як я розповідаю про свою надію, що ґрунтується на Біблії. Одна з них повністю прочитала мені книжку «Свідки Єгови — вісники Божого Царства» та інші публікації Товариства «Вартова башта». Я листуюся з людьми за допомогою комп’ютера, а для того, щоб друкувати, використовую паличку. Хоча таке друкування дуже стомлює, проте це чудова можливість залишатися зайнятим у служінні.

Невралгія приносить мені багато страждань. Але, здається, коли розповідаю іншим про біблійні істини або слухаю, як мені читають про це, то відчуваю деяке полегшення. Іноді я разом з дружиною, яка допомагає мені, свідчу на вулиці. Вона при необхідності перекладає те, що я говорю. Декілька разів мені вдалося послужити допоміжним піонером. Будучи християнським старійшиною, я відчуваю велику радість, особливо коли на зібраннях до мене підходять брати або відвідують мене вдома, а я можу допомогти їм і підбадьорити.

Мушу визнати, що дуже легко потрапити в депресію. Тому, як тільки відчуваю, що занепадаю духом, відразу молюся, аби мати радість. Днями і ночами благаю Єгову про подальшу підтримку. Лист або чийсь візит завжди підбадьорює мене. «Вартова башта» й «Пробудись!» також наповнюють мій розум підбадьорливими думками. Медсестри іноді читають мені ці публікації. Після того нещасного випадку я сім разів прослухав записану на касетах цілу Біблію. Завдяки усьому цьому Єгова підтримує мене (Псалом 41:4).

Тепер я маю багато часу і можу роздумувати над тим, як наш Величний Учитель, Єгова, навчає нас, як жити. Він дає нам точне знання про свою волю та наміри, змістовне служіння, поради щодо щасливого сімейного життя, а також розважність, яка допомагає за скрутних обставин. Єгова поблагословив мене вірною та чудовою дружиною. Мої діти також вірно та віддано підтримують мене, і я дуже тішуся, що усі вони зайняті у повночасному служінні. До речі, 11 березня 2000 року мій син Марк та його дружина Елісон закінчили 108-й клас школи Ґілеад й отримали призначення до Нікарагуа. Ми з дружиною мали можливість побувати на випуску. Можу з упевненістю сказати: нещастя, що сталося зі мною, змінило моє життя, але не серце (Псалом 127:3, 4).

Я дуже вдячний Єгові за мудрість, якою він обдарував мене, бо саме завдяки цьому я зміг передати свій духовний спадок родині. Мене дуже зміцнює та підбадьорює те, що мої діти служать Творцю з таким складом думок, який мав мій батько. Він говорив: «Нас не так легко зупинити. Проповідувати наказав нам Єгова». І дійсно, Єгова підтримує мене та мою сім’ю усе наше життя.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Я (справа) з батьком, моїми братами та сестрами біля автофургона, яким їздили під час піонерування.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З дружиною Мерне.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Наша сім’я. Фотографію зроблено нещодавно.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Я і досі свідчу за допомогою листів.