Як вдівство вплинуло на двох жінок?

САНДРА — вдова, що мешкає в Австралії. Коли кілька років тому помер її чоловік, це стало для неї глибоким потрясінням. «Усвідомлення втрати подружнього партнера та найближчого друга вбивало мене. Я справді не можу пригадати, як після цієї звістки дібралася з лікарні додому та що робила решту дня. Протягом наступних тижнів на зміну тривозі прийшов постійний фізичний біль».

Сандра мала старшу подругу Елейн, яка була вдовою вже протягом шести років. Елейн доглядала за своїм чоловіком Дейвідом шість місяців до того, як він помер від раку. Вона настільки глибоко переживала це горе, що незабаром після смерті чоловіка на деякий час осліпла, а років через два сталося, що вона прилюдно знепритомніла. Її лікар не виявив якихось фізичних недуг. Однак він довідався, що Елейн стримувала своє горе в собі, тому порадив піти додому та спробувати виплакатися. «Щоб зарадити моєму горю, потрібно було зусиль та часу,— зазначає Елейн, додаючи про свій стан на самоті: — Я навіть часами заходила в спальню та залишалась там, вткнувшись лицем в одяг Дейвіда».

Звичайно, на смерть улюбленого подружнього партнера реагують по-різному. Бути вдовою — це щось більше, ніж просто жити без чоловіка. Сандрі, наприклад, протягом деякого часу здавалося, що вона не була сама собою. Як інші вдови, котрі нещодавно втратили чоловіків, вона стала вразливою і втратила почуття безпеки. Сандра пригадує: «Коли жив чоловік, я звикла, що він приймав остаточні рішення. Несподівано відповідальність за такі рішення лягла на мене. Я не могла спати. Почувалася знесиленою та стомленою. Я просто не знала, що робити».

Горе, з яким зіткнулися Сандра та Елейн, досягає людей щодня по всьому світі. Вдів стає чимраз більше через хвороби, нещасні випадки, війни, етнічні чистки й насилля *. Багато таких жінок тримають своє горе у собі, не знаючи, як жити далі. Що можуть зробити друзі та рідні, аби допомогти вдовам пристосуватися до змін у своєму житті? У наступній статті подаються деякі поради, котрі можуть стати у пригоді.

[Примітка]