Життєпис

Радісна й вдячна попри розпачливу втрату

РОЗПОВІЛА НЕНСІ І. ПОРТЕР

Це сталось 5 червня 1947 року. На Багамських островах, що на південно-східному узбережжі США, був теплий вечір. Мене і мого чоловіка Джорджа несподівано відвідав чиновник з імміграційної служби. Він вручив нам лист, в якому говорилось, що наша присутність на островах небажана і що ми повинні «негайно залишити поселення!».

ДЖОРДЖ і я були першими місіонерами Свідків Єгови у Нассау, найбільшому місті на Багамських островах. Ми отримали це призначення після закінчення 8-го класу Ґілеаду, місіонерської школи у північній частині штату Нью-Йорк. Що ж ми зробили, викликавши таку серйозну реакцію після лише тримісячного перебування? І як сталось, що проминуло аж понад 50 років, а я досі тут?

Підготовка до служіння

Мій батько Гаррі Кілнер значно вплинув на те, як склалося моє життя. Він подав мені чудовий приклад, багато чим жертвуючи, щоб стати Свідком Єгови. Попри погане здоров’я він проповідував майже кожні вихідні, запопадливо ставлячи справи Царства на перше місце (Матвія 6:33). Ми не мали багато грошей, зате у 1930-х роках батькова крамниця взуття  була центром духовної діяльності в Летбриджі (канадська провінція Альберта). Мої перші спогади пов’язані з повночасними служителями Свідків Єгови, піонерами, які відвідували нас та розповідали різні випадки.

У 1943 році я розпочала своє піонерське служіння в околицях містечок Форт-Маклауд і Клерсголм (Альберта). Йшла Друга світова війна, і проповідницька праця була під забороною внаслідок перекрученої інформації, яка походила від противників Свідків. Наша територія простягалась на 100 кілометрів, але, будучи молодими та енергійними, ми їздили на велосипедах або ходили пішки, щоб відвідувати маленькі поселення й ферми на цьому терені. Протягом того часу я мала можливість співпрацювати з деякими випускниками школи Ґілеад, і їхній досвід викликав у мене бажання стати місіонеркою.

У 1945 році я вийшла заміж за Джорджа Портера, який походив з провінції Саскачеван (Канада). Його батьки були ревними Свідками ще з 1916 року, і він також обрав своєю кар’єрою повночасне служіння. Нашим першим призначенням була чудова околиця Лінн Веллі у Норт-Ванкувері (Канада). Трохи згодом ми отримали запрошення до школи Ґілеад.

До цього часу я не раз розмовляла з випускниками різноманітних богословських семінарій і бачила, як релігійна освіта зруйнувала їхню віру в Бога та його Слово, Біблію. Натомість те, чого ми навчились у Ґілеаді, загострило наше мислення й передусім зміцнило віру в Бога Єгову та його Слово. Наші однокурсники отримали призначення до Китаю, Сінгапуру, Індії, країн Африки, Південної Америки та деінде. Я досі пам’ятаю наше захоплення, коли ми дізналися, що поїдемо до тропічних Багамських островів.

Чому ми змогли залишитись

У порівнянні з тим, який шлях повинні були подолати наші однокурсники до місць своїх призначень, наша подорож на Багамські острови виявилась короткою. Незабаром ми насолоджувались теплою погодою, голубим небом і бірюзовою водою; перед нами постали будинки в пастельних тонах і незліченна кількість велосипедів. Однак мої найперші яскраві спогади пов’язані з маленькою групою Свідків (5 чоловік), які чекали на наш човен. Ми швидко зауважили, що культура тут різко відрізнялась від нашої. Наприклад, мого чоловіка попросили не називати мене прилюдно коханою, оскільки це слово зазвичай вживають при позашлюбних зв’язках.

 Невдовзі духівництво, можливо, відчуваючи загрозу через наше вільне спілкування з людьми, фальшиво обвинуватило нас у тому, що ми комуністи. У результаті ми отримали наказ залишити країну. Але Свідки — у той час їх було на островах менше 20 — негайно здобули безліч підписів, прохаючи, щоб нам дозволили залишитись. Так наказ про депортацію було анульовано.

Нова територія

Біблійна правда швидко пустила паростки у серцях тих людей, що любили Бога, отже зі школи Ґілеад на Багамські острови прислали більше місіонерів. Згодом, у 1950 році, тут було засновано філіал. Через 10 років Мілтон Геншель, працівник усесвітнього центру в Брукліні (Нью-Йорк), відвідав Багамські острови й запитав місіонерів, чи не хотів би хтось розпочати працю проповідування на іншому острові. Ми з Джорджем зголосились, і так розпочалось, як пізніше виявилося, наше 11-річне перебування на острові Лонг-Айленд.

Цей острів,— один з багатьох, що входять до складу Багамських островів,— завдовжки 140 кілометрів і 6 кілометрів завширшки, тоді не мав типових, на наш погляд, міст. У столиці Кларенс-Таун містилося приблизно 50 будинків. Рівень життя там був досить примітивний — жодної електрики, проточної води і водопроводу, а готували там просто неба. Тому нам треба було пристосовуватися до життя на так званому віддаленому від цивілізації острові. Люди тут найбільше любили розмовляти про своє здоров’я. Вітаючись, ми намагалися не запитувати: «Як ви сьогодні почуваєтесь?», оскільки у відповідь часто можна було почути довгий опис цілої історії хвороби.

Більшість відвідин ми робили від кухні до кухні, бо люди зазвичай перебували саме там. Такі кухні містились на дворі й мали солом’яну покрівлю і піч, де палили деревом. Поселення переважно складалося з бідних, але надзвичайно доброзичливих фермерів або рибалок. Більшість з них були не лише релігійними людьми, але також дуже забобонними. Незвичні події часто вважали якоюсь ознакою.

Священнослужителі без жодних докорів сумління приходили в доми без запрошення і рвали біблійну літературу, яку ми залишали. Таким чином вони залякували несміливих осіб, але не всі піддавались цьому. Наприклад, мужня 70-літня жінка не дала себе застрашити. Вона хотіла зрозуміти Біблію і зрештою стала Свідком, як і багато інших. Коли ми помічали більшу зацікавленість у людей, то у певні неділі Джордж відправлявся у 300-кілометрову подорож, щоб допомогти таким особам відвідати зібрання.

На початку нашого перебування на острові, коли там ще не було жодних Свідків, ми з Джорджем підтримували свою духовність, регулярно проводячи всі християнські зібрання. Крім того, щовечора в понеділок ретельно вивчали головні статті  у «Вартовій башті», а також читали Біблію. До того ж прочитували всі видання «Вартової башти» й «Пробудись!», як тільки їх отримували.

Під час нашого перебування на Лонг-Айленді помер мій батько. Наступного літа, 1963 року, ми привезли до нас маму, яка замешкала недалеко від нас. Незважаючи на похилий вік, вона досить добре пристосувалась до життя на острові й залишилась тут аж до смерті у 1971 році. Сьогодні на Лонг-Айленді є збір і новісінький Зал Царства.

Розпачливе випробування

У 1980 році Джордж відчув, що його здоров’я починає погіршуватись. Так розпочалася одна з найболючіших смуг у моєму житті — спостерігати, як мій коханий чоловік, співпрацівник і товариш поступається хворобі Альцгаймера. Він повністю змінився. Завершальний і найтяжчий період продовжувався коло 4-х років аж до смерті у 1987 році. Джордж супроводжував мене у служінні й на зібрання так довго, як тільки був у стані це робити, хоча багато разів його зусилля викликали у мене сльози. Сповнена любові турбота християнських братів надзвичайно потішає, але я все ще дуже сумую за ним.

Одна з найдорогоцінніших граней нашого з Джорджем подружнього життя полягала у частому й приємному спілкуванні. Тепер, коли Джорджа немає, я, як ніколи, вдячна, що Єгова запрошує своїх служителів ‘безперестанку молитися’, ‘перебувати в молитві’ й користати з «усякої молитви» (1 Солунян 5:17; Римлян 12:12; Ефесян 6:18). Думка, що Єгова опікується нами, дуже потішає. Я справді відчуваю те саме, що і псалмописьменник, який співав: «Благословенний Господь — тягарі Він щоденно нам носить» (Псалом 68:20). Не турбуватись про завтрашній день, визнавати свої обмеження і дякувати за всі благословення, які зазнаємо щодня, як радив Ісус,— це справді найліпший спосіб життя (Матвія 6:34).

Радісні плоди служіння

Зайнятість у християнському служінні допомагає мені не зосереджуватися виключно на минулому. Так я долаю емоції, котрі могли б спричинити депресію. Навчати інших біблійної правди є особливим джерелом радості. Це сприяє регулярному духовному розпорядку, що додає ладу та стабільності моєму життю (Филип’ян 3:16).

Якось мені зателефонувала жінка, якій я розповіла звістку про Царство якихось  47 років тому, дочка чоловіка, котрий був одним з перших, з ким ми почали вивчати Біблію, коли 1947 року приїхали на Багамські острови. Її мати, батько й усі брати та сестри стали Свідками Єгови, як також більшість їхніх дітей і онуків. По суті, понад 60 членів родини тієї жінки є Свідками. Але сама вона не прийняла правди. Однак тепер ця жінка зрештою була готова стати служителькою Бога Єгови. Наскільки ж радісно побачити, як маленька група Свідків, що існувала на Багамських островах, коли ми з Джорджем прибули туди, зросла до понад 1400!

Іноді люди запитують, чи я не шкодую, що не маю власних дітей. Звичайно, діти — це благословення. Проте любов, яку постійно виявляють до мене мої духовні діти, онуки й правнуки, є чимсь таким, що, мабуть, зазнають не всі біологічні батьки. Справді, ті, хто ‘робить добро’ й ‘збагачується в добрих ділах’, є найщасливішими людьми (1 Тимофія 6:18). Власне тому я зайнята в служінні настільки, наскільки мені дозволяє здоров’я.

Якось у стоматологічному кабінеті до мене підійшла дівчина й сказала: «Ми не знайомі, але я знаю тебе, і хочу лише сказати, що тебе люблю». Пізніше вона розповіла, як довідалась про правду з Біблії та наскільки вдячна, що на Багамські острови приїхали місіонери.

Іншим разом, повертаючись з відпустки, я побачила троянду в дверях кімнати у філіалі Свідків Єгови в Нассау, де тепер живу. Біля неї була записка: «Раді вітати тебе вдома». Коли я бачу, якими стають люди завдяки Слову Єгови, його організації та духу, моє серце переповнюється вдячністю, і це спонукує мене глибоко любити його! Дійсно, часто ми відчуваємо підтримку Єгови через тих, хто нас оточує.

Сповнена вдячністю

Моє життя не завжди було легким, дещо нелегко мені й тепер. Але я маю так багато, за що можу бути вдячна: радість у служінні, любов і прихильність багатьох християнських братів і сестер, сердечна турбота організації Єгови, чудові правди з Біблії, надія побачити улюблених, які померли, і спогади про 42-річне подружнє життя з вірним служителем Єгови. Перед нашим шлюбом я молилася, щоб завжди бути підтримкою для свого чоловіка й залишатися у повночасному служінні, яке він так любив. Єгова ласкаво відповів на цю молитву. Отже я хочу виявляти свою вдячність Єгові, завжди залишаючись вірною йому.

Багамські острови приваблюють багатьох туристів, які витрачають тисячі доларів, щоб отримати задоволення в тропіках. Бажаючи служити Єгові там, де скерує його організація, я із задоволенням подорожувала з однієї частини цих островів в іншу, проголошуючи добру новину про Боже Царство. Але важливіше те, що познайомилась і оцінила любов надзвичайно дружелюбних остров’ян.

Я так вдячна тим, хто познайомив моїх батьків з правдою, які у свою чергу вкоренили у мій молодий розум і серце сильне бажання шукати найперше Божого Царства. Молоді служителі Єгови сьогодні теж можуть отримати багато благословень, якщо відчинять «двері великі й широкі», які ведуть до багатьох можливостей розширеного служіння (1 Коринтян 16:9). Вас також переповнюватиме вдячність, якщо використовуватимете своє життя, щоб шанувати «Бога богів», Єгову (Повторення Закону 10:17; Даниїла 2:47).

[Ілюстрація на сторінці 24]

Праця на вулиці у місті Вікторія 1944 року.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Джордж і я у школі Ґілеад 1946 року.

[Ілюстрація на сторінці 25]

З Джорджем перед місіонерським домом у Нассау (Багамські острови) 1955 року.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Місіонерський дім на острівці Дедмен, де ми служили у 1961—1972 роках.