Життєпис

Вдячна за духовно багате життя!

РОЗПОВІЛА ДРУЗІЛЛА КЕЙН

Ішов 1933 рік, і я щойно вийшла заміж за Зеноа Кейна, котрий, як і я, був колпортером, повночасним благовісником. Переповнена хвилюванням, я планувала приєднатися до чоловіка в його призначенні, проте для цього мені потрібен був велосипед — розкіш, якої я собі ніколи не могла дозволити через тяжкі умови під час Великої депресії. Що ж мені було робити?

ПОЧУВШИ про моє скрутне становище, брати мого чоловіка вирішили зробити для мене велосипед. Вони почали досліджувати місцеві смітники, шукаючи старі велосипедні запчастини. І їм це вдалося! Як тільки я навчилася їздити велосипедом, ми із Зеноа рушили в дорогу. Ми об’їздили Вустерське і Герефордське графства в Англії, свідкуючи всім, кого зустрічали по дорозі.

Тоді я не знала, що цей простий крок віри відкриє багате на події життя, яке буде приємно згадувати. Духовну основу для життя мені заклали любі батьки.

Скрутні роки війни

Я народилася у грудні 1909 року. Десь невдовзі після цього до рук моєї матері потрапила книжка «Божий Плян Віків», а вже 1914 року батьки взяли мене до міста Олдем (Ланкашир) на перегляд «Фото-драми сотворення». (Книжка і драма видані Свідками Єгови, як вони називаються в наші дні). Хоч я була ще малою, але чітко пам’ятаю, що, вертаючись додому, аж підскакувала з радості від побаченого! Франк Гілі почав вести групу біблійного вивчення в містечку Рочдейлі, де ми мешкали. Відвідування зібрань  допомогло нашій родині зростати в розумінні Святого Письма.

Спокій нашого життя порушився того ж року, коли вибухнула Перша світова війна, як ми її тепер називаємо. Мій батько був покликаний до армії, але зайняв нейтральну позицію. На суді його описали як «вельми добропорядного чоловіка», а місцева газета повідомила, що отримала кілька листів від «джентльменів, які вважають його відмову брати до рук зброю щирою».

Батька не звільнили повністю від військової служби, а лише «від бойової служби». Він, а також я з матір’ю відразу стали об’єктом глузувань. Зрештою справу батька переглянули, і його призначили на сільськогосподарські роботи. Але деякі з фермерів експлуатували батька, платячи мало, а деколи й нічого. Моя мати працювала за копійки, щоб підтримувати сім’ю, виконуючи тяжку роботу в приватній пральні. А втім, тепер я бачу, наскільки важливо було для мене провести роки мого становлення, справляючись з проблемами,— це допомогло мені цінувати важливіші духовні речі.

Скромний початок

Невдовзі у нашому житті з’явився Деніел Х’юз, ревний Дослідник Біблії. Він був шахтарем у Руебоні, селі за 20 кілометрів від містечка Озвестрі, в яке ми перебралися жити. Дядечко Ден, як я його називала, підтримував зв’язок з нашою сім’єю, і завжди, коли навідував нас, його розмови ґрунтувалися на Біблії. Він ніколи не провадив пустих балачок. У 1920 році в Озвестрі почала діяти група вивчення Біблії, а 1921 року дядечко Ден подарував мені книжку «Гарфа Божа». Я надзвичайно цінувала цю книжку, оскільки завдяки їй мені стало легше розуміти біблійні вчення.

Потім ми познайомилися з Прайсом Х’юзом *, який згодом став головуючим служителем лондонського філіалу Свідків Єгови. Він жив з родиною неподалік від нас у Броніґарті біля уельського кордону, і його сестра Сісі стала близькою подругою моєї матері.

Я пам’ятаю радість, яку 1922 року розбудив заклик ‘проголошувати Царя і його Царство’. Упродовж наступних років ще школяркою я ревно розповсюджувала спеціальні трактати, особливо трактат «Обвинувачення духівництва» (англ.), що вийшов 1924 року. Озираючись на те десятиліття, я тішуся, що мала привілей спілкуватися з багатьма вірними братами і сестрами, зокрема з Мод Кларк * та її партнеркою Мері Ґрант *, Едґаром Клеєм *, Робертом Гедлінґтоном, Кеті Робертс, Едвіном Скіннером *, а також з Персі Чепменом та Джеком Нейтеном * (останні обидва поїхали в Канаду, щоб допомагати там братам).

Завдяки біблійній промові «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть» було дано своєчасне свідчення людям з нашої великої території. У 1922 році, 14 травня, з Ліверпуля приїхав Стенлі Роджерс, родич Прайса Х’юза, щоб виголосити промову в селі Чирк, що на північ від нашого містечка, а ввечері того ж дня в міському кінотеатрі в Озвестрі. У мене досі зберігається запрошення, спеціально надруковане для тої події. Тоді нашу невеличку групу відвідували троє роз’їзних наглядачів, або пілігримів, як ми їх називали. Це були Герберт Сініор, Альберт Ллойд та Джон Блейні.

Час рішень

У 1929 році я вирішила охреститися. Мені було 19 років, і саме в той час я пройшла через своє перше справжнє випробування. Я зустріла хлопця, батько якого був політиком. Ми подобалися одне одному, і він запропонував вийти за нього заміж. Рік перед тим була видана книжка «Правительство», тож я дала йому примірник  цієї публікації. Але невдовзі стало очевидно, що його не цікавить небесний уряд, про який розповідає книжка. Я знала з Біблії, що стародавнім ізраїльтянам наказувалося не вступати в шлюб з невіруючими і що той самий принцип стосувався християн. Тому, хоча це було дуже важко, я відмовилася від його пропозиції (Повторення Закону 7:3; 2 Коринтян 6:14).

Мене підкріпляли слова апостола Павла: «Роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо» (Галатів 6:9). Любий дядечко Ден також допоміг мені, написавши такі слова: «У час випробувань, коли стає дедалі гірше, зміцнися Римлян вісім, двадцять восьмим віршем». У тому вірші говориться: «Знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре». Це було нелегко, але я знала, що зробила правильне рішення. Того ж року я стала колпортеркою.

Нелегке завдання

У 1931 році ми отримали нашу нову назву «Свідки Єгови» і тоді ж розпочали енергійну кампанію з брошуркою «Царство. Надія Світа». Кожний політик, священнослужитель і комерсант отримав примірник цієї брошури. Моя територія простягалася від Озвестрі до Рексема, міста, що лежало 25 кілометрів на північ. Це було нелегке завдання — обійти всю територію.

Наступного року на конгресі в Бірмінгемі ми почули про потребу в допомозі 24 добровольців. До нового виду служіння із запалом зголосилося 24 особи, хоча ніхто не знав, що це за служіння. Уявіть собі наше здивування, коли ми дізналися, що нас призначили по двоє пропонувати ту саму брошурку «Царство. Надія Світа». Але при цьому треба було нести на собі тяжкі рекламні щити з проголошенням Царства.

Я працювала біля кафедрального собору і почувалася дуже ніяково через свій вигляд, але потішала себе, що мене ніхто не знає в цьому місті. Проте першою людиною, яка підійшла до мене, була моя давня шкільна подруга. Вона із здивуванням подивилася на мене і запитала: «Що ти тут робиш у такому вигляді?» Цей випадок назавжди вилікував мене від страху перед людьми!

Переїзд у поле

Я вийшла заміж у 1933-му за Зеноа, вдівця, старшого за мене на 25 років. Його перша дружина була ревною Дослідницею Біблії, а після її смерті Зеноа лишився у своєму призначенні. Невдовзі ми перебралися з Англії на нову територію в Північний Уельс (за 150 кілометрів від мого попереднього призначення). Коробки, валізки та інші цінні пожитки ми нагромадили на кермо велосипедів, прикріпили до рам і спакували у кошики позаду, але, незважаючи на це, нам вдалося доїхати до місця призначення. У тому призначені велосипеди дуже нас виручали: ними ми їздили всюди, навіть у місцевість поблизу вершини 900-метрової гори Кадер Ідріс, що в Уельсі. Було дуже приємно знаходити людей, які прагнули почути ‘цю добру новину про Царство’ (Матвія 24:14, НС).

 Невдовзі після нашого приїзду люди розповіли нам про певного Тома Прайса, який проповідував їм так, як і ми. Зрештою ми розшукали Тома, котрий мешкав у Лонґ Маунтані, поблизу Велшпула, і яка ж це була несподіванка! На самому початку своєї проповідницької діяльності я розповсюдила йому посібник для біблійного вивчення «Примиреннє». Він самостійно опрацював цю публікацію і написав у Лондон, просячи ще літературу, а відтоді запопадливо розповідав людям про свою новознайдену віру. Ми провели чимало щасливих годин у його товаристві і часто утрьох вивчали разом, підбадьорюючи одне одного.

Від катастрофи до благословень

У 1934 році всі колпортери, які діяли поблизу Північного Уельсу, були запрошені поїхати до міста Рексема, щоб допомогти у розповсюдженні брошурки «Справедливий Володар». За день до початку цієї спеціальної кампанії в країні сталася національна катастрофа. На Ґресфордській вугледобувній шахті, що за три кілометри на північ від Рексема, стався вибух, і 266 шахтарів загинуло. Понад 200 дітей залишилися сиротами, а 160 жінок повдовіли.

Ми зробили список людей, які втратили близьких, і особисто відвідали всіх їх, залишаючи брошурку. У дорученому мені списку була пані Чедвік, яка втратила 19-річного сина. Коли я прийшла до неї, у жінки гостював старший син Джек, який потішав свою матір. Цей юнак упізнав мене, але нічого про це не сказав. Згодом він прочитав брошурку, а тоді розшукав трактат «Остаточна війна», який я йому залишила кілька років тому.

Джек зі своєю дружиною Мей дізналися, де я зупинилася, і прийшли до мене за літературою. У 1936 році вони погодилися, щоб у їхньому домі в Рексемі проводилися зібрання. Через шість місяців після відвідин Альберта Ллойда було засновано збір, а головуючим наглядачем став Джек Чедвік. Тепер у Рексемі три збори.

Життя в циганському фургоні

Оскільки до того часу ми часто переїжджали, то мешкали там, де знаходили житло, але Зеноа вирішив, що прийшов час мати власний дім, який можна було б перевозити з місця на місце. Мій чоловік був циганом і вмілим теслею, тож він збудував для нас циганський фургон. Ми назвали його біблійним ім’ям Елізабет, що означає «Бог достатку».

Мені особливо запам’яталася одна місцина, де ми зупинялися,— фруктовий сад біля потічка. Для мене це був справжній Рай! Ніщо не затьмарювало щасливих років, які ми провели у фургоні, хоча у нього були свої недоліки. У холодну погоду постільна білизна примерзала до стін фургона, а сирість була нашою постійною проблемою. Також нам треба було самим приносити воду до фургона, часто навіть здалека, але ми разом долали ці труднощі.

 Якось узимку я захворіла, а в нас було мало харчів і зовсім не було грошей. Зеноа присів на ліжко, взяв мою руку і прочитав мені Псалом 37:25: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили». Пильно глянувши на мене, він сказав: «Коли незабаром щось не станеться, ми почнем жебрати, але я впевнений, що Бог цього не допустить!» Потім він пішов свідчити нашим сусідам.

Коли Зеноа вернувся в полудень, аби приготувати мені щось попити, на нього чекав конверт. У ньому було 50 фунтів стерлінгів від його батька. Кілька років тому Зеноа помилково звинуватили у казнокрадстві, але його невинність була щойно доведена. Ці гроші були компенсацією за фальшиве звинувачення. Наскільки ж своєчасно!

Повчальний урок

Деколи ми вчимося чогось тільки після того, як пройде кілька років. Наведу такий приклад зі свого життя. Перед тим як закінчити школу 1927 року, я дала свідчення всім своїм однокласникам і вчителям, крім однієї вчительки — Лавінії Феаклоу. Оскільки нікого не цікавили мої плани на майбутнє, а до того ж я не дуже ладнала з панною Феаклоу, то вирішила не розповідати їй про правду. Уявіть собі моє здивування і радість, коли через 20 років мама сказала мені, що ця вчителька відвідала всіх своїх старих друзів і учнів, аби розповісти їм, що вона стала Свідком Єгови.

Коли ми зустрілися, я пояснила їй, чому не розповіла раніше про свою віру і плани на життя. Вона мовчки вислухала, а тоді сказала: «Я завжди шукала правду. Це було головною метою мого життя!» Той випадок навчив мене, що ніколи не слід стримуватися від свідчення всім, кого зустрічаєш, і не засуджувати людей наперед.

Ще одна війна і час після неї

Хмари війни почали знову збиратися над нашими головами наприкінці 1930-х років. Мій брат Деніс, молодший від мене на 10 років, був звільнений від військової служби за умови, що залишиться працювати на своїй роботі. Він ніколи не виявляв особливої зацікавленості правдою, тож ми з чоловіком попросили місцевого піонера Руперта Бредбері та його брата Давида відвідати мого брата. Вони так і зробили, почавши вивчати з ним Біблію. Деніс охрестився 1942 року, а згодом розпочав піонерське служіння і 1957 року був призначений роз’їзним наглядачем.

Наша дочка Елізабет народилася 1938 року, і, щоб задовольнити потреби сім’ї, Зеноа розширив наш фургон. Коли 1942 року народилася Юніс, друга дочка, ми вирішили, що було б мудро підшукати постійніше житло. Через це Зеноа припинив піонерування на кілька років, і ми перебралися в невеличкий будиночок поблизу Рексема. Згодом ми оселилися в містечку Мідлідж, що в сусідньому Чеширському графстві. Там мій любий чоловік помер 1956 року.

Наших двоє дочок стали повночасними проповідницями. Вони обоє щасливо одружилися. Юніс зі своїм чоловіком, старійшиною, далі служать спеціальними піонерами в Лондоні. Чоловік Елізабет теж старійшина збору, і я дуже тішуся, що вони, їхні діти, а також четверо моїх правнуків живуть поблизу мене в Престоні (Ланкашир).

Я вдячна, що можу дійти від дверей свого помешкання до Залу Царства, який розташовується через дорогу. Останніми роками я приєдналася до гуджаратської групи, яка також зустрічається в нашому Залі. Мені нелегко вивчати мову, бо я трохи недочуваю. Інколи тяжко вловлювати тонкощі вимови так, як це можуть молоді. Але це цікаве завдання.

Я все ще можу проповідувати від дверей до дверей і проводити біблійні вивчення в себе удома. Коли друзі приходять в гості, я з приємністю пригадую своє життя. Я вдячна за духовно багате життя і благословення, які отримувала, спілкуючись з народом Єгови вже майже 90 років.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 25]

Запрошення на біблійну промову «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть», яку я прослухала 14 травня 1922 року.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Разом із Зеноа невдовзі після нашого одруження 1933 року.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Біля фургона «Елізабет», збудованого моїм чоловіком.