Життєпис

Духовне світло сяє на Близькому Сході

РОЗПОВІВ НАГІБ САЛИМ

У I столітті н. е. світло з Божого Слова засяяло на Близькому Сході й освітило найдальші куточки світу. У XX столітті воно знову повернулося, щоб освітити цей терен. Дозвольте розповісти, як це відбулося.

Я НАРОДИВСЯ 1913 року у місті Ам’юні, що у північній частині Лівану. Це був останній рік відносної стабільності та спокою у світі, оскільки наступного вибухнула Перша світова війна. Після закінчення війни у 1918 році Ліван, який називали тоді перлиною Близького Сходу, був повністю виснажений як в економічному, так і в політичному плані.

Коли в 1920 році в Лівані знову стала діяти пошта, ми отримали листи від ліванців, які жили за кордоном. Серед них були мої дядьки Абдулла і Джордж Ґантуси. Вони написали своєму батькові, Хабібу Ґантусу, тобто моєму дідові, і розповіли йому про Боже Царство (Матвія 24:14). Дід почав говорити жителям свого міста про те, що писали йому сини, і тому з нього почали насміхатися. Люди поширили чутку, що сини заохочували Хабіба продати землю, купити осла та йти проповідувати.

Ранні промінчики світла

Наступного, 1921, року Мішель Абуд, який жив у Брукліні (Нью-Йорк), повернувся у Тріполі (Ліван). Він став Дослідником Біблії — так тоді називали Свідків Єгови. Більшість друзів та родичів брата Абуда не відгукнулися на біблійну звістку, але дві відомі особи таки прислухалися до нього. Це були професор Ібрагім Атія і стоматолог Ганна Шаммас. Доктор Шаммас запропонував проводити  в його домі та клініці християнські зібрання.

Я був ще маленьким хлопчиком, коли брати Абуд та Шаммас приїхали в Ам’юн, де ми жили. Їхній візит справив на мене сильне враження, і я почав ходити разом з братом Абудом на проповідування. З ним разом ми ходили регулярно в служіння упродовж 40 років, аж до його смерті у 1963 році.

За 1922—1925 роки світло біблійної правди досягло багатьох сіл у північній частині Лівану. У приватних будинках, таких, як наш в Ам’юні, збиралося для обговорення Біблії від 20 до 30 осіб. Аби перешкодити нам, члени духівництва намовляли дітлахів, щоб вони кидали бляшанки, верещали й кричали, тому інколи ми зустрічалися в сосновому лісі.

Коли я був ще юнаком, брати помітили мою ревність до служіння і те, що я відвідував кожне християнське зібрання, тому й прозвали мене Тимофієм. Директор школи наказав мені припинити ходити, як він говорив, на «ті зібрання». Я відмовився, і за це мене вигнали зі школи.

Свідчення у біблійних краях

Невдовзі після хрещення у 1933 році я розпочав піонерське служіння — так називається повночасне служіння Свідків Єгови. Хоча тоді нас було мало, ми проповідували не тільки в більшості сіл північної частини Лівану, але й дійшли до Бейрута та його околиць, а також охопили всю територію на півдні Лівану. У ті часи ми зазвичай подорожували пішки або їхали верхи на ослі, як робив це Ісус Христос і його послідовники в I столітті.

У 1936 році Ліван відвідав Юзеф Рахал, Свідок ліванського походження, який багато років жив у США. Він привіз звукову апаратуру і два грамофони. Ми завантажили це обладнання у «Форд» 1931 року випуску і вирушили у подорож по Лівану та Сирії, щоб сповіщати звістку про Царство у віддалених територіях. Завдяки підсилювачу нас можна було чути на відстані більш ніж десяти кілометрів. Люди виходили на дахи своїх будинків, щоб послухати, як вони казали, голоси з неба. Робітники на полі полишали свою роботу і, щоб послухати, підходили ближче.

Одну з останніх подорожей ми з Юзефом Рахалом здійснили взимку 1937 року до Алеппо (Сирія). Перед тим як він повернувся до США, ми побували ще й у Палестині. Там відвідали міста Хайфу та Єрусалим, а також села. Серед тих, з ким ми підтримували зв’язок, був Ібрагім Шехаді. З тим чоловіком я познайомився раніше листовно. Вивчаючи Біблію, Ібрагім зробив великий поступ, тому під час нашого перебування почав разом з нами брати участь у служінні від дому до дому (Дії 20:20).

Також я з нетерпінням чекав зустрічі з професором Халілом Коброссі — відданим католиком, який почав вивчати Біблію, листуючись зі Свідками Єгови. Звідки ж він дістав адресу Свідків у Лівані? У магазині в Хайфі крамар обгорнув бакалійний товар для Халіла в папір, який вирвав з публікації Свідків Єгови. На тих аркушах була наша адреса. Тоді ми приємно провели з ним час, а пізніше, 1939 року, він приїхав у Тріполі, щоб охреститися.

У 1937 році до Тріполі прибув зі своєю дружиною Петрос Лаґакос. Протягом наступних декількох років ми втрьох  змогли обійти більшість території Лівану і Сирії, відвідуючи людей зі звісткою про Царство. У 1943 році брат Лаґакос помер. На той час Свідки побували з духовним світлом у більшості міст і сіл Лівану, Сирії та Палестини. Іноді, щоб добратися до віддалених територій, група із 30 чоловік вирушала автомобілем або автобусом дуже рано, десь о 3-й годині ранку.

У 1940-х роках Ібрагім Атія перекладав «Вартову башту» на арабську мову. Потім я переписував від руки чотири примірники і висилав їх Свідкам у Палестину, Сирію та Єгипет. У той час йшла Друга світова війна, ми стикалися з сильною протидією, однак підтримували зв’язок з усіма любителями біблійної правди на Близькому Сході. Я малював карти міст та довколишніх сіл, і ми поставили собі за ціль обійти їх із доброю новиною.

У 1944 році, коли й далі вирувала Друга світова війна, я одружився з Евелін, дочкою Мішеля Абуда, з яким ми разом піонерували. З часом у нас народилося троє дітей: дочка і два сини.

Співпраця з місіонерами

Незабаром після закінчення війни до Лівану прибули перші випускники місіонерської школи Ґілеад. Завдяки цьому в Лівані було сформовано перший збір, а мене призначили слугою громади. Потім, 1947 року, нас відвідали Натан Г. Норр і його секретар Мілтон Дж. Геншель. Їхній візит був для братів великим підбадьоренням. Невдовзі приїхали ще інші місіонери, вони дуже допомогли нам організувати служіння та проводити зібрання збору.

Також ми їздили опрацьовувати віддалену територію в Сирії. Там місцевий єпископ став чинити нам опір. Він звинуватив нас у розповсюдженні «сіоністичних» публікацій. Цікаво, що до 1948 року члени духівництва часто прозивали нас «комуністами». Того разу нас арештували й протягом двох годин допитували; ми мали можливість дати чудове свідчення.

Наприкінці суддя, який розглядав справу, сказав: «Хоча я проклинаю того  бородатого [так він назвав єпископа], який висунув проти вас обвинувачення, але мушу подякувати йому: він дав мені нагоду зустрітися з вами і дізнатися, про що ви навчаєте». Потім суддя вибачився перед нами за незручності.

Якось через десять років після того, їдучи автобусом до Бейрута, я почав розмовляти з чоловіком, який сидів поруч. Він був фахівцем із сільськогосподарського машинобудування. Послухавши лише кілька хвилин про наші вірування, він сказав, що чув щось подібне від свого друга в Сирії. Хто ж був цим другом? Суддя, який десять років тому розглядав нашу справу!

У 1950-х роках я відвідав Свідків в Іраку і разом з ними свідчив від дверей до дверей. Також неодноразово бував у Йорданії та на західному березі річки Йордан. У 1951 році група із чотирьох Свідків, у тому числі я, поїхали до Віфлеєма. Там ми відзначили Господню Вечерю. Зранку того дня ми поїхали автобусом до Йордану, і там 22 особи охрестилося, символізувавши своє присвячення Єгові. Пізніше всі повернулися на відзначення Спомину. Якщо ми зустрічалися у цій території з протидією, завжди казали: «Ми прийшли сказати вам, що один з ваших співвітчизників стане Царем над усією землею! Чому це вас так вражає? Ви повинні радіти!»

Проповідування, незважаючи на труднощі

Зазвичай люди на Близькому Сході щирі, скромні й гостинні. Багато із зацікавленням прислухаються до звістки про Боже Царство. Ніщо не приносить стільки задоволення, як усвідомлення того, що незабаром сповниться така біблійна обіцянка: «Сам Бог буде з [своїм народом]», «і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти — ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде» (Об’явлення 21:3, 4).

 Я помітив: більшість людей, які чинять опір нашій діяльності, насправді не розуміють, що ми робимо і про що розповідаємо. Духівництво загальновизнаного християнства зробило так багато, аби виставити нас у неправильному світлі! Тому протягом громадянської війни, яка почалася в Лівані 1975 року і тривала понад 15 років, Свідки зустрілися з багатьма труднощами.

Одного разу я проводив біблійне вивчення з сім’єю ревних церковників. Вивчаючи біблійні правди, вони робили добрий поступ, і це дратувало духівництво. Якось уночі керівники місцевої релігійної групи підбурили своїх членів, щоб напасти на крамницю тієї сім’ї. Вони спалили товар, вартість якого становила щонайменше 10 000 доларів США. Тієї ж ночі вони прийшли й силою викрали мене. Проте мені вдалося порозмовляти з їхнім провідником, пояснивши, що, якби вони справді були християнами, то не поводилися б, як варвари. Тоді він наказав зупинити машину й сказав мені вийти.

Іншого разу мене викрали чотири чоловіки з народного ополчення. Після багатьох погроз їхній керівник, який казав, що збирається мене застрелити, несподівано змінив свій намір, і мене випустили. Тепер двоє з тих чоловіків сидять у в’язниці за вбивство та пограбування, а двох інших стратили.

Інші нагоди свідчити

Я часто літав з однієї країни в іншу. Одного разу під час польоту з Бейрута до США я сидів поруч Чарлза Малека, колишнього міністра закордонних справ Лівану. Він уважно слухав і з вдячністю сприймав кожен прочитаний біблійний вірш. Потім цей чоловік сказав, що ходив до школи в Тріполі, і там його вчителем був Ібрагім Атія, якому мій тесть розповів біблійну правду! Пан Малек сказав, що Ібрагім вчив його поважати Біблію.

Наступного разу під час польоту моїм сусідом був представник Палестини в ООН. Я мав нагоду розповісти йому добру новину про Боже Царство. З часом він познайомив мене з сім’єю свого брата у Нью-Йорку, і я часто відвідував їх. Також я мав родича, який працював у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку. Одного разу я пробув у нього в бюро три години, даючи свідчення про Боже Царство.

Тепер мені 88 років. Я й досі можу активно виконувати свої обов’язки в зборі. Моя дружина Евелін продовжує разом зі мною служити Єгові. Наша дочка вийшла заміж за роз’їзного наглядача Свідків Єгови, який тепер служить старійшиною в одному з бейрутських зборів. Їхня дочка також Свідок. Стежкою правди пішов і наш наймолодший син з дружиною та їхня дочка. Найстаршому сину ми теж прищеплювали християнську віру. Надіюсь, з часом він її прийме.

У 1933 році мене першим було призначено піонером на Близькому Сході. Не уявляю, що ліпше міг би зробити в житті, як не служити Єгові, піонеруючи усі ці 68 років. І я сповнений рішучості й далі йти в духовному світлі, яке він посилає.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Нагіб у 1935 році.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Подорож автомобілем зі звуковою апаратурою у горах Ліван (1940 рік).

[Ілюстрації на сторінці 25]

За годинниковою стрілкою, починаючи вгорі зліва: Нагіб, Евелін, їхня дочка, брат Абуд і найстарший син Нагіба (1952 рік).

Внизу (перший ряд): брати Шаммас, Норр, Абуд і Геншель удома в Нагіба (Тріполі, 1952 рік).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Нагіб з дружиною Евелін.