Життєпис

Сповнене несподіванок життя у служінні Єгові

РОЗПОВІЛИ ЕРІК І ХЕЙЗЛ БЕВРИДЖІ

«Цим засуджую вас на шість місяців ув’язнення». У вухах ще лунали ці слова, як мене вже забрали до в’язниці «Стренджвейс» у Манчестері (Англія). Був грудень 1950 року. Мені було 19 років. Я відмовився від військової служби, й це стало для мене, ще зовсім молодого, одним з найсуворіших випробувань (2 Коринтян 10:3—5).

ОСКІЛЬКИ я служив повночасним піонером Свідків Єгови, то мене не мали призивати до війська. Однак законодавство Великобританії не визнавало нашого статусу, тому я опинився у в’язничній камері. Я роздумував про свого батька. Адже саме він був до певної міри причетний до мого ув’язнення.

Річ у тім, що мій батько — член адміністрації в’язниці — був йоркширцем з твердими переконаннями і принципами. Те, що він пережив, служачи у війську і в тюрмі, викликало у нього глибоку антипатію до католицизму. Вперше він зустрівся зі Свідками ще на початку 30-х років: підійшов до дверей з наміром відмовити їм, а повернувся з кількома їхніми книжками в руках! Згодом батько передплатив журнал «Вістник потіхи» (тепер «Пробудись!»). Щороку Свідки відвідували його, аби заохотити поновити передплату. Коли мені було десь 15 років, вони залучили тата до обговорення, і я став у цій дискусії по стороні Свідків. Саме тоді я розпочав вивчати Біблію.

Сімнадцятилітнім хлопцем, у березні 1949 року, я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Згодом того ж року я зустрівся з Джоном і Майклом Черуками, котрі щойно закінчили місіонерську школу Ґілеад і їхали до Нігерії. Мене сильно  вразив їхній місіонерський дух. Можливо навіть не усвідомлюючи цього, Джон і Майкл вселили цей дух і в моє серце.

Під час вивчення Біблії у мене зникло бажання вчитись в університеті. Я покинув дім, аби працювати в Митно-акцизному управлінні в Лондоні. Але того ж року побачив, що не можу повністю віддаватися Богові, продовжуючи займатись державною службою. Після того як я звільнився з роботи, один співробітник з багатолітнім стажем похвалив мене за те, що я зрештою покинув цю «працю, котра руйнує душу людини».

Однак переді мною постало ще одне випробування: як повідомити тата про свій намір залишити добре оплачувану роботу і стати повночасним служителем. Якось увечері під час відпустки я сповістив цю приголомшливу новину. Я приготувався, що батько вибухне криком, однак, на превелике здивування, він лише промовив: «Як собі постелиш, так і виспишся. Та пам’ятай: плоди своїх рішень пожинати доведеться тобі самому». Першого січня 1950 року у моєму щоденнику записано: «Сказав татові про піонерування. Мене шокувало те, з якою поміркованістю і розумінням він поставився до мого рішення. Через це мені було важко стримати сльози». Я відмовився від державної служби і розпочав повночасне піонерування.

Призначення — «котедж»

На мене чекало ще одне випробування відданості Богові. Мені й одному піонеру з Уельсу, Лойду Ґріффітсу, запропонували жити разом у «котеджі» в Ланкаширі. Сповнений рожевими мріями про той котедж, я опинився у сірому й мокрому від дощу містечку Бейкапі. Мої мрії розвіялись, коли я зрозумів, що котедж — це всього-на-всього підвал! Вночі «приємне» товариство нам складали миші й таргани. Я був готовий змінити плани й повернутися додому, але у безмовних молитвах просив у Бога сили, щоб знести це випробування. Несподівано у серці запанував мир, і я почав об’єктивно дивитися на свою ситуацію. Організація Єгови дала мені це призначення, і саме від Єгови я сподіватимуся допомоги. Який же я вдячний, що зніс усе це, адже інше рішення могло б повністю змінити моє життя! (Ісаї 26:3, 4).

Я проповідував приблизно дев’ять місяців у долині Роусендейл, на той час тут була важка економічна ситуація. Потім мене забрали до в’язниці за відмову від військової служби. Після двох тижнів перебування у в’язниці «Стренджвейс» мене перевели до в’язниці у місті Л’юісі, що на південному узбережжі Англії. Тут було ще чотири Свідки, і нам вдалося відзначити у камері Спомин Христової смерті.

Якось мене відвідав батько. Цей візит був, мабуть, для нього випробуванням гордості: відомий начальник в’язниці відвідує свого сина, що сидить за ґратами! Все ж я буду завжди вдячний за цей візит. Зрештою у квітні 1951 року настав день мого звільнення.

Після звільнення з в’язниці у місті Л’юісі я сів на потяг до Кардіффа (Уельс), де мій батько працював головним начальником в’язниці. Нас у сім’ї було четверо: три хлопці і одна дівчинка. Я був найстаршим. Аби утримувати себе і продовжувати піонерувати, мені було необхідно знайти роботу з неповним робочим днем. Я почав працювати у магазині одягу, але християнське служіння й надалі залишалося моєю основною метою в житті. Десь у цей час нас залишила мама, і це стало сильним ударом як для батька, так і для нас, дітей; наймолодшому було тоді 8, а найстаршому 19 років. На жаль, мої батьки розлучилися.

Хто жінку чеснотну знайшов...

У зборі, де я служив, було ще кілька піонерів. Серед них була сестра, котра щодня добиралася на роботу й у проповідницьке служіння з долини Ронта, району вугільних копалень. Хейзл Грін, так її звали, була чудовою піонеркою. Хейзл знала правду набагато довше від мене. Її батьки відвідували зібрання Дослідників Біблії (тепер Свідки Єгови) ще у 1920-х роках. Проте нехай вона сама розповість свою історію.

 «Я не сприймала Біблію серйозно, аж поки у 1944 році прочитала трактат «Релігія пожинає ураган». Мама спонукувала мене відвідати районний конгрес у місті Кардіфф. Незважаючи на свої вбогі знання Біблії, я опинилася у головному торговельному центрі з плакатом на шиї, в якому містилася інформація про публічну промову. Я виконала це завдання, хоча представники духівництва та інші дошкуляли мені. У 1946 році я охрестилася, а в грудні того ж року почала піонерувати. Згодом, 1951 року, до Кардіффа повернувся молодий піонер, котрий щойно звільнився з ув’язнення. Це був Ерік.

Ми разом вирушали в служіння. Нам добре вдавалося співпрацювати. Ми ставили перед собою подібні цілі — сприяти поширенню справ Царства. У грудні 1952 року ми одружилися. Як повночасні служителі, ми мали обмежені прибутки, однак нам ніколи не бракувало найнеобхіднішого. Іноді отримували подарунок від сестри, яка замовила для своєї крамниці забагато джему чи мила. І це ставалося саме тоді, коли в нас виникала така потреба! Ми були надзвичайно вдячні за такі практичні подарунки. Проте нас очікували куди більші несподіванки».

Несподіванка, що змінила наше життя

У листопаді 1954 року я і Хейзл отримали несподіваний подарунок. Мені прийшла заява з філіалу Свідків Єгови в Лондоні на служіння роз’їзним наглядачем, котрий щотижня відвідує інший збір. Ми були переконані, що це помилка, і тому нікому в зборі нічого не сказали. Однак я заповнив і відіслав заяву, з нетерпінням очікуючи відповіді. Через кілька днів ми отримали відповідь: «Приїжджайте до Лондона на навчання»!

У лондонському філіалі мені важко було повірити, що я, маючи лише 23 роки, був разом з такими відомими братами, котрі видавалися мені духовними велетнями. Серед них — Прайс Х’юз, Емлін Вайс, Ерні Бівер, Ерні Ґайвер, Боб Ґаф, Ґлін Парр, Стен і Мартін Вудберни й багато інших. Більшість з них уже померли. Саме вони у 1940 та 1950-х роках заклали міцну основу християнської запопадливості і непорочності у Великобританії.

Районне служіння в Англії. Ані хвилини на нудьгу

Ми розпочали районне служіння сніжною зимою 1954—1955 років. Нас призначили в Східну Англію, рівнинну територію, де часто дмуть холодні вітри Північного моря. На той час у Великобританії було лише 31 000 Свідків. Перший район, де ми служили, став для нас нелегким випробуванням, з якого ми почерпнули багато уроків. Братам, котрих ми відвідували, не завжди було легко зносити мою недосвідченість та йоркширську прямолінійність. Іноді я наступав братам на мозолі. З плином часу я навчився, що доброта — важливіша, ніж продуктивність, а люди цінніші, ніж певні процедури. Й досі намагаюся, хоча це не завжди вдається, наслідувати приклад Ісуса, підкріпляючи інших (Матвія 11:28—30).

Після 18 місяців служіння у Східній Англії нас призначили в район на північному сході Англії — Ньюкасл, що на річці Тайн, і Нортумберленд. Я дуже полюбив сердечних мешканців того мальовничого куточка. Візит обласного наглядача з Сіетла (Вашингтон) Дона Ворда надзвичайно допоміг мені. Він був випускником  20-го класу школи Ґілеад. Під час промов я видавав інформацію з неймовірною швидкістю. Брат Ворд допоміг мені зрозуміти, як говорити поволі, робити паузи і навчати.

Ще одна несподіванка, що змінила наше життя

У 1958 році ми отримали лист, який змінив наше життя. Нас запрошували відвідати школу Ґілеад, котра мала проходити у Південному Лансінгу (Нью-Йорк). Ми продали наш маленький «Аустин 7», 1935 року випуску, й купили квитки на корабель до Нью-Йорка. Спершу ми відвідали там міжнародний конгрес Свідків Єгови. Звідти поїхали на шість місяців у Пітерборо (Онтаріо), аби піонерувати, перед тим як вирушити на південь до школи Ґілеад.

Інструкторами школи були Альберт Шредер, який є тепер членом Керівного органу, а також Максвелл Френд і Джек Редфорд, котрі вже померли. Як же підбадьорювало спілкування з 82 студентами з 14 країн. Ми трохи почали розуміти культури одні одних. Спілкуючись зі студентами, яким важко давалася англійська, Хейзл і я зрозуміли, з якою трудністю ми зіткнемося, вивчаючи іншу мову. Через п’ять місяців навчання підійшло до кінця, і студенти отримали призначення у 27 країн. Кілька днів після випуску ми вже були в Нью-Йорку й очікували корабель «Королева Єлисавета», яким мали повернутися до Європи.

Перше закордонне призначення

Знаєте, куди ми отримали призначення? У Португалію! Ми прибули в Лісабон у листопаді 1959 року. Тут на нас чекало нове випробування: як ми пристосуємося до нової мови і культури. У 1959-му в Португалії налічувалося 643 активних Свідки, а населення становило приблизно 9 мільйонів. Наша проповідницька праця у цій країні не визнавалася законом. Хоча у нас були Зали Царства, на них не було вивісок.

Після того як місіонерка Ельза Пікконі навчила нас португальської, ми з Хейзл відвідували збори і групи в околицях Лісабона, Фару, Евори і Бежи. Але у 1961 році справи почали змінюватися. Я вивчав Біблію з юнаком на ім’я Джуау Ґонсалвес Матеуш. Він, як християнин, вирішив зайняти позицію нейтралітету в питанні військової служби. Незабаром мене викликали в поліцейське управління на допит. І знову несподіванка! Через кілька днів нас повідомили про те, що протягом 30 днів нам слід залишити країну! Те саме мали зробити інші місіонери: Ерік і Крістіна Бріттени, а також Домінік і Ельза Пікконі.

Я неодноразово звертався в поліцію, аби нас вислухали. Зрештою нам дозволили порозмовляти з начальником таємної поліції. Він недвозначно пояснив, чому нам потрібно залишити країну, і пригадав Джуау Ґонасалвеса Матеуша, ім’я юнака, з яким я вивчав Біблію! Він сказав, що Португалія, на відміну від Великобританії, не може дозволити собі таку розкіш, як відмову од військової служби з релігійних міркувань. Тому ми були змушені залишити Португалію, і я втратив будь-який зв’язок з Джуау. Але через 26 років я пережив невимовну радість — на присвяченні нового португальського Бетелю зустрів Джуау з дружиною  і трьома доньками! Наше служіння в Португалії не було даремним! (1 Коринтян 3:6—9).

А яким було наступне призначення? Несподіванка! Сусідня Іспанія. Зі сльозами на очах у лютому 1962 року ми сіли на потяг у Лісабоні й поїхали до Мадрида.

Пристосування до ще однієї культури

В Іспанії нам довелося звикати до таємного проповідування і відвідування зібрань. Проповідуючи, ми ніколи не заходили до двох сусідніх будинків підряд. Давши свідчення біля одних дверей, ми йшли на іншу вулицю чи до іншого будинку. Через це поліції та священикам було важко спіймати нас. Не слід забувати, що ми жили під владою фашистів і католицької диктатури, а праця проповідування була під забороною. Будучи іноземцями, аби захистити себе, ми взяли іспанські імена. Я став Пабло, а Хейзл — Хуана.

Після кількох місяців перебування у Мадриді нас призначили у районне служіння в Барселону. Ми відвідували різні збори того міста і часто залишались у кожному з них на два-три тижні. Ці візити тривали так довго, тому що потрібно було відвідати кожну групу книговивчення у зборі, а це зазвичай виходило по дві групи щотижня.

Несподіване випробування

У 1963 році нас запросили зайнятися обласним служінням в Іспанії. Для того щоб послужити 3000 активних Свідків, ми мусили їздити по всій країні, відвідуючи дев’ять районів, що існували на той час. Було таємно проведено кілька незабутніх районних конгресів у лісах неподалік міста Севільї, на фермі біля Хіхона й поблизу річок біля Мадрида, Барселони і Лограньйо.

Аби уникнути небезпеки під час проповідування від дому до дому, я зазвичай розглядав план сусідніх вулиць і продумував, як можна втекти у випадку небезпеки. Якось під час проповідування у Мадриді ми з братом були на верхньому поверсі, коли раптом почули знизу крик і вереск. Спустившись, ми побачили групу дівчат-підлітків, котрі належали до католицької групи «Іхас де Марія» («Дочки Марії»). Вони настроювали проти нас сусідів. Ми не могли дискутувати з ними. Я знав, що, коли відразу не зникнемо, нас схопить поліція. Тому ми втекли, причому дуже швидко!

То були справді захопливі роки перебування в Іспанії. Ми намагалися підбадьорювати тамтешніх чудових братів і сестер, а також спеціальних піонерів. Вони ризикували потрапити до в’язниці, часто зносили нестатки, аби проповідувати добру новину про Боже Царство та засновувати й зміцняти збори.

Саме тоді ми також отримали і недобрі новини. Хейзл пояснює: «У 1964 році померла моя мама — вірний Свідок. Втратити її, навіть не попрощавшись, було дуже болісно для мене. Таку ціну ми заплатили за місіонерську працю, і не лише ми, але й багато інших».

Нарешті свобода

Після багатьох років переслідування у липні 1970 року уряд Фра́нко узаконив нашу діяльність. Я і Хейзл були дуже схвильовані, коли зрештою відкрили Зали Царства — перший у Мадриді і другий в районі Лессепс (Барселона). На них висіли великі вивіски з підсвіткою. Ми хотіли, аби люди знали, що наша організація дозволена законом і що ми продовжуватимемо  свою діяльність в Іспанії! На той час, у 1972 році, в Іспанії було приблизно 17 000 Свідків.

Десь тоді я отримав радісні новини з Англії. Мій батько відвідав мене в Іспанії у 1969-му. Його настільки вразило те, як до нього поставились іспанські Свідки, що після повернення в Англію він почав вивчати Біблію. А в 1971 році мене повідомили, що батько охрестився! Це був надзвичайно зворушливий момент, коли ми приїхали додому і він, як християнський брат, помолився перед їдою. Цього дня я чекав більше 20 років. У 1958 році Свідками стали мій брат Боб і його дружина Айріс. Зараз їхній син Філліп разом зі своєю дружиною Джін у районному служінні в Іспанії. Нам дуже приємно бачити, як вони служать у цій чудовій країні.

Найостанніша несподіванка

У лютому 1980 року член Керівного органу відвідав Іспанію як зональний наглядач. На моє здивування, він хотів піти зі мною в служіння. Тоді я не знав, що він перевіряв мене! У вересні того ж року нас запросили переїхати у всесвітній центр, що в Брукліні (Нью-Йорк)! Ми були приголомшені. Я і Хейзл прийняли запрошення, хоча розлука з іспанськими братами була до нестями болісною. Тоді в Іспанії було вже 48 000 Свідків!

Перед від’їздом один брат подарував мені кишеньковий годинник. На ньому було написано два вірші: «Lucas 16:10; Lucas 17:10». Він сказав, що це були вірші, до котрих я найчастіше звертався. У Луки 16:10 наголошується на необхідності бути вірним у малому, а в Луки 17:10 говориться, що ми «нікчемні раби», і тому не маємо жодних підстав вихвалятися. Я завжди усвідомлював: усе, що ми робимо у служінні Єгові,— це просто наш обов’язок як присвячених християн.

Несподівана зміна стану здоров’я

У 1990 році у мене почалися проблеми з серцем. Зрештою, аби відкрити заблоковану артерію, мені потрібно було вставити стент. У цей важкий період недуги Хейзл дуже підтримувала мене. Вона часто носила важкі сумки та валізи, коли мені було не під силу справитися з ними. Тоді у травні 2000 року мені зробили імплантацію електрокардіостимулятора. Як же це змінило моє життя!

Протягом 50 останніх років Хейзл і я бачили, що рука Єгови не скоротшала і що його наміри сповняються у визначений ним, а не нами, час (Ісаї 59:1; Авакума 2:3). У житті ми зіткнулися з багатьма радісними несподіванками, а також з кількома сумними. Але Єгова завжди підтримував нас. Тут, у всесвітньому центрі народу Єгови, ми маємо особливе благословення — можливість щодня бачити членів Керівного органу. Інколи я запитую себе: «Невже ми справді тут?» Це дійсно незаслужена ласка (2 Коринтян 12:9). Ми віримо, що Єгова і надалі підтримуватиме і захищатиме нас від інтриг Сатани. Зрештою ми зможемо насолоджуватися днем, коли над усією землею настане його праведне правління (Ефесян 6:11—18; Об’явлення 21:1—4).

[Ілюстрація на сторінці 26]

В’язниця «Стренджвейс» (Манчестер). Тут почалося моє ув’язнення.

[Ілюстрація на сторінці 27]

З нашим авто «Аустин 7» у районному служінні в Англії.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Підпільний конгрес 1962 року у Серседії (Мадрид, Іспанія).

[Ілюстрація на сторінці 29]

За столом для розповсюдження біблійної літератури в Брукліні.