«Вимагаю суду кесаря!»

ЮРБА людей схоплює і починає бити беззахисного чоловіка. На їхню думку, він заслуговує смерті. Коли люди, здається, досягли свого, з’являються солдати. Їм ледве вдається вирвати жертву з рук здичавілої юрби. Потерпілий — апостол Павло. Його нападники — євреї, котрі запекло противляться проповідуванню Павла і звинувачують в оскверненні храму. Рятівники Павла — римляни, якими командує Клавдій Лісій. Павла у цьому безладді заарештовують, підозрюючи у злочині.

Останні сім розділів книги Дії описують судову справу, що почалася з цього арешту. Розуміння того, наскільки Павло був обізнаний в юридичних питаннях, розуміння висунутих проти нього звинувачень, його виступів на свій захист, а також розуміння римської системи покарання проливає світло на ці розділи.

Під ув’язненням у Клавдія Лісія

Одним з обов’язків Клавдія Лісія було підтримувати порядок в Єрусалимі. Римський намісник Юдеї, що стояв вище Лісія, проживав у Кесарії. Дії Лісія щодо Павла можна розглядати як захист особи від насилля та затримання порушника спокою. Реакція євреїв спонукала Лісія відправити цього в’язня до солдатських казарм у фортеці Антонія (Дії 21:27—22:24).

Лісій повинен був з’ясувати, що накоїв Павло. Але в такому хаосі він так нічого і не дізнався. Тому, занадто не вникаючи у суть справи, він наказав Павла ‘бичуванням допитати, щоб довідатися, з якої причини вони так кричали на Павла’ (Дії 22:24). Бичування було звичайнісінькою процедурою, за допомогою якої «витягували» інформацію зі злочинців, рабів та інших представників низів. Бич (flagrum), можливо,  і досягав своєї мети, але це було страшне знаряддя. Деякі бичі мали ланцюжки з прив’язаними до них металевими кульками. Ще інші мали ремінці з вплетеними загостреними кісточками та кусочками металу. Вони завдавали жахливих ран, буквально шматуючи тіло.

Саме тоді Павло повідомив, що є громадянином Риму. Оскільки незасудженого римлянина не можна було бичувати, те, що Павло заявив про свої права, відразу зробило своє. Жорстоке поводження з римським громадянином чи його покарання могло коштувати римському офіцерові чину. Зрозуміло, що з того моменту з Павлом поводилися як з незвичайним в’язнем — в’язнем, котрий міг приймати відвідувачів (Дії 22:25—29; 23:16, 17).

Оскільки Лісій не був упевнений щодо звинувачень проти Павла, він повів його до Синедріону, аби там усе вияснити. Але Павло розпалив суперечку, коли сказав, що його судять за надію на воскресіння. Зчинилась така колотнеча, що Лісій боявся, аби Павла не розшматували; і знову він був змушений визволяти Павла від розлючених євреїв (Дії 22:30—23:10).

Лісій не хотів, щоб на нього лягла відповідальність за смерть римського громадянина. Дізнавшись, що готується вбивство, він одразу відправив свого ув’язненого до Кесарії. Згідно з законом вимагалося, щоб до вищих юридичних інстанцій разом з в’язнем передавали супровідні звіти про справу. Такі звіти включали результати попереднього розслідування, підстави для тих чи інших вжитих заходів, а також оцінку справи з погляду того, хто її розслідував. Лісій зазначив у звіті, що Павла ‘винуватять у спірних речах юдейського Закону і що провини не має він жодної, вартої смерти або ланцюгів’, а також він наказав обвинувачам Павла представити свої скарги прокуратору Феліксу (Дії 23:29, 30).

Неспроможність намісника Фелікса винести вирок

Місцева юрисдикція базувалася на цілковитій владі Фелікса. Він міг на свій розсуд дотримуватися місцевих звичаїв або ж писаного кримінального закону, який застосовували до осіб з вищого світу та урядовців. Цей закон був знаний як ordo (перелік). Фелікс міг також вибрати місцеву систему покарання extra ordinem, згідно з якою розглядали і виносили вирок за будь-який злочин. Місцевий правитель повинен був «зважати не на те, що робили в Римі, а радше на те, що слід було зробити взагалі». Тому багато рішень він міг приймати на власний розсуд.

Нам відомі далеко не всі деталі давньоримського права, але випадок з Павлом вважається «зразковим описом застосування місцевої системи покарання extra ordinem». Намісник і його радники вислуховували обвинувачення, які висували приватні особи. Обвинуваченого викликали на зустріч з обвинувачем, у присутності якого він міг захищатися, однак тягар доказування лежав на позивачу. А суддя накладав найвідповіднішу, на його думку, кару. Він міг винести вирок відразу або ж відкласти рішення на невизначений термін, тримаючи обвинуваченого і далі під вартою. «Безсумнівно,— говорить вчений Генрі Кадбері,— маючи таку необмежену владу, прокуратор міг легко піддатися «неправомірному впливові». Його могли підкупити, щоб він або виправдав обвинуваченого, або засудив, або ж відклав справу».

Первосвященик Ананій, юдейські старші та Тертил офіційно звинуватили Павла перед Феліксом у тому, що він «зараза, і що він колотнечу викликує між усіма юдеями». Вони заявили, що Павло — провідник «Назорейської єресі» і що він намагався збезчестити храм (Дії 24:1—6).

Євреї, котрі напали на Павла, вважали, що він привів поганина, на ім’я Трохим, на подвір’я храму, яке відводилося лише для євреїв * (Дії 21:28, 29). По суті, правопорушником  слід було б вважати Трохима. Але якби євреї визнали Павла співучасником цього переступу, його також можна було б звинуватити у злочині, за який карають смертю. А Рим, здається, пішов на поступки, впровадивши за такий злочин смертну кару. Тому, якби Павла арештував не Лісій, а юдейська храмова поліція, то синедріон без жодних труднощів допитав би його і засудив.

Юдеї доводили, що Павло не навчав юдаїзму, тобто законної релігії (religio licita). Вони вважали, що він пропагував якусь незаконну, а навіть згубну релігію.

Вони також заявляли, ніби Павло «колотнечу викликує між усіма юдеями в цілому світі» (Дії 24:5). Незадовго до того імператор Клавдій засуджував євреїв, котрі мешкали в Александрії, за те, що вони «викликають лихо в цілому світі». Дивовижна схожість між цими двома звинуваченнями. «За часів принципату Клавдія чи у ранні роки правління Нерона таке звинувачення проти єврея було найбільш дієвим,— говорить історик А. Н. Шервін-Вайт.— Євреї намагалися переконати намісника, що проповідування Павла рівносильне спричиненню колотнечі серед єврейського населення Імперії. Юдеї знали, що намісники не хотіли нікого засуджувати на основі чисто релігійних звинувачень, і тому намагалися надати звинуваченню політичного забарвлення».

Павло захищався по пунктах. ‘Я не викликував жодної колотнечі. Так, я дотримуюся того, що вони звуть «єрессю», але цим я виконую юдейські заповіді. А колотнечу спричинили певні азіатські юдеї. Якщо вони мають якісь скарги, то повинні викласти їх тут’. У такий спосіб Павло, по суті, звів обвинувачення проти нього до рангу релігійної суперечки поміж євреями, а в цих питаннях римлянам бракувало компетентності. Фелікс, виявивши обачність, відклав розгляд справи, аби не розпалювати і так вже роздратованих євреїв, і таким чином з юридичного погляду загнав справу в глухий кут. Павла не передали євреям, які стверджували, що вирішення цієї справи було в їхній компетенції. Його не засудили згідно римського права, але й не звільнили. Навряд чи Фелікса щось могло змусити винести вирок. Але він хотів підлеститись до євреїв і, крім того, мав ще інші мотиви для зволікань: Фелікс сподівався, що Павло дасть йому хабара (Дії 24:10—19, 26) *.

У Порція Феста. Кульмінаційний момент

Через два роки, коли в Єрусалимі місце намісника зайняв Порцій Фест, тамтешні євреї знову висунули обвинувачення і попросили, аби Павла передали під їхню юрисдикцію. Але Фест рішуче заявив: «Римляни не мають звичаю когось видавати, поки обвинувачений не матиме обвинуватців перед собою і можливости оборонятися від обвинувачення». Історик Гаррі Ташре зазначає: «Фест добре знав, що над римським громадянином готується розправа». Тому євреям сказали представити свою справу в Кесарії (Дії 25:1—6; 25:16, Хом.).

Там євреї заявили, що Павлу «не повинно більш жити», хоча не змогли довести його вини, і тому Фест усвідомив, що Павло не зробив нічого гідного смерті. «Мали вони проти нього якісь суперечки, про власне своє марновірство, і про якогось Ісуса померлого, про Якого Павло твердив, що живий Він»,— так пояснив цю справу Фест іншому правителю (Дії 25:7, 18, 19, 24, 25).

Було очевидно, що Павло не скоїв жодного політичного злочину. Обвинувачення проти нього мало релігійний характер, і євреї, ймовірно, стверджували, що цю справу може вирішити лише їхній суд. Чи Павлові доведеться поїхати в Єрусалим, аби цю справу було вирішено? Фест запитав Павла, чи він згоден на таке, однак це була недоречна пропозиція. Подальший розгляд справи в Єрусалимі, де обвинувачі стали б  суддями, означав би видачу Павла в руки євреїв. «Я стою перед судом кесаревим, де належить мені суд прийняти,— сказав Павло.— Юдеїв нічим я не скривдив... не може ніхто мене видати їм. Відкликаюсь до кесаря [«Вимагаю суду кесаря», Дерк.]!» (Дії 25:10, 11, 20).

Виголошення римлянином таких слів призупиняло дію місцевої юрисдикції. Його право на апеляцію (provocatio) було чимось «реальним, вичерпним і дійовим». Тому, обговоривши деякі формальності зі своїми радниками, Фест заявив: «Ти відкликавсь до [«вимагаєш суду», Дерк.] кесаря,— до кесаря підеш!» (Дії 25:12).

Фест був радий позбутися справи Павла. Кілька днів після того у розмові з Іродом Агріппою II Фест відмітив, що його спантеличила ця справа. Фест повинен був скласти імператорові звіт про цю справу, але вона для нього була лише незрозумілою плутаниною юдейських законів. Проте Агріппа був фахівцем у таких справах, тому, коли він виявив до цієї справи якийсь інтерес, його відразу попросили допомогти у написанні такого звіту. Не зрозумівши Павлового виступу перед Агріппою, Фест вигукнув: «Дурієш ти, Павле! Велика наука доводить тебе до нерозуму!» Але Агріппа дуже добре зрозумів суть Павлових слів. «Ти малощо не намовляєш мене, щоб я став християнином»,— сказав Агріппа. Одначе незалежно від того, що́ кожен з них думав про аргументи Павла, Фест і Агріппа погодилися, що Павло — невинний і його можна було б відпустити, коли б він не подав апеляцію до кесаря (Дії 25:13—27; 26:24—32).

Завершення судової одіссеї

Після прибуття до Риму Павло запросив знатних з євреїв не лише для того, аби проповідувати їм, але і для того, аби довідатися, що́ вони знають про нього. Це могло допомогти Павлу дещо довідатися про наміри його обвинувачів. Адже для старших Єрусалима не було нічого незвичного в тому, щоб у веденні справи звернутися за підтримкою до євреїв у Римі. Однак Павло почув, що римські євреї не отримували стосовно нього жодних вказівок. Поки Павло очікував суду, йому дозволили орендувати будинок і вільно проповідувати. Можливо, такі поступки означали, що в очах римлян Павло був невинною особою (Дії 28:17—31).

Павла тримали під вартою ще протягом двох років. Чому? Біблія не подає жодних пояснень. Апелянта здебільшого затримували до того часу, поки обвинувачі не з’являлися з конкретними обвинуваченнями, але євреї Єрусалима, мабуть, усвідомлюючи необґрунтованість своїх закидів, так ніколи і не прибули туди. Можливо, це був найліпший спосіб примусити Павла якомога довше мовчати. У будь-якому випадку, здається, Павло постав перед Нероном, був визнаний невинним і зрештою звільнений. Тоді він зміг знову розпочати місіонерську діяльність. І це звільнення Павло отримав через п’ять років після арешту (Дії 27:24).

Противники правди, щоб перешкодити християнській проповідницькій праці, протягом довгого часу ‘коїли зло під виглядом закону’. Це не повинне дивувати нас. Ісус сказав: «Як Мене переслідували,— то й вас переслідувати будуть» (Псалом 94:20, Хом.; Івана 15:20). Однак Ісус також гарантує нам свободу, аби ми могли розповісти усьому світові добру новину (Матвія 24:14). Тому, так само як апостол Павло не піддавався переслідуванням і протидії, Свідки Єгови сьогодні ‘обороняють і [«законно», НС] утверджують Євангелію’ (Филип’ян 1:7).

[Примітки]