Життєпис

Єгова дає «наднормальну силу»

РОЗПОВІЛА ХЕЛЕН МАРКС

Був спекотний літній день 1986 року. Я самотньо чекала перевірки на митниці одного з найтихіших аеропортів Європи. Це сталося в Тирані, столиці Албанії, яка проголосила себе «першою атеїстичною державою у світі».

ЗІ ЗМІШАНИМИ почуттями непевності й тривоги я спостерігала за тим, як озброєний офіцер почав обшукувати мій багаж. Якщо б я зробила або сказала щось підозріле для нього, то мене вислали б із країни, а тих, хто чекав мене, відправили б до в’язниці чи трудового табору. На щастя, я змогла викликати в того офіцера приязнь до себе, запропонувавши йому жувальну гумку і печиво. Але як я, жінка, котрій було понад 60 років, опинилася в цій ситуації? Чому я позбавляла себе спокійного життя і, ризикуючи, сприяла справам Царства в одному з останніх оплотів марксизму-ленінізму?

Хвороблива дівчинка з численними запитаннями

Я народилась у місті Ієрапетра, на острові Крит, у 1920 році. Через два роки після того від запалення легенів помер мій батько. Мама була бідною і неграмотною жінкою. Я, наймолодша з чотирьох дітей, страждала від жовтяниці й тому була блідою і хворобливою. Сусіди радили моїй мамі звертати головну увагу і витрачати її обмежені засоби для життя на трьох здоровіших дітей, а мені дати померти. Я тішуся, що вона не послухалася тієї поради.

Щоб забезпечити батьковій душі спокійне перебування на небі, мама часто приходила  на цвинтар, де зазвичай просила православного священика відправити службу. Але такі відправи обходилися зовсім недешево. Я й досі пам’ятаю дуже холодний різдвяний день, коли вона поверталася додому з того цвинтаря, а я, човгаючи ногами, йшла за нею. Ми тільки-но віддали священику свої останні гроші. Приготувавши нам, дітям, трохи городини, мама пішла в іншу кімнату. Її шлунок був пустий, а по щоках котилися сльози розпачу. Якось пізніше я набралася мужності і пішла до священика, щоб запитати його, чому помер мій батько і чому моя бідна мама мусить платити йому гроші. Відчуваючи докори сумління, він прошепотів: «Його взяв Бог. Так стається в житті. Ви переживете це».

Мені було важко узгодити його відповідь зі словами з Господньої молитви, якої я навчилася в школі. Усе ще пам’ятаю її чудові й багатозначні початкові слова: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Матвія 6:9, 10). Якщо Бог мав намір сповнити свою волю на землі, то чому ми мусили так багато страждати?

Я майже отримала відповідь на це питання, коли в 1929 році Еммануель Ліонудакіс, повночасний проповідник Свідків Єгови, відвідав наш дім *. Коли мама запитала його, чого він прийшов, то Еммануель не сказав жодного слова, а лише вручив їй карточку зі свідченням. Вона дала мені цю карточку і попросила прочитати. Оскільки мені було лише дев’ять років, то я мало що зрозуміла. Вважаючи, що цей проповідник є німим, мама сказала: «Бідний чоловіче! Ви не можете говорити, а я не можу читати». Потім вона зі співчуттям показала йому жестом, що він може йти.

Через кілька років після того я знайшла відповідь на свої численні запитання. Мій брат Еммануель Патеракіс отримав від цього ж повночасного служителя брошурку «Де Знаходяться Померші?», опубліковану Свідками Єгови *. Прочитавши її, я з полегшенням дізналася про те, що Бог не міг узяти мого батька. Я зрозуміла, що смерть є наслідком людської недосконалості і що мій батько чекає воскресіння до життя на райській землі.

«Ця книга погубила тебе!»

Біблійна правда відкрила нам очі. Ми знайшли стару батькову Біблію і почали її вивчати, часто роблячи це при світлі свічок біля каміну. Оскільки в тій місцевості із дівчат лише я цікавилася Біблією, то мене не залучили до діяльності нашої групки Свідків. Якийсь час я щиро, хоча й неправильно, думала, що ця релігія була лише для чоловіків.

Ентузіазм мого брата у проповідницькій праці був для мене джерелом натхнення. Незабаром поліція почала цікавитися нашою сім’єю, регулярно відвідуючи нас у будь-який час дня і ночі, щоб знайти Еммануеля та літературу. Я чітко пам’ятаю, як одного разу прийшов священик, аби умовити нас вернутись у лоно церкви. Коли Еммануель показав йому з Біблії, що Боже ім’я — Єгова, священик раптом схопив ту Біблію, грізно помахав нею перед обличчям мого брата і закричав: «Ця книга погубила тебе!»

У 1940 році, коли Еммануель відмовився служити в армії, його заарештували й відіслали на албанський фронт. Ми втратили з ним контакт і вважали, що він загинув. Але через два роки несподівано отримали лист, який він надіслав з в’язниці. Мій брат був живий і неушкоджений! Один з біблійних віршів, процитований у тому листі, настільки міцно закарбувався в моєму розумі, що я пам’ятаю його й досі: «Очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, у кого все їхнє серце до Нього» (2 Хронік 16:9). Як же ми потребували такого підбадьорення!

 Перебуваючи в ув’язненні, Еммануель зміг попросити декотрих братів відвідати мене. Відразу за містом, на селянській фермі, було організовано проведення таємних християнських зібрань. Але ми й не здогадувалися, що за нами стежили! Якось у неділю нас оточили озброєні поліцейські. Вони посадили нас у відкриту вантажівку і провезли через усе місто. У мене ще й досі звучать у вухах їхні слова висміювання і зневаги, але Єгова за допомогою свого духу дав нам тоді внутрішній спокій.

Нас привезли до іншого міста, де вкинули в якісь дуже темні та брудні камери. Там за туалет служило нам відкрите відро, яке спорожняли раз на день. Мене засудили до восьми місяців тюремного ув’язнення, бо вважали, що я є «вчителькою» тієї групи. Але один брат, який сидів у тій же в’язниці, попросив свого адвоката зайнятися нашою справою. Завдяки цьому вдалося добитись нашого звільнення.

Нове життя

Вийшовши на свободу, Еммануель почав відвідувати збори в Афінах як роз’їзний наглядач. Я переїхала туди в 1947 році. Нарешті я зустріла велику групу Свідків — не лише чоловіків, але й жінок і дітей. Кінець кінцем у липні 1947 року мені трапилась нагода символізувати своє присвячення Єгові водним хрещенням. Я часто мріяла бути місіонеркою і тому почала відвідувати вечірні курси англійської мови. У 1950 році я стала піонеркою. До мене приїхала моя мама, котра теж прийняла біблійну правду. Вона залишалася Свідком Єгови аж до своєї смерті, що сталася через 34 роки.

Того ж року я зустріла Джона Маркса (Маркопулоса), усіма поважаного духовного чоловіка із США. Джон народився у південній Албанії, а потім іммігрував до Сполучених Штатів. Там він і став Свідком Єгови. У 1950 році він поїхав до Греції, намагаючись отримати візу до Албанії — тоді ще закритої країни з найсуворішою формою комунізму. Хоча Джон не бачився зі своєю сім’єю з 1936 року, йому не дозволили в’їхати до Албанії. Мене зворушив його вогняний запал у служінні Єгові та глибока любов до братів. Ми одружилися 3 квітня 1953 року. Пізніше я разом з ним переїхала до нашого нового дому в Нью-Джерсі (США).

 Щоб утримувати себе матеріально в повночасному служінні, ми з Джоном відкрили свою справу на узбережжі в Нью-Джерсі: готували сніданки рибалкам. Ми працювали лише в літні місяці, від світання до дев’ятої години ранку. Ведучи просте життя і зосереджуючи головну увагу на духовній діяльності, ми могли проводити більшість свого часу у проповідницькій праці. Впродовж багатьох років нас просили переїжджати в різні містечка, де була велика потреба в проповідниках. Там Єгова допомагав нам підкріпляти зацікавлених, формувати збори і брати участь у будовах Залів Царства.

Допомога нашим братам, які перебували в нужді

Але незабаром перед нами відкрилася чудова перспектива. Відповідальні брати захотіли встановити зв’язок зі співхристиянами, які жили у балканських країнах, де наша діяльність була під забороною. Протягом багатьох років Свідки Єгови в тих державах були відрізані від міжнародного братства, отримували мало або зовсім не отримували духовної поживи і зносили жорстоке переслідування. Більшість з них перебувала під постійним наглядом, і багато хто був у в’язницях чи трудових таборах. Їм дуже потрібні були біблійні публікації, керівництво та підбадьорення. Наприклад, в одному зашифрованому повідомленні з Албанії ми прочитали: «Моліться за нас до Господа. Конфісковують літературу по домах. Вони не дозволяють нам вивчати. Ув’язнено трьох осіб».

Тому в листопаді 1960 року ми розпочали шестимісячну подорож у декотрі з тих країн. Було видно, що нам потрібна «наднормальна  сила», дана Богом мужність, сміливість і винахідливість, аби виконати цю місію (2 Коринтян 4:7, НС). Спочатку ми хотіли відвідати Албанію. У Парижі купили машину і вирушили в дорогу. У Римі лише Джону вдалося дістати візу в Албанію. Я мусила їхати далі до Афін і чекати його там.

Джон приїхав в Албанію в кінці лютого 1961 року і залишався там до кінця березня. У Тирані він зустрівся особисто з 30 братами. Як їх схвилювало те, що вони отримали конче потрібну літературу та підбадьорення! Їх ніхто не відвідував із-за кордону впродовж 24 років.

Джона сильно зворушила непорочність і витривалість тих братів. Він дізнався, що багато Свідків втратили світську роботу і були ув’язнені за відмову брати участь у заходах комуністичної держави. Його особливо схвилювало те, що двоє братів, яким було за 80 років, дали йому майже 100 американських доларів як пожертву на працю проповідування. Вони збирали ці гроші зі своїх мізерних державних пенсій упродовж багатьох років.

Останнім днем перебування Джона в Албанії було 30 березня 1961 року — дата Спомину Ісусової смерті. На Спомині Джон виголосив промову, на якій було присутніх 37 чоловік. Коли Джон закінчив промову, брати швидко вивели його через запасний вихід і відвезли в порт Дуррес, де він сів на турецький торговельний корабель, що йшов до Пірея (Греція).

Я була така щаслива, що він повернувся додому живим і здоровим. Тепер ми могли продовжувати нашу ризиковану подорож. Ми відвідали ще три балканські країни, де наша праця була під забороною; то було небезпечно, оскільки ми везли біблійну літературу, друкарські машинки та інші речі. Ми мали привілей зустрітися з декотрими дуже вірними й відданими братами і сестрами, які готові були заради Єгови ризикувати своєю світською роботою, свободою і навіть власним життям. Їхня ревність і справжня любов були для нас джерелом натхнення. Нас також вражало те, як Єгова давав «наднормальну силу».

Успішно завершивши свою подорож, ми повернулися до США. У наступні роки ми й далі, використовуючи різні способи, намагалися відсилати літературу в Албанію й отримувати звіти про діяльність наших братів.

Часто у мандрівках і небезпеках

Минув час, і 1981 року, коли Джону було 76 років, він помер. Я залишилася одна. Моя племінниця Євангелія та її чоловік Георгос Орфанідіс узяли мене до себе і з того часу з любов’ю підтримують мене емоційно й фізично. Вони самі відчули підтримку Єгови, коли служили під забороною в Судані *.

Зрештою потрібно було зробити нову спробу, щоб налагодити зв’язок з нашими братами в Албанії. Оскільки там жили родичі мого чоловіка, то мене запитали, чи могла б я поїхати в ту країну. Звичайно, що я з радістю погодилася!

У травні 1986 року, після багатьох місяців настійних зусиль, я отримала візу від албанського посольства в Афінах. Члени дипломатичного персоналу суворо попередили, що в разі якоїсь проблеми я не зможу розраховувати на жодну допомогу із зовнішнього світу. Коли я прийшла до агента бюро подорожей, щоб купити авіаквитки до Албанії, то це його сильно приголомшило. Проте я не дозволила страху зупинити мене і невдовзі вже сиділа на борту літака, який літав раз на тиждень з Афін до Тирани. У тому літаку було лише троє дуже старих албанців, які їздили на лікування до Греції.

Лишень літак приземлився, мене завели в пусте приміщення, яке служило за митницю. Хоча брат і сестра мого чоловіка не були Свідками Єгови, але вони погодилися допомогти мені встановити контакт з декількома місцевими братами. Згідно із законом, мої родичі повинні були поінформувати  голову місцевої влади про мій приїзд. Унаслідок цього я перебувала під пильним наглядом поліції. Тому мої родичі порадили, щоб я залишалася в їхньому домі, а вони знайдуть двох із тих братів, які жили в Тирані, і привезуть їх до мене.

У той час було відомо, що в усій Албанії жило дев’ять присвячених братів. Роки заборони, переслідування і сильного стеження зробили їх дуже обережними. Їхні обличчя були в глибоких зморшках. Коли ті двоє братів відчули до мене довіру, то відразу запитали: «А де «Вартові башти»?» Впродовж багатьох років у них були лише дві старі книжки, і вони не мали навіть Біблії.

Брати детально розповіли про жорстокі заходи, яких проти них уживав режим. Вони згадали випадок, який стався з одним дорогим братом, котрий вирішив залишатися політично нейтральним і не брати участі у виборах. Оскільки все було під контролем держави, то це означало, що його сім’я не отримувала б жодних харчових пайків. Усіх його одружених дітей та їхні сім’ї могли б відправити до в’язниці, хоча вони й не розділяли його релігійних поглядів. Брати сказали, що члени сім’ї цього брата через страх вбили його вночі напередодні виборів, укинули мертве тіло в колодязь і пізніше стверджували, що він перелякався і покінчив із собою.

Наші співхристияни жили в страшенній нужді. Але коли я спробувала дати кожному з них по 20 доларів, вони відмовилися, кажучи: «Ми хочемо лише духовної поживи». Ці дорогі брати десятиліттями жили під тоталітарним режимом, який успішно прищепив більшості населення атеїстичні погляди. Однак віра та рішучість братів були такими ж сильними, як і у Свідків у будь-якому іншому місці на землі. Через два тижні я залишила Албанію, але мене дуже сильно вразила здатність Єгови давати людям «наднормальну силу» навіть у найважчих для них ситуаціях.

Я також мала привілей відвідати Албанію в 1989 і 1991 роках. У міру поступового розквіту в тій країні свободи слова і релігії кількість поклонників Єгови швидко зростала. Маленька група присвячених християн, яка була там у 1986 році, тепер значно зросла і в ній налічується понад 2200 активних вісників. Серед них є Мелпо, сестра мого чоловіка. Чи можна хоч якось сумніватися в тому, що Єгова поблагословив ту вірну групку?

Сила Єгови допомагає вести повноцінне життя

Коли я оглядаюся назад, то чітко бачу, що наша з Джоном праця не була марною. Ще з юних літ ми використовували свою силу в найліпший спосіб. Наше повночасне служіння є достойнішим від будь-якої іншої справи цілого життя, якою б ми могли зайнятися. Я радію за багатьох дорогих осіб, котрим ми допомогли навчитися біблійної правди. Тепер з роками я можу щиросердно заохотити молодих ‘пам’ятати в днях юнацтва свого про свого Творця’ (Екклезіяста 12:1).

Незважаючи на свій 81-річний вік, я все ще служу повночасним вісником доброї новини. Я встаю рано і проповідую людям на автобусних зупинках, автостоянках, на вулицях, у магазинах або парках. Тепер проблеми, пов’язані з похилим віком, значно ускладнюють життя, але люблячі духовні брати й сестри — моя велика духовна родина, а також сім’я моєї племінниці служать мені справжньою підтримкою. І найголовніше, я навчилася, що та ‘велич сили [«наднормальна сила», НС] є Божа, а не від нас’ (2 Коринтян 4:7).

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 25]

Вгорі: Джон (крайній зліва), я (в центрі), мій брат Еммануель (зліва від мене) і наша мама (зліва від нього) з групою бетелівців, Афіни, 1950 рік.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Зліва: разом із Джоном займаємося нашою роботою на узбережжі в Нью-Джерсі, 1956 рік.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Обласний конгрес у Тирані, 1995 рік.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Комплекс Бетелю, Тирана. Завершено будову в 1996 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Вгорі: стаття з «Вартової башти» за 1940 рік, яку таємно переклали на албанську мову.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Разом із моєю племінницею Євангелією Орфанідіс (справа) та її чоловіком Георгосом.