Життєпис

Відданість Богу принесла винагороду

РОЗПОВІВ ВІЛЬЯМ АЙГІНОРІА

Серед ночі мене розбудив звичний батьків стогін. Він корчився на підлозі від болю, тримаючись за живіт. Ми обступили його разом з мамою і моєю старшою сестрою. Коли біль почав проходити, він сів і, зітхнувши, сказав: «Лише Свідки Єгови мають спокій у цьому світі». Оскільки я ніколи не чув про Свідків Єгови раніше, його слова були мені незрозумілі, проте вони глибоко запали в моє серце. Мені хотілось дізнатися, що він мав на увазі.

СТАЛОСЯ це в 1953 році, коли мені було шість років. Я виростав у полігамній сім’ї, що жила в землеробському селі Івосса (центральна частина Західної Нігерії). Я був другою дитиною й першим сином у сім’ї, до складу якої зрештою ввійшли 3 батькові дружини і 13 дітей. Ми жили у глинобитній, вкритій солом’яною покрівлею хаті дідуся. В ній було чотири кімнати. Разом з нами мешкали також троє татових братів зі своїми сім’ями і бабуся.

Мої молоді роки були жалюгідними. Основна причина цього — погане здоров’я батька. Упродовж багатьох років й аж до самої смерті його постійно болів живіт. Жодні доступні для простої африканської сім’ї ліки — трави та медичні препарати — не допомагали у боротьбі з невідомою хворобою. Ми проплакали багато ночей, дивлячись, як батько корчився на підлозі аж до крику півня на світанку. Тато з мамою часто їздили по лікарях, залишаючи мене з братами і сестрами на бабусю.

 Наша сім’я жила за рахунок вирощування і продажу плодів ямсу, маніоку і горіха коли. Ми також підсочували каучукові дерева, і це трохи збільшувало наш мізерний заробіток. Харчувалась наша сім’я переважно ямсом: на сніданок ми їли ямс, на обід — товчений ямс і на вечерю — знову ямс. Зрідка цей раціон урізноманітнювали печені банани.

Важливу роль у житті нашої родини відігравало поклоніння предкам. Ми жертвували їм їжу, ставлячи її перед палицями із прив’язаними до них яскраво забарвленими черепашками молюсків. Батько також поклонявся ідолу, щоб відганяти злих духів та відьом.

Коли мені було 5 років, ми переїхали на ферму, що за 11 кілометрів від села. Там батько на додаток до своєї хвороби живота заразився риштою. Вдень він не міг працювати, вночі його мучив біль у животі. Я захворів на тунгіоз — один із видів тифу, який переноситься піщаними блохами. Отже ми жили з того, що нам давали наші далекі родичі. Щоб не померти в злиднях, наша сім’я повернулась до Івосси. Батько не хотів, аби його старший син став фермером, який би ледь зводив кінці з кінцями. Він вважав, що я мушу отримати хорошу освіту, бо тоді буду в стані поліпшити життя своєї сім’ї та утримувати братів і сестер.

Знайомство з різними релігіями

Повернувшись до нашого села, я зміг почати навчання у школі. Це зумовило постійний контакт з релігіями загальновизнаного християнства. У 1950-х роках освіта західного зразка йшла в ногу з релігією, котру сповідували колонізатори. Оскільки я відвідував католицьку початкову школу, то мусив бути римо-католиком.

У 1966 році мене, 19-річного юнака, прийняли до середньої школи «Пілґрім бептіст», розташованої за 8 кілометрів від Івосси у місті Івогінмі. Тут мене почали навчати вже іншої релігії. Оскільки я відвідував протестантську школу, католицькі священики заборонили мені брати участь у недільній месі.

Саме протягом навчання у цій баптистській школі я вперше познайомився з Біблією. Хоч я продовжував ходити до католицької церкви, проте щонеділі після церковної служби виділяв час, щоб самостійно читати цю книгу. Вчення Ісуса Христа захоплювали мене і розвивали бажання віддано служити Богу все життя. Чим більше я читав Біблію, тим більше обурювався лицемірством декотрих релігійних керівників та неморальним способом життя багатьох мирян. Я бачив, що ті, хто називали себе християнами, насправді були далекі від вчень і способу життя Ісуса та його учнів.

Мені особливо запам’яталися декілька ситуацій, які просто приголомшили. Якось я пішов до церковної крамниці, аби купити чотки, і на її одвірку побачив африканський амулет. Іншого разу директор баптистської школи намагався використати мене сексуально. Пізніше я довідався, що він — гомосексуаліст і я був не першою його жертвою. Обмірковуючи все це, я запитував себе: «Чи схвалює Бог релігії, члени і навіть керівники яких не несуть відповідальності за такі серйозні гріхи?»

 Змінюю релігію

Однак те, про що я читав у Біблії, мені дуже подобалось, тому я вирішив продовжувати її читати. Саме тоді почав роздумувати про слова, які висловив батько 15 років до того: «Лише Свідки Єгови мають спокій у цьому світі». Але мене лякала одна річ: у моїй школі молодих Свідків висміювали та іноді карали за відмову брати участь у ранкових богослужіннях. Також деякі їхні вірування видавалися дивними. Наприклад, важко було повірити, що лише 144 000 осіб ідуть до неба (Об’явлення 14:3). Я сподівався отримати небесне життя, тому роздумував над тим, чи їх не було зібрано ще до мого народження.

Проте Свідки відрізнялися від інших поведінкою та складом розуму, і для мене це стало очевидним. Вони не приєднувались до однокласників, які чинили неморальність та насилля. Свідки Єгови тримались окремо від світу, а з Біблії я дізнався, що саме такими повинні бути ті, хто сповідують правдиву релігію (Івана 17:14—16; Якова 1:27).

Я вирішив дослідити все докладніше. У вересні 1969 року мені вдалось отримати книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Наступного місяця один піонер, повночасний служитель Свідків Єгови, почав вивчати зі мною Біблію. Заохочений першим вивченням, я взявся читати книжку «Правда» в суботу ввечері й закінчив її в неділю пополудні. Я одразу ділився з однокласниками прекрасними істинами, які пізнавав сам. Учні та вчителі думали, що я божеволію через свою новознайдену віру. Але я усвідомлював, що не втрачаю здорового глузду (Дії 26:24).

Новина про те, що я проповідую нову релігію, дійшла до моїх батьків. Аби з’ясувати, в чому річ, вони наказали мені негайно повернутися додому. Мені не вдалось порадитися з кимось із Свідків, оскільки усі вони були на обласному конгресі у місті Ілеші. Коли я повернувся додому, мама та інші родичі засипали мене питаннями і критикою. Я намагався з усіх сил захищати те, чого навчився з Біблії (1 Петра 3:15).

 Спроби переконати мене в тому, що Свідки Єгови — фальшиві вчителі, були марними, тому мій дядько використав інший підхід. Він почав благати мене: «Пам’ятай, що ти пішов до школи, аби отримати освіту. Якщо ти залишиш своє навчання і підеш проповідувати, то ніколи не здобудеш її. Дочекайся закінчення навчання, а тоді приєднаєшся до цієї нової релігії». У той час його слова здалися мені розсудливими, і я припинив навчатися зі Свідками.

Відразу після закінчення школи у грудні 1970 року я пішов прямо до Залу Царства, і з того часу відвідую зібрання Свідків Єгови. Тридцятого серпня 1971 року я символізував присвячення Богу водним хрещенням. Це стало потрясінням не лише для моїх батьків, а й для всієї громади. За їхніми словами, я був першим в околиці Івосси, хто отримав державну освіту, але дуже розчарував їх. Багато з них покладали на мене великі надії. Вони очікували, що я використовуватиму свою освіту для поліпшення життя громади.

Наслідки зміни релігії

Моя сім’я і старші чоловіки громади послали цілу делегацію, щоб переконати мене зректися віри. Серед слів напучення звучали прокльони: «Якщо ти не залишиш цю релігію, твоє майбутнє буде приреченим. Ти не знайдеш роботи. Ти не збудуєш власного дому. Ти не одружишся і не матимеш дітей».

Всупереч їхнім зловісним провіщенням через десять місяців після закінчення школи я почав працювати вчителем. У жовтні 1972 року одружився з Веронікою, яка стала моєю дорогою супутницею. Згодом завдяки навчанню, організованому урядом, я став сільськогосподарським консультантом. Ми купили свою першу машину і почали будувати дім. П’ятого листопада 1973 року народилася наша перша донька Вікторія, а протягом наступних років — Лідія, Вілфред і Джоун. У 1986-му народився наш наймолодший син Майка. Всі наші діти стали дорогоцінною спадщиною від Єгови (Псалом 127:3).

Оглядаючись назад, я можу впевнено сказати, що всі зловісні побажання громади обернулися благословенням. Саме тому старшу дочку я назвав Вікторією (що означає «перемога»). Нещодавно громада написала мені: «Тепер, коли Бог тебе справді благословляє, ми хочемо попросити тебе повернутися додому і взяти участь у розвитку нашої громади».

Навчаємо дітей ходити Божими дорогами

Ми з дружиною розуміли, що не зможемо виконувати даний Богом обов’язок виховувати дітей і водночас гнатися за матеріальним багатством. Отже, ми вчились задовольнятися простим життям. Ми краще воліли жити скромно, аніж, вибравши інший спосіб життя, мати зайві проблеми.

У нашій місцевості сім’ї зазвичай живуть в одній будівлі з іншими, користуючись спільною ванною, кухнею і т. д. Нас дуже втішало, що в містах, куди мене посилали як державного службовця, ми могли орендувати власне житло. Хоча таке приміщення було значно дорожчим, це запобігало згубному впливу, на який би в іншому разі наражались наші діти. Я дякую Єгові за те, що протягом цих років нам вдавалось виховувати їх у духовно здоровому оточенні.

Також моя дружина залишалася вдома, щоб бути з дітьми. Після закінчення мого робочого дня ми займались чимось всією сім’єю. Ми все робили разом: проводили сімейне вивчення, готувались до зібрань, відвідували їх, брали участь у християнському служінні і відпочивали.

Ми завжди докладали зусиль, аби застосовувати пораду з Повторення Закону 6:6, 7, де батьків заохочено навчати дітей не лише вдома, а при кожній нагоді. Це допомогло дітям шукати друзів серед  Свідків, а не поза межами християнського збору. Вони вчилися правильно вибирати товариство. Ми ж з Веронікою намагалися подавати їм приклад, не проводячи зайвого часу з тими, хто не поділяє наших вірувань (Приповістей 13:20; 1 Коринтян 15:33).

Звичайно, наше виховання і навчання було не єдиним позитивним впливом. Наш дім завжди був і продовжує бути відкритим для ревних християн, серед яких часто є роз’їзні служителі Свідків Єгови. Час, проведений з цими зрілими християнами у нашому домі, дозволив дітям спостерігати за ними і вчитися наслідувати їхній саможертовний спосіб життя. Все це в поєднанні з нашим навчанням допомогло дітям зробити правду частиною свого життя.

Нагорода за відданість Богу

Сьогодні ми з дружиною і чотирма нашими дітьми служимо повночасно. Я розпочав піонерування у 1973 році. З того часу був змушений іноді припиняти це служіння через матеріальні труднощі. Привілеєм для мене стала можливість час від часу бути інструктором Школи служіння Царству — спеціального курсу навчання для християнських наглядачів Свідків Єгови. Нині я тішуся привілеєм служити членом Комітету зв’язку з лікарнями та наглядачем міста Юхонмора.

Мої старші дочки Вікторія і Лідія одружилися з чудовими християнськими старійшинами. Разом зі своїми чоловіками вони служать у філіалі Свідків Єгови в Іґєдумі. Старший син, Вілфред, є службовим помічником, а наймолодший, Майка, час від часу служить допоміжним піонером. У 1997 році Джоун закінчила середню школу і почала повночасне піонерське служіння.

Однією з найбільших винагород у моєму житті я вважаю можливість допомагати людям пізнавати Бога Єгову. Серед таких осіб є й члени моєї родини. Батько робив спроби стати служителем Єгови, але його стримувало полігамне життя. З молодого віку й дотепер я дуже люблю людей. Коли бачу, що хтось страждає, то забуваю про власні проблеми. Напевно, люди помічають моє щире прагнення допомогти, тому їм легше зі мною розмовляти.

Один із тих, кому я допоміг пізнати Бога,— це прикутий до ліжка молодий чоловік. Він отримав на роботі сильне ураження електричним струмом, і його паралізувало від грудей донизу. Цей чоловік згодився на біблійне вивчення і поступово почав діяти згідно з тим, про що навчався. Він охрестився 14 жовтня 1995 року в річці біля нашого дому. Того дня він уперше за 15 років побував надворі. За його словами, це був найщасливіший день у його житті. Тепер цей чоловік служить службовим помічником у зборі.

Я зовсім не жалкую, що 30 років тому постановив служити Єгові разом з його об’єднаним вірним народом. Саме серед цього народу я побачив справжню любов. Навіть якби Єгова не обіцяв нагороди вічного життя своїм вірним слугам, я б однаково прагнув бути відданим йому все життя (1 Тимофія 6:6; Євреїв 11:6). Саме відданість Богу завжди спрямовувала моє життя у правильному напрямку, надавала стабільності і продовжує приносити мені та моїй родині радість, задоволення й щастя.

[Ілюстрація на сторінці 25]

З дружиною і дітьми в 1990 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З дружиною, дітьми та двома зятями.