Урок з римської історії

«КОЛИ я зо звірами боровся в Ефесі...». На думку деяких знавців, ці слова з 1 Коринтян 15:32 означають, що апостол Павло був засуджений боротися в римському амфітеатрі. Так це, чи ні, смертельні бої на аренах у той час були дуже популярні. Що історія розповідає нам про ті арени і події, які на них відбувалися?

Як християни, ми бажаємо формувати своє сумління відповідно до способу мислення Єгови. Це допоможе нам приймати рішення у справі сучасних розваг. Наприклад, розгляньмо Боже ставлення до насильства, яке видно у таких словах: «Не заздри насильникові, і ні однієї з доріг його не вибирай» (Приповістей 3:31). Ранні християни знали цю пораду і могли керуватися нею, коли багато довколишніх людей почали захоплюватися римськими гладіаторськими боями. Розглядаючи, що відбувалося на таких видовищах,  постараймося зрозуміти, який урок це дає сьогоднішнім християнам.

Двоє озброєних гладіаторів стоять один напроти одного на арені римського амфітеатру. Після перших ударів меча об щит натовпи починають шалено кричати, під’юджуючи свого улюбленця. Бій відчайдушний. Невдовзі один з бійців, поранений і знесилений, опускає зброю і падає на коліна — визнає поразку і просить милосердя. Галас сягає апогею. Частина глядачів волає про помилування, інші вимагають страти. Очі всіх зупиняються на імператорі. Він, уважний до примх мас, може або помилувати переможеного бійця, або, опустивши великий палець вниз, наказати умертвити його.

Римляни мали пристрасть до гладіаторських боїв. Вас може здивувати, що спершу такі бої проводилися на похоронах знатних персон. Вважається, що ці змагання ведуть свій початок від людських жертв, які робилися серед осків та самнітів — народів, котрі проживали на території сьогоднішньої центральної Італії. Жертви мали задобрити духів померлих. Цей бій мав назву munus (множина munera), тобто «дар». Наскільки відомо з джерел, перші ігри в Римі проводились 264 року до н. е., коли три пари гладіаторів боролися на ринку биків. На похороні Марка Емілія Лепіда влаштували 22 поєдинки. На похороні Публія Ліцинія двобої провело 60 пар. У 65 році до н. е. Юлій Цезар послав на арену 320 пар бійців.

«Похорони аристократів були політичними заходами,— каже історик Кейт Гопкінс,— а ігри на похоронах мали політичний підтекст... через популярність у громадян-виборців. І справді, політична конкуренція між амбітними аристократами стимулювала ріст пишноти гладіаторських видовищ». На час правління Августа (27 рік до н. е.—14 рік н. е.) munera стали щедрими дарами, які багаті можновладці влаштовували для розваг мас, щоб зробити кращу політичну кар’єру.

Учасники і навчання

Хтось міг би запитати, ким були гладіатори. Ними могли бути раби, засуджені на смерть злочинці, військовополонені або вільні люди, яких підштовхували азарт, надія на славу чи багатство. Усі проходили підготовку у школах в’язничного типу. У книжці «Ігри й видовища» (італ.) повідомляється, що під час навчання за гладіаторами «завжди стежили охоронці, від них вимагалось дотримуватися суворої дисципліни і жорстких правил, їх також піддавали особливо жорстоким покаранням... Через таке ставлення частими були самогубства, бунти і повстання». Найбільша гладіаторська школа Риму мала камери принаймні на тисячу чоловік. У кожного була своя спеціалізація. Одні виходили на бій у латах, зі щитом і мечем, інші — з сіткою і тризубом. Ще інших готували боротися зі звірами — брати участь у полюванні, також популярному типу видовищ. Павло міг мати на увазі саме це.

Організатори видовищ деколи вдавалися до послуг ділків, які вербували 17—18-річних юнаків і навчали на гладіаторів. Торгівля людьми була прибутковим бізнесом. В одному надзвичайному видовищі, яким Траян відзначив військову  перемогу, взяло участь 10 000 гладіаторів та 11 000 тварин.

День в амфітеатрі

Вранці завжди показували полювання. На арену виганяли різноманітних тварин. Особливо глядачам подобався бій бика й ведмедя. Часто їх прив’язували одне до одного, щоб вони боролися, поки один не загине. Після цього переможця добивав мисливець. В інших популярних змаганнях левів нацьковували на тигрів або слонів на ведмедів. Мисливці показували своє вміння, полюючи на екзотичних тварин. Для цього з усіх куточків імперії, не жаліючи коштів, привозили леопардів, носорогів, гіпопотамів, жираф, гієн, верблюдів, вовків, кабанів та антилоп.

Сценічні ефекти залишали від полювань незабутнє враження. Для імітації лісових умов на арені були скелі, ставки і дерева. У деяких амфітеатрах тварини з’являлися ніби чудом, коли їх витягували на арену підземними ліфтами і випускали через люки. Непередбачена поведінка тварин розпалювала цікавість, але, здається, глядачів найбільше на цих полюваннях захоплювала жорстокість.

Після цього в програмі були страти. Їх старалися провести оригінально. Розігрували міфологічні драми, в яких актори гинули насправді.

Після обіду боролися гладіатори різних класів, по-різному озброєні і навчені різної техніки ведення бою. Людей, які витягували трупи, деколи наряджали як богів підземного світу.

Вплив на глядачів

Пристрасть людей до боїв була невситима, тому неохочих бійців підганяли батогами і розпеченим залізом. Натовпи обурювались: «Чому він зустрічає меч, як боягуз? Чому він так слабо б’є? Чому той не хоче вмирати? Батогом його, хай прийме рани! Хай голими грудьми приймають удари!» Римський державний діяч Сенека писав, що в перерві робилось таке оголошення: «А зараз трохи різанини, аби на арені щось діялось!»

Не дивно, що, за визнанням Сенеки, він повернувся додому «жорстокішим і безжальнішим». Це відверте визнання глядача заслуговує серйозного обміркування. Чи на деяких сьогоднішніх спортивних змаганнях глядачі не зазнають подібного впливу, чи не стають «жорстокішими і безжальнішими»?

Дехто, мабуть, був щасливий, що взагалі повернувся додому. Коли один з глядачів дотепно пожартував про Доміціана, цей імператор наказав стягти його з трибуни і кинути собакам. Іншого разу, коли було замало  злочинців для страти, Калігула наказав кинути звірам частину натовпу. А коли Клавдієві не сподобалася робота сценічних механізмів, він наказав битися на арені відповідальним механікам.

Фанатизм глядачів також доводив до нещасть і заколотів. Один амфітеатр на північ від Рима завалився і, згідно з повідомленнями, забрав життя тисяч людей. Протягом одного видовища в Помпеях у 59 році н. е. почалися безпорядки. Таціт повідомляє, що сутички між натовпами місцевих глядачів і суперників з сусіднього міста почалися з вигукування образ, потім люди стали кидатися камінням і зрештою в хід пішли мечі. Багато було поранених та скалічених, а багато загинуло.

Чіткий урок

Недавня виставка «Кров і арена», яка проводилась у римському амфітеатрі Колізей, показала паралелі між сучасними видовищами і стародавніми munera. Цікаво, що там у відеокліпах показували бій биків, професійний бокс, жахливі аварії в авто- і мотогонках, нестримні бійки спортсменів під час змагань і буйні сутички глядачів. Презентація закінчувалася виглядом Колізею з повітря. Який висновок мали зробити відвідувачі? Скільки з них взяли для себе урок?

Бої собак, півнів, биків і насильницькі види спорту дуже популярні сьогодні в деяких країнах. В авто- і мотогонках люди ризикують життям, щоб викликати захоплення величезних натовпів. І подумайте про щоденні передачі по телебаченню. Дослідження в одній із західних країн виявили, що в середньому дитина, яка дивиться телевізор, перед досягненням десятирічного віку побачить 10 000 вбивств і 100 000 актів агресії.

Письменник III століття Тертулліан сказав, що задоволення від тих видовищ було «несумісне з правдивою релігією і правдивою слухняністю правдивому Богу». Він вважав тих, хто туди ходив, співучасниками вбивств. А як сьогодні? Можна запитати себе: «Чи я розважаюсь видовищем крові, смерті чи насилля, яке показують по телебаченню чи в Інтернеті?» Варто пам’ятати, що каже Псалом 11:5: «Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля,— ненавидить душа Його!»

[Рамка на сторінці 28]

Бої для «умилостивлення померлих»

Тертулліан писав про походження гладіаторських боїв: «Стародавні люди вважали, що ці видовища, пом’якшені культурнішою формою жорстокості, віддають шану померлим. Бо в давні часи, вірячи, що душі померлих умилостивлюються людською кров’ю, люди на похоронах приносили в жертву полонених або рабів з вадами. Пізніше їм захотілося приховати свою нечестивість, зробивши з цього розвагу. Отже, навчивши визначених людей якнайліпше користуватися тодішньою зброєю,— це навчання бути вбитими! — у призначений для похорону день їх умертвляли коло могил. Так люди вбивством розвіювали смуток через смерть. Ось яке походження звичаю munus. Але ті люди прогресували однаково швидко як у витонченості, так і в жорстокості видовищ; бо задоволення від свята було неповним, коли дикі звірі не рвали на шматки людське тіло. Те, що робилося для умилостивлення померлих, вважалося похоронним звичаєм».

[Ілюстрація на сторінці 27]

Стародавні шолом та наколінник гладіатора.

[Ілюстрації на сторінці 29]

Стародавні християни вважали насилля неприйнятною розвагою. А ви?

[Відомості про джерела]

Boxing: Dave Kingdon/Index Stock Photography; car crash: AP Photo/Martin Seppala

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 26]

Phoenix Art Museum, Arizona/Bridgeman Art Library