Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Усесвітнє братство додає мені сили

Усесвітнє братство додає мені сили

Життєпис

Усесвітнє братство додає мені сили

РОЗПОВІВ ТОМСОН КАНҐАЛЕ

У 1993 році, 24 квітня, мене запросили на програму присвячення філіалу в місті Лусака (Замбія). Цей новий комплекс складався із 13 будівель. Оскільки мені було важко ходити, то християнська сестра, яка проводила нам екскурсію, доброзичливо запитала: «Ти не проти, якщо я носитиму стілець,— тоді зможеш час від часу відпочивати?» Для неї не мало значення те, що я чорношкірий, а вона — біла. Глибоко зворушений, я подякував сестрі. Завдяки її доброті мені вдалося побачити весь комплекс філіалу.

УПРОДОВЖ років подібні випадки зігрівали моє серце, зміцнюючи впевненість у тому, що серед християнського братства Свідків Єгови панує справжня любов — риса, якою, за словами Ісуса, вирізнятимуться його правдиві послідовники (Івана 13:35; 1 Петра 2:17). Дозвольте розповісти про моє знайомство з тими християнами у 1931 році, коли вони публічно оголосили свій намір називатись біблійним іменем — Свідки Єгови (Ісаї 43:12).

Початок служіння в Африці

Усе почалося в листопаді 1931 року. Я, на той час вже 22-річний хлопець, мешкав у місті Кітве, розташованому в районі Коппербелт у Північній Родезії (тепер Замбія). Друг, з яким ми грали у футбол, познайомив мене зі Свідками. Я відвідав декотрі з їхніх зібрань і написав до філіалу в Кейптауні (Південна Африка), прохаючи вислати мені для вивчення Біблії посібник «Гарфа Божа» *. Проте мені було важко зрозуміти написане в тій книжці, оскільки її видали англійською, а я погано знав цю мову.

Я виростав у Коппербелті. У цьому районі, розташованому приблизно за 240 кілометрів на південний захід від озера Бангвеулу, на мідних копальнях працювало багато робітників з довколишніх провінцій. На цій території було кілька груп Свідків, які регулярно збирались для вивчення Біблії. Згодом я переїхав з Кітве до сусіднього міста Ндола і почав спілкуватися з місцевою групою Свідків. У той час я був капітаном футбольної команди «Прінс оф Вейлз», а також працював у домі білошкірого керівника компанії «Ефрікан лейкс корпорейшн», що мала мережу магазинів у центральній частині Африки.

Я не мав доброї освіти і лише трохи навчився англійської мови від європейців, у яких працював. Однак мені хотілося далі здобувати освіту, тому вступив до школи у Пламтрі, в Південній Родезії (тепер Зімбабве). Я вдруге написав до філіалу в Кейптауні, повідомивши, що отримав книжку «Гарфа Божа» і хочу служити Єгові повночасно.

Відповідь на той лист дещо здивувала мене. Ось що там говорилося: «Твоє прагнення служити Єгові дуже похвальне. Молися про це, а Єгова допоможе тобі глибше розуміти правду і відведе тобі місце серед його служителів». Перечитавши листа кілька разів, я питав багатьох Свідків, що мені робити. Вони говорили: «Якщо ти дійсно прагнеш служити Єгові, то не зволікай, починай вже тепер».

Цілий тиждень я молився про це і зрештою постановив залишити світську освіту та продовжити вивчати Біблію разом зі Свідками Єгови. Наступного 1932-го року, у січні, символізував своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням. Переїхавши із Ндоли до сусіднього міста Луанш’я, я познайомився зі співхристиянкою, яку звали Жанет, і у вересні 1934 року ми одружилися. На той час Жанет уже мала сина та дочку.

Поступово я зростав духовно і в 1937 році розпочав повночасне служіння. Невдовзі мене призначили роз’їзним служителем, тепер це районний наглядач. Роз’їзні наглядачі відвідують збори Свідків Єгови та духовно їх зміцнюють.

Перші роки проповідування

У січні 1938 року мене скерували до африканського вождя, на ім’я Соконтві, котрий попросив, аби його відвідали Свідки Єгови. До нього довелося добиратися три дні велосипедом. Коли я сказав вождю, що прибув на його прохання у листі до філіалу в Кейптауні, він був дуже вдячний.

Я відвідав кожну хижку в його селі та запросив усіх жителів до інсака (куреня для загальних зборів). Коли всі зібрались, я виголосив промову. У результаті було розпочато багато біблійних вивчень. Вождь села разом із помічником згодом стали першими наглядачами місцевих зборів. Сьогодні в цьому районі, тепер знаному як Самф’я, нараховується понад 50 зборів.

Протягом 1942—1947 років, проводячи по десять днів з кожним збором, я служив у місцевості, що лежить навколо озера Бангвеулу. Оскільки на духовних жнивах було мало робітників, ми почувались, як наш Господь Ісус Христос, який сказав: «Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав» (Матвія 9:36—38). У ті роки переїзди були нелегкою справою, тому коли я відвідував збори, Жанет зазвичай залишалася з дітьми в Луанш’ї. До того часу в нас народилося ще двоє синів, але один із них помер у десятимісячному віці.

Автомобілів і доріг тоді було небагато. Одного разу я мусив подолати понад 200 кілометрів і в цю поїздку рушив велосипедом Жанет. Іноді, коли треба було перебратися через невелику річку, доводилось брати велосипед на плечі й однією рукою тримати його, а другою пливти. Тим часом число Свідків у Луанш’ї неймовірно збільшилось, і в 1946 році Спомин Христової смерті відвідало 1850 осіб.

Наша праця стикається з протидією

Одного разу під час Другої світової війни мене викликав комісар Кавамбва і сказав:

— Перестань використовувати книжки Товариства «Вартова башта», бо тепер це заборонено. Я дам тобі доступ до необхідних джерел, щоб ти міг писати інші книжки та застосовувати їх у своїй праці.

— Мене задовольняє та література, яку ми маємо,— відповів я.— Не потрібно нічого іншого.

— Ти погано знаєш американців,— сказав він (наша література тоді друкувалася у Сполучених Штатах).— Вони обмануть тебе.

— Ті, з якими я спілкуюся, не зроблять цього,— відказав я.

Тоді комісар запитав:

— Чому б тобі не заохотити ваші збори жертвувати гроші, щоб підтримати нас у війні, як це роблять інші релігії?

— Цим мають займатися представники уряду,— відповів я.

— Раджу тобі піти додому і все обдумати,— сказав цей чоловік.

— Біблія у Вихід 20:13 та 2 Тимофія 2:24 наказує не вбивати і не воювати.

Мені дозволили піти, але пізніше викликали до комісара в місті Форт-Розбері, яке нині називається Манса.

— Я викликав тебе, аби повідомити, що уряд заборонив ваші книжки,— сказав він.

— Так, я чув про це.

— Ти повинен піти до кожного вашого збору й наказати людям, з якими поклоняєшся, принести всі книжки сюди. Зрозумів?

— То не моя справа,— відповів я.— Це обов’язок представників уряду.

Несподівана зустріч приносить добрі плоди

Після війни ми продовжували проповідувати. Йшов 1947 рік. Щойно відвідавши збір у селі Мванза, я розпитував, де можна випити чашку чаю. Мене спрямували до помешкання містера Нконді, власника маленького кафе. Він та його дружина зустріли мене дуже привітно. Я запропонував містеру Нконді, поки питиму чай, прочитати у книжці «Нехай Бог Буде Правдивий» розділ «Пекло, Місце Відпочинку в Надії».

«Тож що ви розумієте під словом «пекло»?» — спитав я, випивши чай. Вражений прочитаним, містер Нконді згодом почав вивчати Біблію зі Свідками, і пізніше вони з дружиною охрестилися. Хоча він і полишив служіння Єгові, його дружина та багато дітей залишаються Свідками донині. Одна із дочок, Пілні, досі служить у філіалі Свідків Єгови в Замбії. Мама Пілні вже досить похилого віку, але також залишається вірним Свідком.

Короткочасне перебування у Східній Африці

Наш філіал у Північній Родезії, який було засновано на початку 1948 року в місті Лусака, призначив мене служити в Танганьїці (тепер Танзанія). Дорога туди вела через гористу місцевість. Нам з дружиною та ще одним Свідком, який супроводжував нас, довелося йти три дні. Подорож була дуже виснажливою. Я ніс пакунок із книжками, дружина — одяг, а той брат — постільні речі.

У березні 1948 року ми прибули до Мбеї. Там нас чекало багато роботи: необхідно було допомогти братам зробити певні зміни, щоб вони в усьому дотримувались біблійних вчень. По-перше, у тій території нас називали людьми з Вартової башти. Брати прийняли ім’я Свідки Єгови, але не наголошували на цьому прилюдно. До того ж декотрі Свідки мусили відкинути певні звичаї, пов’язані з ушануванням померлих. А втім, мабуть, найважче для багатьох Свідків було офіційно зареєструвати шлюб, аби він був у всіх в пошані (Євреїв 13:4, Хом.).

Пізніше я мав привілей служити в інших територіях Східної Африки, зокрема в Уганді. Близько шести тижнів перебував у Ентеббе й Кампалі; ми допомогли пізнати біблійну правду багатьом жителям цих міст.

Запрошення до Нью-Йорка

Прослуживши деякий час в Уганді, на початку 1956 року я прибув до міста Дар-ес-Салам, столиці Танганьїки. Там на мене чекав лист із всесвітнього центру Свідків Єгови. У ньому говорилось, аби я готувався приїхати до Нью-Йорка на міжнародний конгрес, який мав проводитися з 27 липня по 3 серпня 1958 року. Звичайно, я невимовно радів цьому.

Коли настав час їхати, я та ще один роз’їзний наглядач, Лука Мванґо, вирушили літаком із Ндоли до Солсбері (тепер Хараре, Південна Родезія), потім до Найробі (Кенія), а звідти — до Лондона. Брати прийняли нас дуже сердечно. Ми були надзвичайно зворушені тим, як гостинно білі люди поставилися до нас, африканців. Уклавшись спати того вечора, ми ще довго розмовляли про це. Той випадок дуже нас підбадьорив.

Зрештою ми прибули до Нью-Йорка, де проводився конгрес. В один із днів конгресу я розповів про діяльність Свідків Єгови у Північній Родезії. Цього дня на стадіонах «Поло ґраундс» та «Янкі» зібралося близько 200 000 слухачів. Мені так і не вдалося заснути тої ночі: не переставав розмірковувати над тим, який чудовий привілей отримав.

Час пролетів швидко, конгрес закінчився, і ми повернулися додому. Під час подорожі брати і сестри знову приймали нас гостинно та з любов’ю. Ця поїздка стала незабутнім свідченням того, що попри расові чи національні відмінності серед людей Єгови панує справжня єдність.

Подальше служіння і випробування

У 1967 році мене призначили слугою області — служителем, котрий відвідує райони. На той час у Замбії було вже понад 35 000 Свідків. Пізніше через проблеми зі здоров’ям я знову був призначений служити районним наглядачем у Коппербелті. Згодом погіршилося здоров’я Жанет, і в грудні 1984 року, залишаючись вірною Єгові до кінця, вона померла.

Після цього горя мені було дуже прикро, коли невіруючі родичі Жанет звинуватили в її смерті мене. Вони твердили, що я вдався до чаклунства. Але ті, хто знав про хворобу Жанет і розмовляв з її лікарем, все пояснили тим людям. Потім прийшло ще одне випробування. Дехто з родини хотів, щоб я дотримався поширеного в моїй місцевості звичаю укуп’янı́ка. Згідно з ним, коли один з подружніх партнерів помирає, інший мусить мати статеві зносини з його близьким родичем. Звісна річ, я відмовився.

Врешті-решт тиск з боку родичів припинився. Я дякував Єгові за те, що він допоміг вистояти. Через місяць після похорону Жанет один брат підійшов до мене і сказав: «Брате Канґале, після смерті дружини ти для нас був справжнім підбадьоренням. Ти не підтримав жодної небіблійної традиції. Дуже дякуємо тобі».

Дивовижний урожай

Минуло вже 65 років відколи я, будучи Свідком Єгови, розпочав повночасне служіння. Наскільки радісно бачити, що на територіях, де я колись служив районним наглядачем, за ці роки утворилися сотні зборів і було збудовано чимало Залів Царства! Починаючи з 1943 року і до нашого часу, кількість вісників Царства у Замбії зросла від 2800 до 122 000. Торік у цій країні, населення якої становить трохи менше 11 мільйонів, на Спомин прийшло понад 514 000 осіб.

Увесь цей час Єгова дуже добре піклується мною. Коли я потребую медичної допомоги, хтось із християнських братів відвозить мене до лікаря. Збори й далі запрошують виступати з публічними промовами, і це дуже підбадьорює. У зборі, до якого я належу, подбали, щоб християнські сестри по черзі прибирали у моєму домі, а брати — щотижня супроводжували мене на зібрання. Я переконаний, що ніколи не зазнав би такої ніжної турботи, якби не служив Єгові. Я вдячний йому за численні обов’язки, які можу виконувати дотепер, і за те, що він надалі використовує мене у повночасному служінні.

Мій зір погіршується; крім того, коли йду в Зал Царства, по дорозі мушу кілька разів зупинятися й перепочивати. Портфель тепер здається важчим, тому викладаю з нього всі книжки, які не буду використовувати на зібранні. Моє проповідницьке служіння — це здебільшого проведення біблійних вивчень з тими, хто приходить до мого дому. Все ж дуже приємно, оглядаючись у минуле, роздумувати про дивовижний ріст, який відбувся за ті роки. Я служив у полі, в якому сповнення слів Єгови з Ісаї 60:22 стало особливо очевидним. Там сказано: «Цей малий стане тисячею, і наймолодший — народом міцним! Я, Господь, цього часу оце приспішу». На власні очі бачу, як це відбувається не лише в Замбії, а й по всьому світі *.

[Примітки]

^ абз. 7 Опублікована Свідками Єгови, але більше не видається.

^ абз. 50 На жаль, сили зрештою покинули брата Канґале, і він, залишившись вірним до кінця, помер, коли ця стаття готувалася до друку.

[Ілюстрації на сторінці 24]

Томсон та філіал у Замбії.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Сьогоднішній філіал у Замбії.