Життєпис

Старенька та сита роками

РОЗПОВІЛА М’ЮРІЕЛ СМІТ

Почувся гучний стукіт у двері. Увесь ранок я проповідувала, і тільки-но забігла додому, аби щось перекусити. Як завжди, скип’ятила воду на чай і хотіла з півгодинки перепочити. Хтось дуже наполегливо стукав, і мене почала розбирати цікавість, хто б то міг бути у такий час, отож я попрямувала до дверей. Незабаром усе стало ясно. В дверях стояло двоє чоловіків, які представилися поліцейськими. Вони заявили, що прийшли обшукати мою квартиру, чи немає у нас літератури, яка б належала до забороненої організації Свідків Єгови.

Чому Свідки Єгови були під забороною в Австралії і як я приєдналась до них? Усе почалося в 1910 році з маминого подарунка. Тоді мені було десять років.

МОЯ сім’я жила у дерев’яному будиночку в передмісті Круз-Нест (Північний Сідней). Якось, повертаючись зі школи, я побачила, як мама розмовляла при дверях з якимось чоловіком. Мені було страшенно цікаво, ким був той чоловік, одягнений у костюм та з повною сумкою книжок. Я попросила пробачення і тихенько прошмигнула в будинок. Але через кілька хвилин мама покликала мене. Вона сказала: «У цього чоловіка є цікаві книжки про Святе Письмо. І тепер, оскільки надходить твій день народження, вибери собі подарунок:  нове плаття чи ці книжки. Що ти хотіла б?»

«Мамусю, дякую тобі. Візьмімо ці книжечки»,— вирішила я.

Отож у віці 10 років я заволоділа першими трьома томами книжок, написаних Чарлзом Тейзом Расселом, «Виклади Святого Писання». Той чоловік пояснив мамі, що ці книжки трохи складні, отож їй доведеться допомогти мені розібратися з ними. Мама сказала, що з радістю зробить це. На жаль, невдовзі після того візиту моя матуся померла. Батько старанно піклувався братиком, сестричкою та мною, але на мої плечі таки лягло багато додаткових обов’язків, і це, здається, забирало увесь мій час. Окрім того, попереду була ще одна трагедія.

У 1914 році вибухнула Перша світова війна, а через рік вбили нашого любого татуся. Так ми осиротіли. Братика і сестричку забрали родичі, а мене відправили до католицької школи-інтернату. Іноді я дуже страждала від почуття самотності. Та все ж я була дуже вдячна за можливість розвивати любов до музики, особливо мені подобалося грати на фортепіано. Пройшли роки, я закінчила школу-інтернат, і 1919 року одружилася з Роєм Смітом, продавцем музичних інструментів. Вже через рік наша сім’я зросла, і я знову поринула у щоденні клопоти. Та що ж з тими книжками?

Духовна правда з вуст сусідки

Усі ці роки «біблійні книжки» подорожували зі мною. Хоча я ніколи серйозно не читала їх, однак відчувала, що записана там звістка була надзвичайно важливою. Одного дня (це було наприкінці 1920-х років) до нас завітала сусідка Ліл Бімсон. Я запросила її до вітальні на чай.

«О, ти маєш ці книжки!» — несподівано вигукнула вона.

«Які книжки?» — здивувалась я.

Вона показала на «Виклади Святого Писання», що стояли на полиці. Ліл позичила ці книжки і одним подихом перечитала їх. Невдовзі стало помітно, наскільки її захопило те, про що вона звідти довідалася. Ліл придбала у Дослідників Біблії, як тоді називали Свідків Єгови, ще й іншу літературу. Більш того, вона не могла стриматися, щоб не ділитися з нами усім, що дізнавалася. Одна з книжок, яку отримала Ліл, була «Гарфа Божа». Незабаром вона опинилася у нас вдома. Моє служіння Єгові розпочалося власне тоді, коли я таки виділила час, щоб прочитати цю біблійну публікацію. Нарешті я знайшла відповіді на ті основні запитання, котрі не могла пояснити моя церква.

На щастя, Рой теж дуже зацікавився біблійною звісткою, і ми обидвоє стали завзятими Дослідниками Біблії. Раніше Рой був масоном. Тепер правдиве поклоніння об’єднало нашу сім’ю; двічі на тиждень один брат проводив з усіма нами біблійне вивчення. Також джерелом підбадьорення було відвідування зібрань, які проводилися Дослідниками Біблії. Зібрання проходили в маленькому залі, який орендували на околиці Сіднея, в Ньютауні. На той час у країні було менш ніж 400 Свідків, тому більшість братів, аби бути присутніми  на зібраннях, долали чималі відстані.

Наша сім’я, щоб потрапити на зібрання, мусила постійно перетинати затоку Сідней-Харбор. До того як у 1932 році через неї збудували міст, ми послуговувалися поромом. Попри те що така подорож забирала багато часу і грошей, ми намагалися не пропускати жодної духовної гостини, яку готував Єгова. Але такі зусилля були необхідні, щоб міцно вґрунтуватися в правді, оскільки невдовзі розпочалася Друга світова війна і перед нашою сім’єю гостро постало питання нейтралітету.

Час випробувань та благословень

Початок 30-х років став захопливим періодом для мене і моєї сім’ї. Я охрестилася 1930 року, а в 1931 році мала нагоду відвідати той пам’ятний конгрес, коли усі встали і погодилися прийняти чудову назву Свідки Єгови. Ми з Роєм намагалися жити відповідно до цього імені: застосовували у проповідуванні різноманітні методи і брали участь в усіх заходах, які влаштовувала організація. Наприклад, в одній кампанії розповсюдження спеціальних брошурок, яка відбулася у 1932 році, нашою метою було досягнути якомога більше людей, що прибули на відкриття мосту через Сідней-Харбор. Особливістю цієї кампанії було використання для свідчення машин з гучномовцями. Ми дуже тішилися, що наш автомобіль також обладнали звуковою системою. Завдяки такому оснащенню на вулицях Сіднея лунали записи біблійних лекцій, які виголошував брат Рутерфорд.

Однак обставини далі змінювалися і ставало щораз важче. У 1932 році Велика Депресія досягла і Австралії, тому ми з Роєм вирішили спростити своє життя. Ми перебралися ближче до збору, і це допомогло зекономити велику частину коштів, що витрачалися на дорогу. Проте економічні труднощі виявилися нічим у порівнянні з жахіттям Другої світової війни, яке огорнуло земну кулю.

Свідки Єгови у всьому світі стали об’єктом переслідувань, тому що дотримувалися наказу Ісуса не бути частиною світу. Австралія не стала винятком у цьому. Дехто, керований люттю, яку викликала війна, називав нас комуністами. Ці противники фальшиво звинувачували Свідків Єгови у тому, що вони використовували свої чотири радіостанції в Австралії, аби передавати повідомлення японській армії.

На молодих братів, яких призивали до війська, сильно тиснули, аби ті пішли на компроміс. Приємно зазначити, що усі троє наших синів обстоювали свої вірування та дотримувалися позиції нейтралітету. Найстаршому синові, Річарду, винесли вирок: 18 місяців ув’язнення. Середнього сина, Кевіна, зареєстрували як того, хто відмовляється від військової служби через своє сумління. На превеликий жаль, наймолодший син, Стюарт, прямуючи в суд, аби закінчити останнє слухання справи щодо нейтралітету, розбився на мотоциклі. Нам було надзвичайно важко знести це страшенне горе. Але, зосереджуючись на справах Царства та на обітниці Єгови про воскресіння, ми зуміли пережити цю трагедію.

Найцінніше залишилося

У січні 1941 року діяльність Свідків Єгови в Австралії було заборонено. Але ми, так само як Ісусові апостоли, слухали Бога більше, ніж людей, і тому протягом двох з половиною років діяли підпільно. Саме тоді у наші двері постукало двоє поліцейських у цивільному, про яких я згадувала раніше. Що ж було далі?

Отож я запросила їх увійти і запитала: «Ви не проти, якщо я спершу доп’ю чай, а тоді почнете обшук?» На диво, вони погодилися. Я зайшла в кухню, щоб помолитися до Єгови і зібратися з думками. Коли повернулася, один поліцейський вже був у кімнаті, де ми проводили особисте вивчення, і витягнув усю літературу з позначкою видавництва «Вартова Башта», у  тому числі й літературу та Біблію з моєї сумки.

«Ви впевнені, що у вас більше немає схованих коробок з літературою? — запитався поліцейський.— До нас дійшла інформація, що ви кожного тижня відвідуєте зібрання у залі, який міститься в кінці цієї вулиці, й там берете багато літератури».

«Так, це правда,— відповіла я,— але зараз її там немає».

«Ми знаємо про це, місіс Сміт,— повідомив поліцейський.— Також нам відомо, що література зберігається у будинках мешканців цього району».

У спальні нашого сина вони знайшли п’ять коробок з брошуркою «Воля чи католицизм».

«Ви впевнені, що нічого немає у гаражі?»

«Так, впевнена»,— відповіла я.

Поліцейський пішов у їдальню, відкрив буфет і знайшов там чисті бланки для звітів збору. Він забрав їх і почав наполягати, щоб ми пішли також і в гараж.

«Йдемо»,— сказала я.

Перевіривши все у гаражі, вони зрештою забралися геть.

Поліцейські вважали, що ті п’ять коробок — найцінніша знахідка! Однак вони не знайшли найголовніше. Тими днями я виконувала обов’язки секретаря збору, і списки усіх вісників, а також інша важлива інформація були у мене в домі. На щастя, брати попереджали про такі обшуки, тому я надійно сховала ці документи. Я помістила їх у конверти і поклала на дно коробочок з чаєм, цукром та мукою. Дещо зберігалося у пташнику, що був біля гаража. Отож, поліцейські проходили прямо повз місце, де була потрібна їм інформація.

Початок повночасного служіння

У 1947 році наші сини створили власні сім’ї, тож ми з Роєм вирішили, що можемо розпочати повночасне служіння. На півдні Австралії була потреба у проповідниках, тому ми продали будинок і купили трейлер, який назвали «Міцпа», тобто «Вартова башта». Так ми могли проповідувати у віддалених територіях. Часто нам доводилося проповідувати і в непризначених сільських місцевостях. З приємністю пригадую ті часи. Я проводила вивчення з однією молодою жінкою, на ім’я Беверлі. Але перед тим як прийняти рішення охреститися, вона мусила перебратися в іншу місцевість. Уявіть мою радість, коли через багато років на конгресі до мене підійшла якась сестра і представилася Беверлі! Яке ж це було щастя — після стількох років бачити, як вона зі своїм чоловіком та дітьми служить Єгові.

У 1979 році я мала привілей відвідати Школу піонерського служіння. На школі наголошували на необхідності доброго особистого вивчення, аби залишатися у піонерському служінні. І я помітила, що це справді так. Моє життя складалося з вивчення, зібрання і служіння. Думаю, мені випала велика честь — більш ніж 50 років прослужити сталим піонером.

Проблеми зі здоров’ям

На жаль, кілька останніх десятиліть я стикаюсь з особливими випробуваннями.  У 1962 році мені поставили діагноз: глаукома. Тоді не було достатньо ефективних засобів лікування цієї хвороби, і мій зір швидко падав. Здоров’я Роя також погіршилося. В 1983 році мій чоловік переніс сильний інсульт, після якого його частково паралізувало, і він втратив мову. А в 1986 році Рой помер. Він завжди був моєю опорою протягом повночасного служіння, і я дуже сумую за ним.

Але попри усі ці труднощі я намагалася зберігати добре духовне здоров’я. Я купила надійний автомобіль, яким можна їздити у служіння по нашій сільській території, і з допомогою доньки Джойс продовжувала піонерське служіння. Мій зір і далі погіршувався, аж поки зовсім не осліпла на одне око. Відтак лікарі вставили мені скляне. Отож я бачила лише на одне око, і то дуже погано. Одначе завдяки лупі та літературі великим шрифтом я могла за вивченням проводити три — п’ять годин удень.

Цей час завжди був дуже приємним для мене. Можете собі уявити, який це був шок, коли під час одного з вивчень раптом взагалі перестала бачити, немов хтось вимкнув світло. Я зовсім втратила зір. Як же мені продовжувати вивчення? Хоча я вже дуже погано чую, та все ж мені стали в пригоді аудіокасети. Також я залишаюся міцною завдяки підтримці сім’ї.

Як вистояти до кінця

Сьогодні, коли мені вже понад сто років, з’явилися й інші проблеми зі здоров’ям, які дуже мене обмежують. Іноді я трохи гублюсь. Оскільки зараз взагалі не бачу, то часами гублюсь буквально. Я б хотіла знову мати біблійні вивчення, але з моїм станом здоров’я не можу сама виходити, щоб знайти охочих навчатися. Спершу це дуже пригнічувало мене. Але мусила змиритися зі своїми обмеженнями і навчитися з ними жити. А це було зовсім нелегко. Та все ж маю велику радість від того, що кожного місяця здаю звіт, бо і далі розмовляю з іншими про нашого величного Бога Єгову. Коли мене відвідує медсестра, продавець чи ще хтось, я не пропускаю жодної нагоди порозмовляти про Біблію. Звичайно, завжди намагаюся бути дуже тактовною.

Але одним з найбільших благословень для мене стало те, що можу бачити, як вже четверте покоління моєї родини вірно поклоняється Єгові. Дехто служить повночасним піонером у територіях, де є більша потреба, інші — старійшинами та службовими помічниками, а дехто виконує своє служіння у Бетелі. Я, звісно, як і багато хто з мого покоління, очікувала приходу кінця цієї системи речей значно раніше. Але ж який зріст я бачила протягом сімдесяти років мого служіння! І тому почуваюся дуже щасливою, що мала нагоду брати участь у такій величній праці.

Медсестри, котрі приходять, кажуть, що, напевно, лише віра підтримує мене при житті. Цілком погоджуюся з ними. Завдяки служінню Єгові у мене було найщасливіше життя. Можу сказати, подібно як цар Давид, що я вже старенька та сита роками (1 Хронік 29:28).

(Сестра М’юріел Сміт померла 1 квітня 2002 року, коли ця стаття була готова до друку. Якраз через місяць їй виповнилося б 102 роки. Вона справді була зразком вірності та витривалості).

[Ілюстрації на сторінці 24]

Мені п’ять років. А у віці дев’ятнадцяти років я зустріла свого чоловіка Роя.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Наш автомобіль і трейлер, який ми назвали «Міцпа».

[Ілюстрація на сторінці 27]

З моїм чоловіком Роєм (1971 рік).