Життєпис

«Я б нічого не змінювала!»

РОЗПОВІЛА ҐЛЕДІС АЛЛЕН

Іноді мене питають: «Якби у тебе була можливість прожити життя ще раз, що б ти змінила?» Можу щиро відповісти: «Я б нічого не змінювала!» Дозвольте мені розповісти, чому я так кажу.

ВЛІТКУ 1929 року, коли мені було два роки, в житті мого батька, Метью Аллена, сталася надзвичайна подія. Він отримав брошурку «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть», опубліковану Міжнародними Дослідниками Біблії, котрі згодом стали відомі як Свідки Єгови. Тільки-но батько з запалом прочитав кілька сторінок, він вигукнув: «Це найцінніша інформація, яку я будь-коли читав!»

Невдовзі тато отримав ще одну публікацію Дослідників Біблії. Він одразу почав ділитися з усіма сусідами тим, чого навчився. Однак у нашій сільській місцевості не було збору Свідків Єгови. Усвідомлюючи необхідність у постійному спілкуванні із співхристиянами, у 1935 році тато організував переїзд нашої сім’ї до містечка Оринджвілл (провінція Онтаріо, Канада), бо там був збір.

Тоді батьків ще не заохочувалося брати дітей на зібрання. Діти завжди залишалися десь на дворі і гралися до закінчення програми. Але це не підходило моєму батькові. Він думав: «Якщо зібрання приносять користь мені, вони принесуть користь і моїм дітям». Хоча тато сам недавно почав спілкуватися зі збором, однак він вже спонукував мого брата Боба, сестер Еллу й Рубі та мене ходити разом з дорослими на зібрання. Незабаром діти інших Свідків теж стали залишатися на зібраннях.  Відвідування зібрань та коментарі стали дуже важливою частиною нашого життя.

Тато любив Біблію і вмів дуже гарно представляти біблійні історії. Так він вселяв у наші юні серця важливі уроки, які я з великою ніжністю згадую і донині. Наприклад, часто згадую урок про те, що Єгова благословляє тих, хто слухняний йому.

Тато теж навчив нас послуговуватися Біблією, щоб відстоювати свою віру. Ми часто бавилися у таку гру. Тато казав: «Я вірю, що коли помру, то піду до неба. Доведіть, що я помиляюсь». Ми з Рубі відшукували у конкорданції вірші з Біблії, які б заперечували це вчення. Після того як ми зачитували їх, тато казав: «Цікаво, але ви мене не переконали». Ми знову бралися за пошуки віршів. Це могло тривати годинами, поки наші відповіді не задовольняли тата. У результаті таких ігор ми з Рубі стали добре споряджені, аби пояснювати наші вірування та відстоювати свою віру.

Як подолати страх перед людиною

Хоча вдома і на зібраннях я отримала добре навчання, але щоб бути християнкою, мусила долати певні труднощі. Як і багатьом молодим людям, мені було дуже важко відрізнятися від інших, особливо від однокласників. Одним з ранніх випробувань моєї віри стали так звані «інформаційні марші».

Під час такого маршу група братів і сестер повільно йшла головними вулицями міста, несучи на собі різні гасла. У нашому місті, в якому жило приблизно 3000 людей, усі зналися між собою. Під час одного з таких маршів я йшла в кінці шеренги і несла гасло «Релігія є пасткою та обманом». Дехто з моїх однокласників помітив мене. Вони відразу підбігли, розмістилися позаду та почали співати гімн Канади. Що ж мені робити? Я стала палко молитися до Єгови, аби мати відвагу йти далі. Коли марш зрештою завершився, я поспішила в Зал Царства, щоб залишити там гасло, і хотіла побігти додому. Але один відповідальний брат сказав мені, що якраз починається наступний марш і їм потрібно ще одну людину, яка б несла гасло. Отож я знову приєдналася до групи і почала молитися так палко, як ніколи. До того часу мої однокласники вже втомилися і пішли додому. Мої молитви про відвагу перейшли у молитви подяки! (Приповістей 3:5).

У нашому домі завжди радо приймали повночасних служителів. Такі гості були справжньою радістю для нас, адже вони постійно випромінювали щастя. Скільки себе пам’ятаю, батьки представляли нам, дітям, повночасне служіння як найліпший спосіб життя.

Відгукнувшись на їхні заохочення, у 1945 році я розпочала повночасне служіння. Згодом приєдналася до своєї сестри Елли, яка піонерувала в Лондоні (провінція Онтаріо). Там мене познайомили з одним видом служіння. У місцевих барах брати ходили від столика до столика, пропонуючи клієнтам «Вартову башту» й «Вістник потіхи» (тепер «Пробудись!»). Я думала, що такий вид служіння мені не під силу. На щастя, таке служіння відбувалося в суботу після обіду, отож я могла увесь тиждень молитися про сміливість!  Хоча ця праця була досить нелегкою, але принесла багато благословень.

Я також навчилася пропонувати спеціальні видання «Вістника потіхи» про переслідування наших братів у нацистських концтаборах впливовим канадським бізнесменам, у тому числі й президентам великих корпорацій. З роками я пересвідчилася, що Єгова завжди підтримує нас доти, доки ми покладаємося на нього як на джерело сили. Як часто казав тато, Єгова благословляє тих, хто слухняний Йому.

Відгук на запрошення служити у Квебеку

Четвертого липня 1940 року заборонили діяльність Свідків Єгови в Канаді. Згодом заборону зняли, але в римсько-католицькій провінції Квебек нас і далі переслідували. Для того щоб привернути увагу до неправильного поводження з нашими братами, була проведена спеціальна кампанія розповсюдження трактату з дуже відвертою назвою: «Палаюча ненависть Квебеку до Бога й Христа й свободи — це ганьба цілої Канади». Брат Натан Норр, член Керівного органу Свідків Єгови, аби пояснити суть наших майбутніх дій, зустрівся у Монреалі з сотнями піонерів. Він попередив, що, коли ми погодимося взяти участь у кампанії, нас можуть заарештувати та вкинути до в’язниці. Саме так і сталося! За певний період мене арештовували 15 разів. Коли ми вирушали у проповідницьке служіння, то завжди перевіряли, чи взяли з собою зубну щітку та гребінь на випадок, якщо доведеться провести ніч у в’язниці.

Спершу, щоб не привертати до себе зайвої уваги, ми здебільшого діяли вночі. Я зазвичай мала додатковий запас трактатів у сумці, яка висіла в мене на шиї під пальто. Сумка, переповнена трактатами, була досить велика, і тому я була схожа на вагітну. Але це було доволі зручно для мене. Коли я їхала трамваєм до своєї території, не один чоловік вставав та пропонував «вагітній» жінці місце.

З часом ми почали діяти вдень. Ми залишали трактати біля трьох-чотирьох дверей і йшли на іншу територію. Як правило, усе вдавалося успішно. Але як тільки парафіяльний священик довідувався, що ми з’явилися, можна було очікувати проблем. Якось один священик підбурив натовп з 50—60 чоловік, в тому числі дітей, закидати нас помідорами і яйцями. Ми знайшли сховище у домі християнської сестри, де переночували, розмістившись на підлозі.

Оскільки у Квебеку була потреба в піонерах, котрі б проповідували франкомовним людям, у грудні 1958 року ми з Рубі почали вивчати французьку мову. З того часу нас призначали до різних територій, де розмовляли цією мовою. Завдяки новим призначенням ми набували безцінний досвід. В одній місцевості ми протягом двох років щодня по вісім годин ходили від дому до дому без жодних результатів! Люди лише підходили до дверей і, подивившись, хто прийшов, закривали жалюзі. Але ми не здавалися. Сьогодні у цьому місті два квітучі збори.

Підтримка Єгови на кожному кроці

У 1965 році перед нами відкрилась можливість розпочати спеціальне піонерське служіння. Під час одного такого призначення ми чітко зрозуміли важливість слів Павла, записаних в 1 Тимофія 6:8: «А як маєм поживу та одяг, то ми задоволені будьмо з того». Нам треба було дуже заощаджувати, щоб покривати усі свої витрати. Ми відразу відкладали гроші на опалення, квартплату, електроенергію та їжу. Отож на інші потреби до кінця місяця у нас залишалося лише 25 центів.

Через обмежені кошти ми могли дозволити собі включити опалення лише на кілька годин вночі. Тому температура у нашій спальні, як правило, не перевищувала 15°C, а часто бувало і холодніше. У той час нас якось відвідав син однієї жінки, з якою Рубі проводила біблійне вивчення. Він,  повернувшись додому, мабуть, розповів мамі, що ми мерзнемо, бо вона щомісяця стала висилати по 10 доларів на паливо, аби ми могли постійно обігрівати нашу кімнату. Так ми ніколи не почувалися чимось обділені. Ми не були багаті, але завжди мали найнеобхідніше. Коли мали чогось надмір, вважали, що це благословення. Якими ж правдивими виявилися слова з Псалма 37:25: «Не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили»!

Хоча ми стикалися з опором, я дуже раділа, коли кілька людей, з котрими проводила біблійні вивчення, пізнали правду. Дехто з них присвятив своє життя повночасному служінню, і це принесло особливу радість.

Як ми успішно долали нові випробування

У 1970 році нашим новим призначенням стало місто Корнуолл (провінція Онтаріо). Після того як ми пробули там рік, захворіла мама. Я з двома сестрами повернулася додому, щоб доглядати за нею, адже тато помер ще у 1957 році. На жаль, 1972 року мама померла. Завдяки Еллі Лисиці та Ані Коваленко, нашим партнеркам у спеціальному служінні, ми почувалися дуже стабільно й увесь той час відчували з їхнього боку любов і підтримку. За часу нашої відсутності вони дбали про наші біблійні вивчення та інші обов’язки. Які ж правдиві слова з Приповістей 18:24: «Є й приятель, більше від брата прив’язаний»!

Звичайно, життя сповнене випробуваннями. Але завдяки турботі та підтримці Єгови я змогла знести їх. Я і далі отримую радість від того, що перебуваю у повночасному служінні. Боб, який помер у 1993 році, присвятив піонеруванню понад 20 років, і половину із цих цінних років він піонерував разом зі своєю дружиною Долл. Моя старша сестра Елла, яка померла в жовтні 1998 року, провела у піонерському служінні понад 30 років. У неї завжди був піонерський дух. У 1991 році сестрі Рубі поставили діагноз — рак. Однак вона і далі використовувала свої обмежені сили, щоб проповідувати добру новину. До останнього ранку (Рубі померла 26 вересня 1999 року) вона зберігала почуття гумору. Хоч я  вже не маю сестер, проте у мене є духовна родина братів і сестер, які допомагають зберігати почуття гумору.

Коли озираюсь назад, що б я хотіла змінити? Я ніколи не була одружена, але Бог поблагословив мене чудовими батьками, братом і сестрами, для яких правда була найголовнішим у житті. З нетерпінням чекаю зустрічі з усіма ними після воскресіння. Це настільки реально для мене, що я відчуваю, як батько обіймає мене, уявляю себе у міцних маминих обіймах і як у неї з’являються сльози. А Елла, Рубі і Боб підстрибують від невимовної радості.

Тим часом маю й далі на меті використовувати усе здоров’я та енергію, які залишилися у мене, на честь і хвалу Єгові. Повночасне піонерське служіння — це чудове та повноцінне життя. Це відповідає тому, що псалмописьменник сказав про тих, хто ходить шляхами Єгови: «Блажен ти, і добре тобі» (Псалом 128:1, 2).

[Ілюстрації на сторінці 26]

Тато любив Біблію. Він вчив нас використовувати її, щоб відстоювати свою віру.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Зліва направо: Рубі, я, Боб, Елла, мама і тато у 1947 році.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Передній ряд, зліва направо: я, Рубі та Елла на обласному конгресі у 1998 році.