Життєпис

Мені випала честь брати участь у післявоєнному розширенні організації

РОЗПОВІВ ФІЛІП ГОФМАН

У травні 1945 року закінчилась Друга світова війна. Невдовзі після того, у грудні, Натан Норр, який наглядав за всесвітньою проповідницькою діяльністю Свідків Єгови, відвідав Данію разом із своїм 25-річним секретарем, Мілтоном Геншелем. Візиту цих братів чекали з нетерпінням і найняли для зустрічі великий зал. Нам, молодим, особливо сподобалася промова брата Геншеля, оскільки він був нашого віку і для своєї промови вибрав тему: «Пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця» (Екклезіяста 12:1).

ПРОТЯГОМ їхнього перебування ми довідались, що в той час розгорталися цікаві події, пов’язані з розширенням всесвітньої проповідницької праці, і що ми можемо брати в них участь (Матвія 24:14). Наприклад, у США відкрили школу для навчання місіонерів — молодих чоловіків і жінок. Брат Норр наголосив: якщо нас запросять, то ми отримаємо «квиток лише в один кінець» і не будемо знати, де опинимося опісля. Незважаючи на це, декотрі з нас подали заяви.

Перед тим як я опишу вам, що відбувалося зі мною після Другої світової війни, дозвольте розповісти все від мого народження у 1919 році. До війни та упродовж воєнних років відбулося чимало подій, які сильно вплинули на моє життя.

Біблійна правда від білої ворони

Мама, коли була вагітна мною, першою дитиною, у молитвах просила Бога: коли народиться хлопчик, то нехай він стане місіонером. Її брат був Дослідником Біблії,  як тоді називали Свідків Єгови, але члени її сім’ї вважали його «білою вороною». Ми мешкали неподалік Копенгагена, і, коли Дослідники Біблії проводили там щорічні конгреси, мама запрошувала дядька Томаса до нас, оскільки він жив далеко. Він дуже добре знав Біблію і наводив логічні аргументи. У результаті дядько переконав маму і в 1930 році вона стала Дослідником Біблії.

Мама любила Біблію. Дотримуючись наказу з Повторення Закону 6:7, вона вчила мене і мою сестру, ‘коли сиділа удома, і як ходила дорогою, і коли лежала, і коли вставала’. З часом я почав брати участь у проповідуванні від дому до дому. Мені подобалося обговорювати такі теми, котрих навчала церква, наприклад, вчення про безсмертя душі і пекло. Я міг без труднощів довести на основі Біблії, що ті вчення помилкові (Псалом 146:3, 4; Екклезіяста 9:5, 10; Єзекіїля 18:4).

Наша сім’я об’єднується

У 1937 році після конгресу в Копенгагені з’явилась потреба у тимчасових працівниках, які б допомагали на складі літератури датського філіалу Свідків Єгови. Я саме закінчив навчання в комерційному коледжі і не мав жодних обов’язків, тому зголосився допомагати на складі. Коли праця на складі закінчилася, мене попросили допомагати у філіалі. Незабаром після того я полишив дім і переїхав до філіалу в Копенгагені, хоча тоді ще не був охрещений. Щоденне спілкування із зрілими християнами допомогло мені зробити духовний поступ. Першого січня 1938 року я символізував своє присвячення Богові Єгові водним хрещенням.

У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна. Потім, 9 квітня 1940 року, німецькі війська окупували Данію. Оскільки датчанам давали досить велику свободу, ми могли продовжувати проповідницьку діяльність.

У той час відбулось щось незвичайне: батько став ревним, відданим Свідком. Тепер радість нашої сім’ї була повна. Опісля, коли мене та інших чотирьох датчан запросили на навчання у восьмому класі школи «Ґілеад», мене підтримала уся сім’я. Навчання почалось у вересні 1946 року і тривало п’ять місяців. Ми навчалися  у прекрасному комплексі, розташованому в околиці Південного Лансінга, що у штаті Нью-Йорк.

Ґілеад та подальше навчання

У Ґілеаді була можливість знайти чудових нових друзів. Одного вечора, прогулюючись довкола комплексу з англійцем Херолдом Кінґом, ми говорили про те, куди нас можуть направити після навчання. «Не думаю, що я востаннє бачив білі кручі Дувра»,— сказав Херолд. Він мав рацію, але побачив ті кручі знову аж через 17 років, причому чотири з половиною роки з них провів в одиночному ув’язненні в Китаї! *

Після випуску мене послали в штат Техас. Там я служив роз’їзним наглядачем: відвідував збори Свідків Єгови, щоб надавати духовну допомогу. Мене зустрічали з розкритими обіймами. Братам у Техасі було цікаво спілкуватися з молодим європейцем, який тільки-но закінчив школу «Ґілеад». Але минуло всього-на-всього сім місяців, і мене запросили у всесвітній центр Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Там брат Норр призначив мене працювати в офісі: я отримав завдання навчитися, як функціонують усі відділи. Потім, повернувшись у Данію, я мав застосовувати набуті знання і піклуватися, щоб усе робилось так, як у Брукліні. Брати ставили за мету уніфікувати виконання роботи у філіалах по цілому світі, щоб підвищити ефективність праці. Пізніше брат Норр перевів мене у Німеччину.

Застосування вказівок у філіалах

Коли в липні 1949 року я приїхав до Вісбадена (Німеччина), багато німецьких міст ще лежало в руїнах. Чоловіки, які брали провід у проповідницькій праці, свого часу пережили переслідування, які почалися 1933 року, коли Гітлер прийшов до влади. Декотрі з них провели у в’язницях та концентраційних таборах по 8—10 років, а то й більше! Я працював з такими служителями Єгови три з половиною роки. Їхній дивовижний приклад нагадує мені висловлювання німецького історика Габріелє Йонан. Вона написала: «Якби не приклад непохитності, котрий протягом диктатури націонал-соціалістів подала ця християнська група, то після жахіть Освенціма та Голокосту ми мусили б задуматись, чи взагалі тоді було можливо дотримуватися християнських вчень Ісуса».

У німецькому філіалі я виконував ту ж роботу, що й у Данії,— ознайомлював братів з новим способом розв’язання організаційних питань, прийнятим по цілому світі. Тільки-но німецькі брати зрозуміли, що зміни зовсім не свідчать про критику їхньої роботи, а що настав час тісної співпраці між різними філіалами та всесвітнім центром, це викликало в них ентузіазм та чудовий дух співпраці.

У 1952 році прийшов лист з бюро брата Норра, в якому говорилося про моє скерування до філіалу в Берні (Швейцарія). Там, починаючи з 1 січня 1953 року, я мав служити наглядачем філіалу.

 Радісні події у Швейцарії

Незабаром після прибуття у Швейцарію на конгресі я познайомився з Естер, і через якийсь час ми заручились. У серпні 1954 року я отримав розпорядження від брата Норра приїхати у Бруклін. Там мене ознайомили з новою, дуже цікавою роботою. Оскільки по всьому світі число філіалів стрімко зростало, та й самі філіали розбудовувалися, було запроваджено нові організаційні заходи. Усю нашу планету було поділено на зони, і кожну мав обслуговувати зональний наглядач. Я отримав дві такі зони: Європу та країни Середземномор’я.

Після недовгого перебування в Брукліні я повернувся до Швейцарії і став готуватися до зональної праці. Ми з Естер вже були одружені, і вона разом зі мною служила у швейцарському філіалі. Під час першої подорожі я відвідував місіонерські доми та філіали в Італії і Греції, на Кіпрі, у країнах Близького Сходу та вздовж узбережжя Північної Африки, а також Іспанію та Португалію — всього разом 13 країн. Потім знову завітав до Берна, а далі побував в усіх інших європейських країнах, що лежали на захід від «залізної завіси». Протягом першого року одруження я шість місяців перебував далеко від дому, служачи своїм християнським братам.

Зміна обставин

У 1957 році Естер довідалась, що чекає дитину, і, оскільки у філіалі не можуть служити батьки з дітьми, ми вирішили переїхати в Данію. Мій батько з радістю прийняв нас до себе. Естер опікувалась як нашою дочкою, Ракеллю, так і моїм татом, а я допомагав братам у новозбудованому філіалі — служив інструктором у Школі служіння Царству, де навчалися наглядачі зборів, а також продовжував служити зональним наглядачем.

Зональна праця була пов’язана з довгими подорожами, тому, на жаль, доводилося довгий час не бачити нашої донечки. Це мало певні наслідки. Якось я трохи пробув у Парижі. Там ми організовували невеличку друкарню. Естер з Ракеллю приїхали поїздом на Північний вокзал, щоб побачитись зі мною. Я з Леопольдом Жонта прибув їх зустріти. Ракелль стояла на сходинці вагона, подивилась на Леопольда, потім на мене, тоді знову глянула на Леопольда і кинулась його обіймати!

 Ще одна велика зміна у моєму житті відбулась тоді, коли у віці 45 років я покинув повночасне служіння, щоб заробляти на прожиття нашої сім’ї. Маючи за плечима багаторічний досвід служителя Свідків Єгови, в одній компанії я зміг отримати роботу директора експорту. Я пропрацював для тієї компанії приблизно дев’ять років, а Ракелль тим часом закінчила школу. Опісля ми вирішили відгукнутися на заохочення переїхати у місцевість, де була більша потреба у проповідниках Царства.

Дивлячись, де можна було оселитись у Норвегії, я запитав в одному агентстві про можливість працевлаштування. Відповідь не дуже потішала. Для 55-річного чоловіка шанси були малі. Але я зв’язався з філіалом в Осло, а тоді винайняв будинок неподалік містечка Дробак, сподіваючись, що робота знайдеться сама. Так і сталося, а далі настав час радісного служіння Царству в Норвегії.

Особливо було приємно, коли більшість членів нашого збору вирушала на північ опрацьовувати непризначені території. Ми винаймали будиночки в кемпінгу і щодня ходили відвідувати ферми, розкидані в мальовничих горах. Було так радісно розповідати тим привітним людям про Боже Царство! Ми розповсюдили багато літератури, але повторні відвідини змогли зробити тільки наступного року. Однак люди не забули нас! Естер та Ракелль і досі пам’ятають, що, коли ми знову їх відвідували, нас зустрічали, як членів сім’ї, котрих вже давно не бачили. Після трирічного перебування у Норвегії ми повернулися в Данію.

Радощі сімейного життя

Невдовзі Ракелль заручилась з Нільсом Гоіо, ревним повночасним піонером. Після одруження Нільс і Ракелль продовжували піонерувати, аж поки в них народилися діти. Нільс — добрий чоловік та чудовий батько і по-справжньому цікавиться своєю сім’єю. Якось вранці він посадив сина на велосипед і повіз його на берег моря, щоб подивитися на схід сонця. Коли сусід запитав хлопчика, що вони там робили, той відповів: «Ми молилися до Єгови».

Декілька років пізніше ми з Естер побачили хрещення наших двох старших онуків, Бен’яміна і Наді. За хрещенням спостерігав і Нільс. Він несподівано підійшов до мене і сказав: «Справжні чоловіки не плачуть». Але через хвилю ми обидва плакали, схилившись один одному на плече. Як же приємно мати зятя, з яким можна і посміятися, і поплакати!

Знову пристосовуємось до обставин

Ще одне благословення ми з Естер відчули тоді, коли нас попросили повернутися у датський філіал. Тоді вже йшла підготовка до будівництва набагато більших будівель філіалу в Гольбеку. Я мав привілей брати участь у нагляді за будівництвом, яке безплатно виконували добровольці. Незважаючи на сувору зиму, наприкінці 1982 року основні роботи були закінчені, і всі ми з великою радістю переїхали у більші, ліпші споруди!

Незабаром я став займатися офісною працею, яка приносила мені велике задоволення, а Естер була оператором телефонного комутатора. Однак з часом їй довелося зробити операцію із заміни тазостегнового суглоба, а через півтора року ще одну — на жовчному міхурі. Хоча працівники філіалу ставились до нас доброзичливо, ми вирішили, що для всіх було б ліпше, коли б ми припинили цей вид служіння. Ми переїхали у збір, до якого належала наша донька та її сім’я.

Зараз здоров’я Естер не в доброму стані. Але я можу щиро сказати: хоча довелось пережити багато змін у житті, протягом усіх років нашого спільного служіння вона була для мене чудовою підтримкою і товаришем. Наше здоров’я погіршується, проте ми обидвоє й досі, наскільки можемо, беремо участь у проповідницькій праці. Коли я роздумую про своє життя, то з вдячністю пригадую слова псалмоспівця: «Боже, навчав Ти мене від юнацтва мого» (Псалом 71:17).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 24]

Розвантаження літератури в німецькому філіалі під час будови у 1949 році.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Я співпрацював зі Свідками, що повернулися з концентраційних таборів.

[Ілюстрації на сторінці 26]

Я з Естер сьогодні, а також у день нашого весілля в Бетелі у Берні (жовтень 1955 року).