Сатана — міф чи зловісна реальність?

ЩЕ З давніх часів мислителі цікавились, звідки походить зло. У «Біблійному словнику» (англ.) Джеймса Гастінґса зазначається: «Ще на початку людської свідомості людина зіткнулась із силами, з якими не могла дати собі раду і які справляли шкідливий та згубний вплив на людей». У тому самому словнику також повідомляється: «На початку людської історії люди підсвідомо шукали причини зла і пояснювали сили природи та інші її прояви впливом певних істот».

За свідченням істориків, віру в існування демонічних богів і злих духів можна прослідкувати до найдавнішої історії Месопотамії. Стародавні вавилоняни вірили, що Нергал, жорстоке божество, відоме як «той, що спалює», правив підземеллям, тобто «країною без вороття». Вони також боялися демонів, котрих намагались умилостивити магічними заклинаннями. В єгипетській міфології богом зла був Сет, «зображений химерною потворою з тоненьким круглим рилом, прямими квадратними вухами і роздвоєним хвостом, що стирчить» («Larousse Encyclopedia of Mythology»).

Хоча греки та римляни вірили в існування як добрих, так і злих богів, однак не мали якогось конкретного панівного бога зла. Їхні філософи навчали, що існує два протилежних начала. Для Емпедокла це були Любов і Розбрат. Платон вважав, що світ має дві «Душі»: одна з них причетна до добра, а інша — до зла. Як зазначив Жорж Мінуа у книжці «Диявол» (фр.), «класична [греко-римська] язичницька релігія не знала жодного Диявола».

В Ірані зороастризм навчав, що найвище божество Ахурамазда (або Ормузд) створило Анхра-Майнью (або Арімана), який вирішив чинити зло і таким чином став Руйнівною духовною особою, тобто Нищителем.

Юдаїзм пропонував досить просте уявлення про Сатану. Його зображено Божим Супротивником, що дав початок гріху. Однак пройшло багато століть і та ідея переплелась із язичницькими уявленнями. Ось що говориться стосовно цього в «Юдейській енциклопедії» (англ.): «Протягом останніх століть до н. е... відбулася величезна зміна. За цей період [юдейська] релігія... перейняла багато рис дуалізму, за яким Бога разом із силами добра й правди протиставлено могутнім силам зла та обману на небі і на землі. Очевидно, це був вплив перської релігії». У «Короткій єврейській енциклопедії» (англ.) повідомляється:  «Виконанням постанов і використанням амулетів вони захищалися від д[емонів]».

Відступницька теологія християнства

Так само як юдаїзм перейняв небіблійні уявлення про Сатану та демонів, християни-відступники розвинули ідеї, що суперечили Святому Письму. У словнику «Анкор Байбл» зазначається: «Одна крайність стародавніх теологічних теорій — те, що Бог викупив людей, заплативши за їхнє звільнення Сатані». Спочатку цю теорію висунув Іриней (II століття н. е.). Далі її розвинув Оріген (III століття н. е.), який заявляв, що «диявол висунув законну претензію на людей», і який вважав «смерть Христа... викупом, заплаченим дияволу» (Адольф Гарнак, «Історія догми», англ.).

Як сказано в «Католицькій енциклопедії» (англ.), «[ідея, що викуп було заплачено Дияволу] займала чільне місце в історії теології майже тисячу років», і вона залишалась частиною церковних вірувань. Інші отці церкви, в тому числі Августин (IV—V століття н. е.), перейняли теорію, що викуп заплачено Сатані. Зрештою лише в XII столітті н. е. католицькі теологи Ансельм і Абелер дійшли висновку, що Христову жертву було заплачено не Сатані, а Богу.

Середньовічні забобони

Хоча більшість соборів католицької церкви, на диво, не торкалися теми Сатани, у 1215 році на IV Латеранському соборі було подано на розгляд, як сказано в «Новій католицькій енциклопедії» (англ.), «урочисте визнання віри». У 1-му каноні зазначається: «Бог створив диявола та інших демонів добрими, але вони стали злими через власні вчинки». У каноні також говориться, що вони з усіх сил намагаються спокусити людство. Ця думка не давала спокою багатьом людям у середньовічні часи. Усе, що здавалося незвичайним, наприклад невідома хвороба, раптова смерть чи поганий врожай, приписували Сатані. У 1233 році папа Григорій IX видав кілька булл проти єретиків, у тому числі одну проти люциперійців, котрих вважали поклонниками Диявола.

Думка, що люди можуть бути опановані Дияволом або його демонами, швидко викликала повсюдну параною — істеричний страх перед чаклунством і відьомством. З XIII до XVII століття страх перед відьмами пронісся по Європі та досягнув європейських поселенців у Північній Америці. Навіть протестантські реформатори Мартін Лютер і Жан Кальвін схвалювали полювання на відьом. В Європі суди над відьмами проводились лише на підставі чуток або умисних звинувачень, і це робили як інквізиція, так і світські суди. Щоб витягнути з людини визнання «вини», переважно вдавались до катування.

Особу, яку визнавали винною, засуджували на смерть через спалення або (в Англії та Шотландії) через повішення. Ось що говорить енциклопедія «Уорлд бук» про кількість жертв: «За свідченнями декотрих істориків, з 1484 до 1782 року християнська церква засудила на смерть за чаклунство приблизно 300 000 жінок». Якщо за цим середньовічним лихом стояв Сатана, тоді хто був знаряддям у його руках — жертви чи їхні фанатичні релігійні гонителі?

 Сучасна віра чи невірство

Упродовж XVIII століття процвітало раціоналістичне мислення, відоме як Просвітництво. У «Британській енциклопедії» (англ.) повідомляється: «Філософія і теологія Просвітництва намагались виштовхнути зі свідомості християн таке поняття, як диявол, а натомість хотіли, щоб вони вважали його витвором міфічної уяви середньовіччя». На це зреагувала Римо-католицька церква, яка на I Ватиканському соборі (1869—1870 роки) підтвердила свою віру в існування Сатани Диявола, після чого ще раз непевно повторила це на II Ватиканському соборі (1962—1965 роки).

Згідно з «Новою католицькою енциклопедією», «церква [офіційно] заявила про свою віру в існування ангелів і демонів». Проте, як сказано у французькому словнику католицизму «Тео», «чимало сучасних християн відмовляються вважати диявола винним у всьому злі, яке скоюється у світі». Останнім часом католицькі теологи ходять по ниточці, ненадійно балансуючи між офіційною католицькою доктриною і сучасною думкою. Ось що про це говорить «Британська енциклопедія»: «Ліберальна християнська теологія зазвичай сприймає те, що говорить Біблія про Сатану, не буквально, а «образно», тобто як міфічну спробу виразити реальність зла і його масштаби у всесвіті». Що ж до протестантів, то цей самий довідник зазначає: «Сучасний ліберальний протестантизм, як правило, вважає, що не потрібно вірити в існування диявола-особи». Але чи варто правдивим християнам думати, що Біблія говорить про Сатану всього-на-всього «образною» мовою?

Чого навчає Святе Письмо

Людська філософія і теологія не можуть ліпше пояснити походження зла, ніж Біблія. Те, що́ Святе Письмо говорить про Сатану, це — основи, необхідні, аби зрозуміти походження зла і людського страждання, а також те, чому з кожним роком жорстокість посилюється.

Дехто запитує: «Якщо Бог — добрий і сповнений любові Творець, як він міг створити таку злу духовну істоту, як Сатана?» У Біблії міститься принцип: все діло рук Бога Єгови — досконале, і всі його розумні створіння наділені свободою волі (Повторення Закону 30:19; 32:4; Ісуса Навина 24:15; 1 Царів 18:21). Отже, є всі підстави вважати, що духовну особу, яка стала Сатаною, було створено досконалою. Проте потім це створіння, зробивши свідомий вибір, відхилилось від шляху  правди і праведності (Івана 8:44; Якова 1:14, 15).

Бунтівна поведінка Сатани багато в чому подібна до поведінки «тирського царя». Поетичною мовою про нього сказано, що він був «короною краси... бездоганний у своїх дорогах від дня [свого] створення, аж поки не знайшлася на [ньому] несправедливість» (Єзекіїля 28:11—19). Сатана не заперечував вищості Єгови, а також факту, що Бог був Творцем. Як же він міг це робити, адже його самого створив Єгова? Але Сатана піддавав сумніву те, як Єгова користувався своєю верховною владою. Ще в Едемському саду Сатана натякнув, що Бог позбавляв першу людську пару того, на що вони мали право і від чого залежало їхнє благополуччя (Буття 3:1—5). Йому вдалося схилити Адама і Єву до бунту проти справедливої верховної влади Єгови, і це призвело їх, а також їхніх нащадків до гріха і смерті (Буття 3:6—19; Римлян 5:12). Отже, Біблія виявляє, що основною причиною людських страждань є Сатана.

Ще перед Потопом до Сатани в його бунті приєднались також інші ангели. Вони матеріалізувались у людські тіла, щоб задовольняти бажання статевих утіх з людськими дочками (Буття 6:1—4). Під час Потопу ті ангели-зрадники повернулись у духовну сферу, але вони вже втратили свій «початковий стан» перед Богом на небі (Юди 6). Їх було знижено до стану густої духовної темряви (1 Петра 3:19, 20; 2 Петра 2:4). Вони стали демонами і вже служили не Єгові, а підкорялися Сатані. Хоч ці демони, очевидно, більше неспроможні знову матеріалізувати собі тіла, все-таки вони мають величезну владу над розумами і життям людей. Без сумніву, за жорстокість у наш час великою мірою відповідальні вони (Матвія 12:43—45; Луки 8:27—33).

Кінець правління Сатани вже близько

Отже, зрозуміло: сьогодні на цілий світ впливають злі сили. Апостол Іван написав: «Ввесь світ лежить у владі лукавого» (1 Івана 5:19, УКУ).

А втім, біблійне пророцтво, котре вже сповнилось, виявляє, що Диявол посилює страждання на землі, бо знає: аби заподіяти якусь шкоду людству, у нього залишається «короткий час», після чого він вже не матиме влади (Об’явлення 12:7—12; 20:1—3). Кінець правління Сатани завершиться праведним новим світом, де «не буде вже» сліз, смерті та болю. Потім Божа воля буде «як на небі, так і на землі» (Об’явлення 21:1—4; Матвія 6:10).

[Ілюстрації на сторінці 4]

Вавилоняни вірили в існування жорстокого бога Нергала (крайній зліва); Платон (зліва) вірив в існування двох протилежних «Душ».

[Відомості про джерела]

Циліндр: Musée du Louvre, Paris; Платон: National Archaeological Museum, Athens, Greece

[Ілюстрації на сторінці 5]

Іриней, Оріген і Августин навчали, що викуп було заплачено Дияволу.

[Відомості про джерела]

Оріген: Culver Pictures; Августин: From the book Great Men and Famous Women

[Ілюстрація на сторінці 6]

Через страх перед відьмами було страчено сотні тисяч людей.

[Відомості про джерело]

From the book Bildersaal deutscher Geschichte