Життєпис

Чужий край став нашою домівкою

РОЗПОВІВ ДІК ВОЛДРОН

Був вересень 1953 року. Неділя пополудні. Ми щойно прибули до Південно-Західної Африки (сьогодні Намібія). Не проживши там навіть тижня, ми вже почали проводили публічні зібрання в столиці цієї країни, Віндгуку. Що спонукало нас переїхати з Австралії у цю африканську країну? Я, моя дружина та ще троє молодих жінок прибули туди як місіонери, проповідники доброї новини про Боже Царство (Матвія 24:14).

Я З’ЯВИВСЯ на світ знаменного 1914 року у далекій Австралії. Коли я був підлітком, світ переживав Велику депресію, тому я теж мусив докладати свою частку до бюджету нашої сім’ї. У той час неможливо було знайти роботу, але я винайшов спосіб полювати на диких кроликів, яких водиться в Австралії досить багато. Отож, однією з моїх найбільших заслуг в сім’ї було те, що нам ніколи не бракувало кролятини.

До початку Другої світової війни у 1939 році мені вдалось-таки знайти роботу. Я працював у трамвайно-автобусній компанії в Мельбурні. Загалом у різних змінах працювало приблизно 700 чоловіків, тому щоразу я зустрічався з іншим водієм чи кондуктором. Часто я цікавився їхньою релігією, і тому вони розповідали про свої вірування. Лише Свідок Єгови зміг чітко відповісти на всі мої запитання. Він розповів мені звістку з Біблії про райську землю, де богобоязливі люди житимуть вічно (Псалом 37:29).

 Тим часом моя мама теж почала спілкуватися зі Свідками Єгови. Не раз, коли я пізно повертався з останньої зміни, на мене чекала вечеря, а поруч — журнал «Вістник потіхи» (тепер «Пробудись!»). Мені дуже подобалося читати цей журнал. Згодом я зрозумів, що це правдива релігія, почав спілкуватися зі збором і в травні 1940 року охрестився.

У Мельбурні був піонерський дім, де жило приблизно 25 повночасних служителів Свідків Єгови. Я перебрався до них. Щодня вони розповідали багато захопливих випадків з проповідницької праці, і в моєму серці з’явилось палке бажання також стати повночасним служителем. Зрештою я подав заяву на піонерське служіння. Відповідь не забарилась: мене призначили піонером і запросили служити в австралійському філіалі Свідків Єгови. Так я став членом родини Бетелю.

Ув’язнення та заборона

Одним з моїх призначень у Бетелі стала пилорама. Там ми переробляли лісоматеріали на деревне вугілля. З нього виготовляли пальне, адже в час війни звичайне пальне для автомобілів було досить важко купити. Усі 12 братів, котрі працювали на пилорамі, були військовозобов’язані. Невдовзі ми на основі Біблії відмовилися від військової служби, отож усіх засудили на півроку ув’язнення (Ісаї 2:4). Нас послали на примусові роботи на в’язничну ферму. Як ви думаєте, що ми мали робити? Як не дивно, але ми займалися тим, чого навчилися в Бетелі,— розпилювали дерева!

Ми настільки добре виконували роботу, що наглядач в’язниці дозволив нам мати Біблію і біблійну літературу, хоча це суворо заборонялося. Саме у в’язниці я взяв для себе цінний урок щодо людських стосунків. Я працював у Бетелі з одним братом, із яким не міг вжитися. Просто ми були занадто різні. Як ви гадаєте, кого помістили у камеру разом зі мною? Так, саме цього брата. Тепер ми мали нагоду ближче познайомитися. Провівши достатньо часу разом, ми стали справжніми близькими друзями.

З часом на діяльність Свідків Єгови в Австралії наклали заборону. Усі кошти було конфісковано, і брати в Бетелі майже не отримували ніякої фінансової допомоги. Якось один з них підійшов до мене і сказав: «Дік, я б хотів поїхати до міста на проповідування, але у мене немає черевиків, хіба що робочі». Я з радістю допоміг йому, і він поїхав до міста у моїх черевиках.

Пізніше ми дізналися, що його ув’язнили. Я не міг стриматися, щоб не відіслати йому маленьку записочку: «Шкода, що так сталося. Але тішуся, що в тих черевиках не опинився я». Проте небавом через позицію нейтралітету вдруге заарештували та ув’язнили і мене. Після звільнення я отримав призначення наглядати за бетелівською фермою, звідки постачали харчі для родини Бетелю. До того часу ми перемогли в суді, і заборону на діяльність Свідків Єгови було знято.

Одруження з ревною благовісницею

Працюючи на фермі, я став серйозно думати про одруження, і мою увагу привернула молода піонерка Карелі Клоген. Бабуся Карелі була першою в її родині, хто виявив інтерес до біблійної звістки. Помираючи, вона сказала до матері Карелі, Віри: «Вчи дітей любити Бога та служити йому, і колись ми зустрінемося на райській землі». З часом, коли один піонер прийшов до Віри і приніс публікацію «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть», вона усвідомила, що означали слова матері. Та брошурка переконала її, що Бог мав намір, аби людство втішалося життям на райській землі (Об’явлення 21:4). На початку 30-х років Віра охрестилася. Вона також виконала прохання своєї матері і допомогла трьом донькам — Люсі, Джін та Карелі — розвинути любов до Бога. Однак Ісус попереджав, що в сім’ях може  бути поділення. Саме так і сталося: батько Карелі сильно противився духовному поступу сім’ї (Матвія 10:34—36).

Родина Клогенів любила музику, й усі діти вміли грати на якомусь музичному інструменті. Карелі грала на скрипці, і в 1939 році, коли їй було 15, її нагородили дипломом з музики. З початком Другої світової війни Карелі була змушена серйозно задуматися про майбутнє. Прийшов час вирішити, чим вона займатиметься далі. З одного боку, у Карелі була можливість зробити кар’єру музиканта. Вона вже мала запрошення грати у Мельбурнському симфонічному оркестрі. Однак, з іншого боку, вона могла присвятити свій час величній праці проповідування звістки про Царство. У 1940 році, після глибоких роздумів, Карелі, а також дві її сестри, охрестилися та готувалися стати повночасними благовісниками.

Щойно Карелі вирішила розпочати повночасне служіння, до неї підійшов один відповідальний брат з австралійського філіалу, Ллойд Беррі, який згодом служив членом Керівного органу Свідків Єгови. Він виголошував промову в Мельбурні. Брат Беррі сказав до Карелі: «Я повертаюся в Бетель. Не хочеш поїхати зі мною і приєднатися до родини Бетелю?» Вона охоче прийняла цю пропозицію.

Під час війни та заборони Карелі та інші сестри родини Бетелю постачали братам в Австралії біблійну літературу. Під наглядом брата Малькольма Вейла вони фактично здійснювали більшість друкарських робіт. Протягом більше двох років заборони були надруковані і переплетені книжки «Новий світ» (англ.) та «Діти» (англ.), а також друкувалися усі номери «Вартової башти».

Переховуючись від поліції, брати переміщали друкарню з місця на місце аж 15 разів. Одним із таких місць було підвальне приміщення будинку, в якому друкували також літературу й іншого роду, а це слугувало чудовим захистом. Коли насувалася небезпека, сестра в приймальні натискала на кнопку, і в підвалі лунав дзвінок. Завдяки цьому сестри могли сховати публікації ще до початку обшуку.

Під час одного з таких обшуків сестри жахнулися, коли помітили примірник «Вартової башти» на видному місці на столі. Поліцейський зайшов, поклав свій портфель прямо на «Вартову башту» й почав обшук. Нічого не знайшовши, він взяв портфель і вийшов!

Після того як заборону було знято і власність філіалу повернули братам, у багатьох бетелівців з’явилась можливість стати спеціальними піонерами. Саме тоді Карелі виявила бажання переїхати до міста Ґлен-Іннес. Після нашого одруження, 1 січня 1948 року, я теж переїхав туди. За час нашого перебування у цьому місті виріс великий збір.

Згодом ми отримали призначення до міста Рокгемптона, але не могли знайти там помешкання. На території господарства одного тамтешнього зацікавленого ми розбили намет. Наступних дев’ять місяців цей намет мав стати для нас домом. Ми могли б жити там довше, але коли почалась пора дощів, наш намет пошматувала тропічна буря, а сильна злива його просто змила *.

 Закордонне призначення

Перебуваючи у Рокгемптоні, ми отримали запрошення відвідати 19-й клас «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта». Після закінчення цієї школи у 1952 році нас призначили до країни, знаної тоді як Південно-Західна Африка.

Духівництво загальновизнаного християнства відразу виявило своє ставлення до нашої місіонерської праці. Щонеділі, шість тижнів поспіль, з кафедри лунали перестороги щодо нашої діяльності. Вони казали людям не відкривати нам дверей і не слухати те, що ми читали з Біблії, оскільки це може ввести їх в оману. В одній території ми залишили кілька публікацій, але один пастор йшов за нами від дому до дому і забирав їх. Якось нам випала нагода порозмовляти з цим пастором в його кімнаті, де ми побачили цілу бібліотеку наших книжок.

Невдовзі наша діяльність занепокоїла й місцеву владу. Безсумнівно, духівництво підбурювало її, тому вона підозрювала, що ми маємо зв’язок з комуністами. У нас навіть зняли відбитки пальців, а також допитували декого з тих, кого ми відвідували. Але попри цю протидію на зібрання збору приходило чимраз більше людей.

Від самого початку перебування у цій країні ми палко прагнули донести біблійну звістку до тубільного населення овамбо, гереро і нама. Однак це було нелегке завдання. Тими днями Південно-Західна Африка потрапила під юрисдикцію південноафриканського уряду, який провадив політику апартеїду. Нам, білим людям, заборонялося без дозволу уряду проповідувати в територіях, де проживали чорношкірі. Ми декілька разів зверталися до представників влади за дозволом, але він завжди відмовляв.

Після двох років закордонного призначення на нас чекала несподіванка. Карелі завагітніла. У жовтні 1955 року в нас народилася донька Шарлет. Хоча ми не могли продовжувати місіонерське служіння, мені вдалося знайти роботу з неповним робочим днем та продовжувати деякий час служити піонером.

Відповідь на наші молитви

У 1960 році на нас чекало ще одне випробування. Карелі отримала листа, в якому повідомлялося, що її мати дуже хвора і якщо Карелі не приїде додому, то може вже ніколи її не побачити. Так ми вирішили залишити Південно-Західну Африку та переїхати до Австралії. Але саме в цей тиждень, коли ми збиралися виїжджати, я отримав дозвіл від уряду відвідувати район Катутура, де проживали темношкірі. Що ж робити? Відмовитися від дозволу,  який ми виборювали протягом семи років? Можна було заспокоїти себе думкою, що розпочату нами працю продовжать інші. Але хіба ж це не було справжнім благословенням для нас, відповіддю на наші молитви?

Я швидко прийняв рішення: постановив не покидати країни, побоюючись, що, коли ми всі поїдемо в Австралію, наше право на постійне проживання буде під загрозою. Наступного дня скасував своє замовлення на човен і відправив Карелі та Шарлет у довгу відпустку до Австралії.

Поки їх не було, я почав проповідувати у містечку, де проживали темношкірі. Ці люди виявляли надзвичайний інтерес до правди. Коли Карелі з Шарлет повернулися, декілька осіб з того району вже приходили на зібрання.

До того часу я придбав стару машину, якою міг привозити зацікавлених на зібрання. Я робив чотири-п’ять ходок на кожне зібрання, вміщаючи сім, вісім, а то й дев’ять осіб за кожну ходку. Коли з авто виходила остання особа, Карелі жартувала: «Скільки ще їх у тебе під сидінням?»

Ми зрозуміли, що для того, аби наша проповідницька праця була більш ефективною, ці люди потребують літератури рідною мовою. Отож мені випала честь організувати переклад брошурки «Життя у новому світі» на чотири місцеві мови: гереро, нама, ндонга й куаньяма. Перекладачі були освіченими людьми, з якими ми вивчали Біблію, але я мусив сидіти біля них, аби пересвідчуватися, що кожне речення перекладалося правильно. Нама — це мова з дуже обмеженим словниковим запасом. Наприклад, якось я намагався пояснити речення «На початку Адам був досконалим». Перекладач замислився і сказав, що не може пригадати відповідника слову «досконалий». «Вже знаю! — зрештою вигукнув він.— На початку Адам був, наче стиглий персик!»

Щасливі у закордонному призначенні

Пройшло 49 років з того часу, як ми вперше прибули в країну, яка тепер називається Намібія. Зараз вже не потрібно дозволу, аби відвідувати райони темношкірих. У Намібії править уряд, який вже не керується расистськими законами. Нині у столиці Віндгук є чотири великих збори, які проводять зібрання у зручних Залах Царства.

Ми часто пригадуємо слова, які почули на школі Ґілеад: «Намагайтеся, аби закордонне призначення стало вашою домівкою». З того, як Єгова покерував справами, ми переконані: він хотів, аби цей чужий край став нашою домівкою. Ми дуже полюбили тутешніх братів з їхньою цікавою та багатогранною культурою. Ми разом сміялись та плакали. Дехто з тих нових, хто втискався в нашу машину, аби бути на зібранні, сьогодні став опорою для свого збору. Коли у 1953 році ми приїхали у цю велику країну, там було менше 10 місцевих проповідників доброї новини. З цього маленького числа кількість вісників зросла до більш ніж 1200. Так як і обіцяв Єгова, він зростив те, що ми та інші ‘посадили й поливали’ (1 Коринтян 3:6).

Озираючись на усі роки нашого служіння в Австралії і тепер в Намібії, ми з Карелі відчуваємо глибоке задоволення. Молимося, аби Єгова і далі додавав нам сил виконувати його волю тепер і вічно. Сподіваємося, що так і буде.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінках 26, 27]

Ми отримали призначення у Рокгемптон (Австралія).

[Ілюстрація на сторінці 27]

По дорозі на школу «Ґілеад».

[Ілюстрація на сторінці 28]

Свідчення в Намібії приносить нам багато радості.