Життєпис

Записка, яка змінила моє життя

РОЗПОВІЛА ІРЕНЕ ГОХСТЕНБАХ

Це сталося 1972 року, коли мені було шістнадцять. У вівторок ввечері я разом з батьками пішла на релігійне зібрання, що проходило в місті Ейндховен (провінція Брабант, Нідерланди). Я почувалася невпевнено, і мені не хотілося там бути. Але потім дві молоді жінки дали мені записку: «Люба Ірене, ми дуже хочемо тобі допомогти». Тоді я ще не розуміла, як та записка змінить моє життя. Але перш ніж поясню, що сталося далі, розповім трохи про себе.

Я НАРОДИЛАСЯ на острові Белітунґ (Індонезія). Пригадую звуки цього тропічного острова: шелест пальмового віття, ніжне дзюрчання річки, що протікала неподалік, та сміх дітвори, яка гралася біля будинку. Також добре пам’ятаю музику, що частенько лунала в нашому домі. У 1960 році, коли мені було чотири рочки, моя сім’я переїхала з Індонезії до Нідерландів. Це була довга подорож на кораблі. Особливо мені запам’яталися звуки моєї улюбленої іграшки, що мандрувала зі мною,— клоуна з барабанами. Коли мені виповнилося сім років, через хворобу я втратила слух. З тих пір я вже не чую жодних звуків довкола себе. Залишилися лише спогади.

Бути глухою нелегко

Батьки з любов’ю дбали про мене, отож спершу я до кінця не розуміла, що це значить бути глухою. Дитиною я навіть  думала, що великий слуховий апарат — це якась забавка; окрім того, він не дуже допомагав мені. Сусідські діти, для того щоб спілкуватися зі мною, писали на тротуарі довжелезні діалоги. Я відповідала на них, хоча навіть не чула свого голосу.

Виростаючи, я почала усвідомлювати, що відрізняюся від інших. З часом помічала, що через глухоту дехто насміхається з мене і взагалі не хоче навіть спілкуватися зі мною. Я почувалась відкинутою та самотньою. Також розуміла, що означає бути глухою, і чим ставала старшою, тим більше боялася людей зі світу, який чує.

Аби я могла відвідувати спеціалізовану школу для глухих, моя сім’я переїхала з села, що в провінції Лімбург, до міста Ейндховен. Там тато був змушений шукати роботу, а братик та сестрички мали звикати до нової школи. Дуже вдячна їм, що вони заради мене з охочістю пристосовувалися до нових обставин. У школі я навчилася володіти силою свого голосу та чіткіше говорити. І хоча вчителі не вчили нас мови жестів, цього я навчилася від своїх однокласників.

Життя у власному світі

Коли я виростала, батьки докладали величезних зусиль, аби спілкуватися зі мною, та все ж багато чого я не могла збагнути. Наприклад, я не розуміла, що батьки вивчають Біблію зі Свідками Єгови. Однак пам’ятаю, як ми з сім’єю пішли кудись, де багато людей сиділо на стільцях. Усі вони дивилися вперед, іноді аплодували, час від часу ставали. Але чому вони робили усе це, я не розуміла. Вже згодом довідалася, що це був конгрес Свідків Єгови. Також батьки часто брали мене до маленького залу в Ейндховені. Я вільно почувалася там, бо кожен привітно ставився до мене, і моя сім’я була задоволена. Але чому вони ходили туди, я теж не розуміла. Тепер знаю, що той маленький зал був Залом Царства Свідків Єгови.

На жаль, ніхто на тих зустрічах не перекладав мені програми зібрань. Тепер розумію, що присутні хотіли допомогти мені, але не знали, що́ можна зробити для глухої людини. Отож, там я почувалася одинокою і якось подумала: «Ліпше я була б у школі, ніж тут». Тільки-но у мене майнула така думка, як дві молоденькі жінки написали щось на клаптику паперу і передали його мені. Це і була та записка, про яку я згадувала на початку. Тоді я й гадки не мала, що цей клаптик паперу стане початком міцної дружби, яка звільнить мене з полону мого світу самотності.

Як міцнішала наша дружба

Колетт і Герміне, які написали мені цю записку, було трохи за 20. Згодом я дізналася, що в зборі Свідків Єгови, який я відвідувала, вони служать сталими піонерами, або повночасними служителями. Хоча Колетт і Герміне не знали мови жестів, я розуміла їх по губах, і саме так ми могли добре спілкуватися.

Мої батьки зраділи, коли Колетт і Герміне захотіли вивчати зі мною Біблію. Але ці дівчата зробили для мене набагато більше. У Залі Царства вони старалися перекладати зібрання, а також залучати мене до спілкування з іншими у зборі. Ми разом вивчали сценки для проповідницького служіння, також вони допомагали готувати мої завдання у Школі теократичного служіння. Лишень уявіть: у мене  навіть з’явилася сміливість виголошувати завдання перед групою людей, що чують!

Більш того, Колетт і Герміне поводилися так, що я змогла довіряти їм. Вони виявляли терплячість та завжди вислуховували мене. Хоча ми часто сміялися з моїх помилок, однак вони ніколи не насміхалися з мене, і моя присутність ніколи не обтяжувала їх. Вони намагалися зрозуміти мої почуття та ставилися до мене як до рівної. Я отримала від цих сердечних дівчат чудовий дарунок — їхню любов і дружбу.

А найважливіше, чого Колетт і Герміне навчили мене,— це пізнавати нашого Бога Єгову, як друга, котрому можна довіряти. Вони пояснили, що Єгова бачив, як я сиділа в Залі Царства, і розумів, що означає бути глухим. Яка ж я вдячна, що наша спільна любов до Єгови зробила нас трьох справжніми друзями! У липні 1975 року вдячність за турботу Єгови, а також любов до нього спонукали мене символізувати присвячення йому водним хрещенням.

Особливий друг, з яким я завжди поряд

Проходили роки, я знайомилась з дедалі більшою кількістю християнських братів і сестер. Один брат, на ім’я Гаррі, став для мене особливим другом, і у 1980 році ми одружилися. Невдовзі я розпочала піонерське служіння, і в 1994 році ми з чоловіком були призначені спеціальними піонерами в територію, де потрібно було знати нідерландську мову жестів. Наступного року Гаррі призначили замісником районного наглядача. Отож, на мене чекало нелегке завдання: супроводжувати чоловіка, який чує, під час відвідин зборів.

Ось як я справляюсь із цим нелегким завданням. Коли ми вперше відвідуємо збір, я відразу знайомлюсь з якомога більшою кількістю братів та сестер. Пояснюю їм, що не чую, і прошу говорити зі мною повільно й під час розмови дивитися на мене. З першого зібрання я намагаюсь давати коментарі. Також питаю, чи хтось хоче бути моїм перекладачем під час зібрань та служіння у їхньому зборі.

Цей метод настільки ефективний, що брати і сестри забувають про мою глухоту. Через це часами трапляються досить комічні випадки. Наприклад, співвіруючі розповідали, що коли, проїжджаючи на машині, бачили мене в місті, то  сигналили мені, а я, звичайно, не реагувала на такі привітання. Іноді я теж забуваю про свої обмеження, приміром, коли шепочу на вухо своєму чоловікові щось приватне. Але коли мій чоловік раптом червоніє, усвідомлюю, що мій «шепіт» чули усі.

Часами несподіваною допомогою ставали діти. В одному зборі, який ми відвідували вперше, дев’ятирічний хлопчик помітив, що дехто у Залі Царства досить нерішуче спілкувався зі мною. Він вирішив якось зарадити цьому. Цей хлопчик підійшов до мене, взяв за руку, вивів на середину Залу Царства і на весь голос сказав: «Дозвольте познайомити вас з Ірене, вона глуха!» Після цього усі почали підходити і знайомитися.

Перебуваючи разом з чоловіком у районному служінні, ми постійно розширюємо коло своїх друзів. Як же моє теперішнє життя відрізняється від тих років, коли я почувалася відкиненою та самотньою! Починаючи ще з того вечора, коли Колетт і Герміне передали мені записку, я відчуваю, що́ таке справжня дружба. Також я зустріла людей, які стали особливо дорогі моєму серцю. А найважливіше — я пізнала Єгову, найціннішого Друга (Римлян 8:38, 39). Як же ця коротенька записка змінила моє життя!

[Ілюстрація на сторінці 24]

Пам’ятаю звуки своєї улюбленої іграшки.

[Ілюстрації на сторінці 25]

У служінні та зі своїм чоловіком Гаррі.