Життєпис

Я перейшов через палахкотючу піч випробувань

РОЗПОВІВ ПЕРЕКЛІЗ ЯНОРІС

Холод вологої та затхлої камери проймав до костей, а в мене була лише тоненька ковдра. Я сидів у камері один. Перед очима стояв образ дружини з кам’яним виразом обличчя. Два дні тому солдати з народного ополчення забрали мене, і вона залишилася сама з двома хворими малюками. Дружина не поділяла моїх переконань і згодом вислала мені посилку та записку: «Передаю тобі ці коржі й сподіваюся, що ти захворієш, як і твої діти». Чи вдасться мені ще побачити свою сім’ю?

ЦЕ ВСЬОГО лиш короткий фрагмент довгої та важкої історії боротьби за християнську віру. У цій боротьбі мені довелося зносити опір сім’ї, осуд суспільства, судові справи та жорстокі гоніння. Але як і чому тихий та богобоязний чоловік, як я, опинився у такому жалюгідному місці? Дозвольте, розповім.

Бідний хлопець зі шляхетними мріями

Я народився 1909 року в селі Ставромено, що на Криті. У цей час країна потерпала від війни, вбогості та голоду. Мені та чотирьом молодшим братикам і сестричкам ледь вдалося уникнути іспанки, яка тоді лютувала. Пам’ятаю, як батьки тижнями не випускали нас з дому, аби ми, бува, не підхопили цього вірусу.

Батько, бідний фермер, був дуже релігійною, проте неупередженою особою. Деякий час він жив у Франції та на Мадагаскарі, отож досить ліберально ставився до різних релігійних течій. Однак наша сім’я і далі залишалася відданою Грецькій  православній церкві. Ми щонеділі відвідували літургію, і двері нашого дому були завжди відчинені для місцевого пастора, який гостював у нас під час свого річного візиту. Я належав до церковного хору і мріяв стати священиком.

У 1929 році я став поліцейським. Мій батько помер, коли я був на службі в Салоніках, на півночі Греції. Я шукав потіхи та розуміння духовних істин, отож попросив, щоб мене перевели працювати в поліцейське відділення поблизької чернечої общини гори Афон, котру православні християни шанобливо називають «святою горою» *. Я служив там чотири роки і міг зблизька побачити, як виглядає життя ченців. Я сподівався, що тут зможу наблизитися до Бога. Але відверта неморальність та зіпсованість ченців здивувала й вразила мене. Було огидно, коли архімандрит, якого я поважав, намагався приставати до мене з неморальними пропозиціями. Попри таке розчарування я й далі щиро прагнув служити Богові та стати священиком. Я навіть сфотографувався у священицькій рясі і потім довго зберігав цю фотокартку. Згодом я знову повернувся на Крит.

«Він Диявол!»

У 1942 році я одружився з чарівною дівчиною Фросіні, яка походила зі знатної родини. Після одруження моє прагнення бути священиком зросло, адже сім’я моєї дружини була дуже релігійною *. Я вирішив поїхати в Афіни, щоб вступити до семінарії. Наприкінці 1943 року я прибув до порту в місті Іракліоні (Крит), але так і не вирушив до Афін. Може, це сталося через те, що я знайшов інше джерело духовного відсвіження. То що ж трапилося?

Протягом кількох років Еммануель Ліонудакіс, енергійний молодий проповідник, Свідок Єгови, по всьому Криті навчав біблійних істин, що відкривали людям очі *. Чітке розуміння Божого Слова, яке давали Свідки Єгови, приваблювало людей, і дехто покидав фальшиву релігію. У сусідньому місті Сітія була організована група сповнених ентузіазму Свідків. Це стало дратувати місцевого священика, який колись жив у США і вже добре знав, наскільки ефективними проповідниками є Свідки Єгови. Він постановив припинити цю «єресь» у своєму місті. Священик підбурював поліцію, і Свідків постійно кидали до в’язниці та притягували до суду, висуваючи фальшиві звинувачення.

Один Свідок намагався пояснити біблійні істини й мені, але він подумав, що мене це не цікавить. Згодом він послав до мене досвідченішого служителя. Мабуть, через мою агресивну реакцію другий Свідок повернувся до своєї маленької групи і сказав: «Перекліз ніколи не стане Свідком. Він Диявол!»

Опір, з яким я вперше зіткнувся

Я радію, що Бог не дивився на мене так, як той чоловік. У лютому 1945 року мій брат Демосфен, який був переконаний, що Свідки Єгови навчають правди, дав мені брошурку «Потішайте всіх, хто в жалобі» *. Ця брошурка справила на мене враження. Ми відразу перестали ходити до православної церкви і приєдналися до групи в місті Сітія. Ми з братом почали розповідати про новознайдену віру іншим своїм братам і сестрам. Усі вони прийняли біблійну правду. Як і можна було сподіватися, моє рішення покинути фальшиву релігію викликало осуд та ворожість з боку дружини та її родини. Деякий час тесть навіть не розмовляв зі мною. Вдома точилися чвари та було постійне напруження. Але попри усе це 21 травня 1945 року брат Мінос Коккінакіс охрестив мене і Демосфена *.

 Нарешті моя мрія сповнилась і я міг стати справжнім Божим служителем! І досі пам’ятаю день, коли вперше пішов проповідувати від дому до дому. У моїй сумці було 35 брошурок, і з цим я поїхав автобусом до одного села. Я з острахом відвідував будинок за будинком. Але чим довше ходив, тим сміливіше почувався. Коли з’явився роздратований священик, я міг сміливо розмовляти з ним і відмовився йти до поліцейського відділення, хоча він рішуче наполягав на цьому. Я повідомив цього священика, що залишу їхнє село лише після того, як відвідаю усіх. Саме так я і зробив. Я був такий щасливий, що навіть не дочекався автобуса, а пішов додому пішки за 15 кілометрів.

У руках жорстоких насильників

У вересні 1945 року мені довірили певні обов’язки в нашому новосформованому зборі міста Сітія. Невдовзі в Греції  спалахнула громадянська війна. Партизанські групи відчували люту ненависть одні до одних. Скориставшись із ситуації, єпископ заохотив місцевий партизанський загін будь-яким зручним для них способом покінчити зі Свідками (Івана 16:2). Цей загін попрямував на автобусі до нашого села, але одна привітна жінка, котра їхала у цьому автобусі, підслухала їхні плани про «освячену Богом» справу та попередила нас. Один наш родич допоміг нам сховатися. Наші життя були збережені.

Це стало початком ще більшого лиха, яке чекало на нас. Побої та залякування стали повсякденним явищем. Противники намагалися змусити нас повернутися до церкви, охрестити наших дітей та зробити на собі знак хреста. Якось вони так били мого брата, що думали, він вже мертвий. Мені було дуже боляче бачити, як роздерли одяг моїх двох сестер і безжалісно їх шмагали. У той час церква насильно охрестила восьмеро дітей Свідків Єгови.

У 1949 році померла моя мама. Священик знову почав переслідувати нас, звинувачуючи у тому, що ми не відповідаємо юридичним вимогам для отримання дозволу на поховання. Був розпочатий судовий процес, і мене виправдали. Це було добре свідчення, адже у вступному слові можна було почути ім’я Єгови. Єдине, що могли зробити з нами вороги, аби «навести нас на розум», то це заарештувати чи вислати у заслання. Саме це вони і зробили у квітні 1949 року.

У палахкотючу піч

Я був одним із трьох братів, яких заарештували. Дружина навіть не прийшла до місцевої поліцейської дільниці навідати мене. Наша перша зупинка була у в’язниці міста Іракліона. Як вже розповідалося на початку, мене переповнювало почуття самотності та смутку. Вдома зосталася молода дружина, яка не поділяла моїх вірувань, та двоє маленьких дітей. Я палко молився до Єгови про допомогу. Мені пригадалися слова з Євреїв 13:5: «Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе!». Я усвідомив, наскільки мудро повністю покластися на Єгову (Приповістей 3:5).

Ми дізналися, що нас збираються відіслати на пустельний грецький острів Макронісос неподалік Аттики. Сама лише згадка про цей острів наводила жах, тому що табір, який був там, асоціювався з тортурами і рабською працею. Прямуючи туди, ми зупинилися в місті Піреї. Хоча ми були в наручниках, але нас дуже підбадьорило те, що на човен сіло ще кілька братів, які відразу обіймали нас (Дії 28:14, 15).

Життя на цьому острові було справжнім кошмаром. Солдати від ранку до вечора знущалися над в’язнями. Чимало тих, хто не був Свідком, зійшли з розуму, інші померли, також багато стали каліками. Вночі ми чули крики та стогін тих, кого катували. Ночі були дуже холодні, і моя тонка ковдра майже не гріла.

Мало-помалу Свідки Єгови стали добре знані в таборі, оскільки ця назва щоранку згадувалася під час переклички. Отож у нас було багато можливостей свідчити. Мені навіть випала честь охрестити політичного в’язня. Він зробив добрий поступ і вирішив присвятити своє життя Єгові.

Будучи у засланні, я постійно писав своїй коханій дружині, але жодного разу не отримав відповіді. Однак я не знеохочувався, а далі писав ніжні листи, намагався потішати її та запевняв, що це лише тимчасова розлука і що ми невдовзі знову будемо щасливі.

Тим часом приїжджало більше братів і кількість Свідків зростала. Я працював з паперами й тому познайомився з полковником табору. Оскільки він поважав Свідків, я набрався сміливості запитати його, чи можна отримувати біблійну літературу з нашого центру в Афінах. «Це неможливо,— сказав він,— але ваші люди в Афінах можуть спакувати її як багаж та вислати на моє ім’я». Мене заціпило! Через кілька днів, коли ми розвантажували один з прибулих кораблів, поліцейський привітав  полковника та повідомив йому: «Пане, прибув ваш багаж». «Який багаж?» — запитав полковник. Я випадково опинився поблизу й підслухав розмову, тому прошепотів полковнику: «Мабуть, це наш багаж, висланий на ваше ім’я, як ви і наказували». Таким чином Єгова попіклувався про наше духовне харчування.

Несподівані благословення та знову страждання

Наприкінці 1950 року мене звільнили. Я повертався додому кволий, блідий та виснажений, до того ж не знав, як мене приймуть вдома. Яке ж це щастя знову побачити дружину та дітей! На моє превелике здивування, Фросіні ставилася до мене вже не так вороже. Ці листи з в’язниці принесли користь. Фросіні була вражена моєю витривалістю та наполегливістю. Невдовзі після прибуття я довго розмовляв з нею, і ми примирилися. Вона погодилась на біблійне вивчення й згодом розвинула віру в Єгову і його обітниці. Один з найщасливіших днів у моєму житті був у 1952 році, коли я охрестив свою дружину і вона стала присвяченим служителем Єгови!

У 1955 році ми почали розповсюджувати брошурку «Християнський світ чи християнство: котре з них «світло світу»?» кожному священикові. Мене та ще кількох Свідків заарештували і викликали до суду. Тоді було стільки справ проти Свідків Єгови, що суд був змушений провести спеціальне слухання усіх разом. У той день був присутній весь штат юридичного відомства провінції, а зал суду був набитий священиками. Єпископ нервово походжав між рядами. Один священик звинуватив мене в прозелітизмі. Суддя запитав його: «Невже ваша віра настільки слаба, що ви навернулися б на іншу, лише прочитавши брошурку?» Священик нічого не міг відповісти. Мене звільнили, але кількох братів засудили на шість місяців ув’язнення.

Протягом наступних років нас постійно арештовували і кількість судових справ збільшувалася. Отож наші адвокати завжди мали роботу. Загалом мене викликали до суду приблизно 17 разів. Попри протидію ми регулярно брали участь у проповідницькій діяльності. Ми успішно долали труднощі, і палахкотюча піч випробувань очищала нашу віру (Якова 1:2, 3).

Нові доручення та випробування

У 1957 році ми переїхали в Афіни. Незабаром мене призначили у новосформований збір. Дружина сердечно підтримувала мене, і ми намагалися провадити просте життя та зосереджуватися на духовних справах. Більшість часу ми присвячували проповідуванню. За ці роки нас просили переїжджати до різних зборів, де була потреба.

 У 1963 році моєму синові виповнилося 21, і його призвали до війська. Усіх Свідків, які зайняли позицію нейтралітету, били, висміювали та принижували. Те саме пережив і мій син. Аби символічним способом заохотити його наслідувати братів, які залишилися непорочними, я дав йому свою ковдру з Макронісоса. Братів судив військовий суд, і їх, як правило, засуджували на два — чотири роки ув’язнення. Після звільнення їх знову викликали та виносили їм новий вирок. Як релігійний служитель, я міг відвідувати в’язниці, тому трохи спілкувався з сином й іншими вірними Свідками. Мій син просидів у в’язниці більше шести років.

Єгова підтримував нас

Після того як у Греції була відновлена релігійна свобода, я мав нагоду тимчасово служити спеціальним піонером на острові Родос. Згодом у 1986 році з’явилася потреба в проповідниках у місті Сітія (Крит), де я починав своє християнське служіння. Я дуже зрадів цьому призначенню, адже знову міг служити з дорогими співвіруючими, яких знав з самої юності.

Я є найстаршим членом нашої родини і дуже щасливий, що майже 70 наших родичів вірно служать Єгові. Ця кількість і далі зростає. Деякі служать старійшинами, службовими помічниками, піонерами, бетелівцями та роз’їзними наглядачами. Більш ніж 58 років моя віра перевірялася у палахкотючій печі випробувань. Сьогодні мені 93 роки, але, оглядаючись у минуле, я зовсім не шкодую, що служу Богові. Він дав мені силу відгукнутися на сердечне запрошення: «Дай мені, сину мій, своє серце, і очі твої хай кохають дороги мої» (Приповістей 23:26).

[Примітки]

[Рамка на сторінці 27]

Макронісос Острів жаху

Протягом 10 років, з 1947 по 1957 роки, сухий та безлюдний острів Макро́нісос став житлом для більш ніж 100 000 в’язнів. Були серед них і вірні Свідки, котрих висилали туди за християнський нейтралітет. Ініціаторами такого вигнання були зазвичай священики Грецької православної церкви, які фальшиво звинувачували Свідків у тому, що вони комуністи.

Стосовно методів «виправлення», які були популярні на цьому острові, у грецькій енциклопедії «Папірос Ларюс Британіка» зазначається: «Методи жорстокого катування... неприйнятні для цивілізованого народу, умови життя і принизливе ставлення вартових до в’язнів... є ганьбою для історії Греції».

Декому зі Свідків сказали, що вони будуть на цьому острові доти, доки не відмовляться від своїх релігійних переконань. Але незважаючи на це, Свідки залишалися непохитними. Окрім того, дехто з політичних в’язнів, спілкуючись зі Свідками, прийняв біблійну правду.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Мінос Коккінакіс (третій справа) і я (четвертий зліва) на острові Макронісос.

[Ілюстрація на сторінці 29]

З іншим Свідком у місті Сітія (Крит), де я служив в юності.