Життєпис

Джерело незрівнянної радості!

РОЗПОВІВ РЕДЖІНАЛЬД УОЛВЕРК

«Ніщо у світі не може зрівнятися з тією радістю, яку ми відчули у повночасному місіонерському служінні Єгові!» Цю нерозбірливу записку я знайшов серед паперів моєї дружини невдовзі після її смерті у травні 1994 року.

КОЛИ роздумую над цими словами Ірен, пригадуються 37 щасливих, чудових років, проведених нами у місіонерському служінні в Перу. Ми з дружиною втішалися співпрацею одне з одним від самого одруження у грудні 1942 року, і саме з цього я хотів би розпочати свою розповідь.

Ірен виростала у Ліверпулі (Англія) в сім’ї Свідків Єгови. У неї були ще дві сестри. Під час Першої світової війни Ірен втратила батька. Через деякий час її мама одружилася з Вінтоном Фрейзером, і в них народився син Сідні. Напередодні Другої світової війни сім’я Ірен переїхала до міста Банґор, що на півночі Уельсу. Там у 1939 році Ірен охрестилася. Сідні охрестився на рік раніше. Вони з Ірен служили піонерами — повночасними благовісниками — на території, яка простягається вздовж північного узбережжя Уельсу, від Банґора до Карнарвона, а також на острові Анґлсі.

У той час я служив, як тепер називають, головуючим наглядачем у зборі Ранкорн, що за 20 кілометрів на південний схід від Ліверпуля. Якось на районному конгресі до мене підійшла Ірен і попросила територію, в якій вона могла б проповідувати, оскільки протягом певного часу житиме з родиною своєї сестри Віри у Ранкорні. За тих два тижні, поки вона була в нашому зборі, ми з Ірен стали друзями. Потім, коли вона поїхала додому, я кілька разів навідував її у  Банґорі. Зрештою одного дня я запропонував Ірен вийти за мене заміж. Який же я був щасливий, що вона погодилася!

Повернувшись у неділю додому, я відразу почав складати плани щодо нашого весілля, але вже у вівторок на мене чекала несподіванка. Надійшла телеграма, де було сказано: «Ця телеграма засмутить тебе. Нашого весілля не буде. Поясню все у листі». Я був приголомшений. Що ж трапилося?

Наступного дня я отримав листа Ірен. Вона писала, що збирається з сестрою Хілдою Паджетт до Хорсфорта, що в Йоркширі, де вони піонеруватимуть *. Ірен пояснила, що рік тому вона погодилася служити там, де є більша потреба. Вона написала: «Я пообіцяла це Єгові ще до того, як познайомилася з тобою, отож мушу сповнити свою обітницю». Хоча мені було дуже сумно, що ми не можемо одружитися тепер, але її вірність викликала у мене величезне захоплення. Я надіслав їй телеграму у відповідь: «Їдь. Чекатиму на тебе».

Коли Ірен була в Йоркширі, її засудили до трьох місяців ув’язнення за те, що з релігійних переконань вона відмовилася допомагати на війні. Але через півтора року, в грудні 1942, ми з Ірен врешті одружилися.

Мої молоді роки

У 1919 році моя мама придбала всі томи серії книжок «Виклади Святого Писання» *. Хоча, як батько вірно зауважив, мама не прочитала до того ще жодної книжки, вона вирішила зі своєю Біблією ретельно дослідити усі ці томи. В результаті у 1920 році вона охрестилася.

Мій батько був добродушною людиною і дозволяв мамі робити усе, що вона вважала за правильне. Отож, вона без перешкод виховала чотирьох дітей — мене, моїх сестер Гвен і Айві та брата Алека — у правді. До Ранкорна з Ліверпуля приїжджали такі брати, як Стенлі Роджерс та інші вірні Свідки і виголошували біблійні промови. Вони побували і в Ранкорні, де невдовзі утворився новий збір. Поступово і цей збір, і наша сім’я зростали духовно.

Готуючись до конфірмації, Гвен відвідувала спеціальні уроки при англіканській церкві. Але щойно вона разом з мамою почала вивчати Біблію, то припинила ходити на них. Коли пастор прийшов до нас, аби з’ясувати, чому моя сестра не ходить на заняття, йому поставили безліч питань, на які він не був готовий відповісти. Гвен попросила його пояснити значення Господньої молитви, але зрештою сама стала це пояснювати йому! Під кінець розмови вона зачитала 1 Коринтян 10:21 і заявила, що не може далі ‘їсти з двох столів’. Коли пастор виходив, то сказав, що молитиметься за Гвен і прийде відповісти на її запитання, але він так ніколи і не з’явився. Невдовзі після хрещення Гвен розпочала повночасне служіння.

Ставлення до молоді у нашому зборі заслуговувало похвали. Пригадую, коли мені було сім років, наш збір відвідував з промовою один старійшина. Після промови він підійшов порозмовляти зі мною. Я розповів йому, що читав про Авраама і про те, як він мав принести в жертву свого сина Ісака. «Вийди на сцену і розповіси мені усе, що ти знаєш про це»,— попросив він. З яким же захопленням я стояв на сцені і виголошував свою першу «публічну промову»!

Я охрестився, коли мені було 15, у 1931 році. Саме в той рік померла моя мама. Я полишив навчання у школі і став учнем електрика. У 1936 році в публічних місцях почали програвати записи біблійних промов, і старші сестри заохочували мене й мого брата зайнятися цим видом діяльності. Так ми з Алеком поїхали до Ліверпуля й купили велосипед і до нього коляску, на якій встановили наш грамофон. До спинки коляски на  двометрову висувну трубу ми причепили гучномовець. Один механік сказав, що він вперше робить щось подібне, але цей винахід працював добре! Ми із запалом свідчили в нашій території та дякували сестрам за підбадьорення і за те, що вони заохотили нас до такої особливої діяльності.

Друга світова війна — період випробувань

У час, коли насувалася війна, ми зі Стенлі Роджерсом запрошували людей на публічну промову «Пізнай правду», яка мала виголошуватися в Роял Альберт-холл 11 вересня 1938 року. Згодом ми розповсюджували брошурку з текстом цієї промови, а також брошурку «Фашизм чи свобода» (англ.), яка вийшла наступного року. В обидвох брошурках викривалися деспотичні амбіції гітлерівської Німеччини. До того часу я вже був добре знаним у Ранкорні за публічне служіння, і мене поважали за це. Справді, те, що я був у центрі теократичної діяльності, дуже допомогло мені.

Компанія, у якій я працював, отримала контракт на електрифікацію заводу в околиці міста. Дізнавшись, що на цьому заводі вироблятимуть зброю, я одразу відмовився працювати там. Хоча роботодавцям це не сподобалось, мій майстер заступився за мене, і я отримав іншу роботу. Згодом я довідався, що тітка майстра також є Свідком Єгови.

Мене дуже підбадьорили слова одного співробітника. Він сказав: «Ми й не очікували іншого рішення від тебе, адже ти вже стільки років займаєшся біблійною працею». А втім, я мусив бути обережним, оскільки чимало співробітників намагались спричинити мені труднощі.

У червні 1940 року на підставі моєї відмови через релігійні переконання суд звільнив мене від військової служби з умовою, що я далі працюватиму електриком. Завдяки цьому я зміг продовжувати свою християнську діяльність.

Повночасне служіння

Коли війна закінчилась, я вирішив залишити свою роботу і разом з Ірен розпочати повночасне служіння. У 1946 році я сконструював п’ятиметровий трейлер, що став нашим домом. Наступного року нас попросили переїхати в село Алвестон, що в Глостерширі. Згодом ми піонерували у стародавньому містечку Сайренсестер та у місті Бат. У 1951 році я став районним наглядачем і почав відвідувати збори на півдні Уельсу. А менше ніж через два роки нас запросили на навчання для місіонерів до «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта».

 Двадцять перший клас цієї школи проходив у Південному Лансінгу, що в північній частині штату Нью-Йорк. Випуск був у 1953 році на конгресі «Суспільство нового світу», що проходив у місті Нью-Йорк. До самого випуску ми з Ірен навіть не уявляли, куди нас призначать. Як же ми раділи, коли дізналися, що поїдемо в Перу. Адже Сідні Фрейзер, зведений брат Ірен, та його дружина Маргарет після закінчення 19-го класу «Ґілеаду» вже більше року служили у філіалі в Лімі, столиці Перу!

Поки ми чекали на візи, то деякий час працювали у бруклінському Бетелі, але незабаром вже вирушили до Ліми. Першим з десяти наших місіонерських призначень у Перу було місто Кальяо, головний морський порт країни поблизу Ліми. Хоча ми почали вивчати іспанську, але на той час ні я, ні Ірен ще не могли вільно розмовляти цією мовою. То як ми справилися з цим?

Труднощі й благословення у проповідуванні

На школі «Ґілеад» нам казали, що мати не вчить своє немовля мови. Натомість дитина сама вчиться, коли мама розмовляє з нею. Отож, нам дали пораду: «Відразу йдіть у служіння і вчіться мови від людей. Вони допоможуть вам». Уявіть собі мої почуття, коли мене, в той час як я намагався опанувати іспанську, вже через два тижні після нашого прибуття призначили головуючим наглядачем збору в місті Кальяо! Я відвідав Сідні Фрейзера, і він порадив мені те саме, що радили у школі «Ґілеад»,— спілкуватися з братами у зборі та людьми у своїй території. Отож, я постановив прислухатись до цих порад.

Якось у суботу вранці я відвідав теслярську майстерню. Тесля, що працював там, сказав: «Я мушу продовжувати свою роботу, але ви сідайте і розказуйте». Я сказав, що зроблю це за однієї умови: «Коли я допускатимусь помилок, будь ласка, виправляйте мене. Я не ображатимусь». Він засміявся і погодився. Я відвідував його двічі на тиждень і зрозумів, що це найліпший спосіб навчитися мови, як мені й радили.

Випадково в місті Іка, яке стало нашим другим місіонерським призначенням, я зустрів іншого теслю і розповів йому про домовленість, яку мав у Кальяо. Він теж погодився допомагати мені, і моя іспанська ставала чимраз кращою, хоча опанував я її лише через три роки. Цей тесля завжди був дуже зайнятий, але мені вдалося розпочати з ним вивчення Біблії: я читав йому біблійні вірші, а потім пояснював їхнє значення. Одного разу, коли я прийшов до нього, його роботодавець сказав, що він переїхав до Ліми, оскільки знайшов там нову роботу. Згодом, коли ми з Ірен поїхали на конгрес до Ліми, то зустріли там того чоловіка. Ми дуже зраділи, дізнавшись, що він знайшов у Лімі Свідків Єгови й продовжив вивчення Біблії. Він та його сім’я стали присвяченими служителями Єгови!

В одному зборі ми виявили, що молоді охрещені брат і сестра, будучи неодруженими, жили разом. Ми обговорили з ними певні біблійні принципи, і вони вирішили узаконити свій зв’язок, аби бути справжніми охрещеними Свідками Єгови. Я домовився, аби їх відвезли до ратуші, де вони змогли б зареєструвати свій шлюб. Але тоді постала ще одна проблема: вони мали четверо дітей, які також не були зареєстровані, а без реєстрації дітей їх не могли розписати. Отож ми, звичайно, поцікавилися, що робити далі. «Оскільки ці добрі люди, ваші друзі, Свідки Єгови, подбали про узаконення вашого шлюбу,— сказав мер,— я спрощу судові процедури і зареєструю дітей безкоштовно». Нас переповнювала вдячність, адже ця сім’я була дуже бідною, і, якщо б довелося заплатити штраф, це було б їм справді не під силу.

Згодом нас відвідав брат Альберт Шредер з бруклінського всесвітнього центру Свідків Єгови і порадив відкрити ще один місіонерський дім в іншій частині Ліми. Отож я з Ірен, двома сестрами з США, Франсис та Елізабет Ґуд, а також з подружжям з Канади  переїхали в район Сан Борха. Через 2—3 роки там уже був новий чудовий збір.

Коли ми почали служити в Уанкайо, місті, що лежить у горах на висоті 3000 метрів над рівнем моря, то співпрацювали зі збором, який складався з 80 Свідків. Там я брав участь у будівництві другого у цій країні Залу Царства. Мене призначили юридичним представником Свідків Єгови, оскільки було потрібно три рази подавати справу в суд, щоб довести своє право на землю, яку ми купували. Така діяльність, а також широкомасштабна праця роблення учнів, у якій тими роками брало участь чимало вірних місіонерів, стала доброю основою для зросту в Перу. У 1953 році там було всього лиш 283 Свідки Єгови, а сьогодні їх уже понад 83 000.

Сумний від’їзд

Ми дуже любили спілкуватися з місіонерами, які жили в місіонерських домах, де мені не раз доводилося служити наглядачем дому. Щопонеділка вранці ми зустрічалися, аби обговорити те, чим займатимемося протягом тижня, та розподілити обов’язки в домі. Ми усі добре знали, що найголовніше наше завдання — проповідувати, і, пам’ятаючи про це, гармонійно співпрацювали. Дуже приємно, що у нас ніколи не виникало серйозних конфліктів.

Нашим останнім призначенням стала Бренья, інше передмістя Ліми. Невдовзі тамтешній чудовий збір, у якому було 70 вісників, швидко збільшився до понад 100 осіб, і був сформований ще один збір, в Паломіньї. Саме в той час захворіла Ірен. Спершу я помітив, що вона іноді забуває свої слова, а з часом стала забувати й дорогу додому. Хоча Ірен пройшла належний курс лікування, однак її здоров’я гіршало.

На жаль, у 1990 році ми мусили повернутися додому в Англію. Нас запросила до себе моя сестра Айві. А через чотири роки у віці 81 року Ірен померла. Я і далі залишався в повночасному служінні та був старійшиною одного з трьох зборів у моєму рідному місті. Час від часу я їжджу до Манчестера підбадьорювати іспаномовну групу.

Нещодавно зі мною стався зворушливий випадок. Кілька десятків років тому, коли я програвав п’ятихвилинну лекцію на грамофоні, то добре запам’ятав дівчинку-школярку, яка сховалася за мамою і слухала біля дверей нашу звістку.

Ця дівчина згодом емігрувала до Канади. Її подруга, Свідок Єгови, яка і досі живе в Ранкорні, підтримувала з нею зв’язок через листування. Нещодавно вона написала, що в Канаді до неї прийшли двоє Свідків, і їхні слова несподівано пригадали їй те, що вона колись чула у п’ятихвилинній промові біля своїх дверей. Ця жінка усвідомила, що це правда. Сьогодні вона вже є присвяченою служителькою Єгови. У листі вона попросила подякувати юнаку, який понад 60 років тому відвідав дім її мами! Справді, ми ніколи не знаємо, як насіння правди пустить коріння і коли проросте (Екклезіяста 11:6).

Отож, я з великою вдячністю споглядаю на своє життя, яке провів у безцінному служінні Єгові. Від часу хрещення у 1931 році я не пропустив жодного конгресу народу Єгови. Хоча у нас з Ірен ніколи не було дітей, але я щасливий мати понад 150 духовних синів і доньок, які служать нашому небесному Отцю, Єгові. Як і написала моя дружина у записці, наше служіння справді є джерелом незрівнянної радості.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 24]

Моя мама, початок 1900-х років.

[Ілюстрація на сторінках 24, 25]

Справа: Ми з Ірен біля нашого трейлера.

[Ілюстрації на сторінці 25]

Зліва: Хілда Паджетт, я, Ірен, Джойс Ровлі у Лідсі (Англія), 1940 рік.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Я оголошую публічну промову, Кардіфф (Уельс), 1952 рік.