Життєпис

Допомога іншим полегшує страждання

РОЗПОВІВ ХУЛІАН АР’ЯС

Ішов 1988 рік. Тоді мені було 40 років. У мене чудово складалися справи на роботі. Я був регіональним директором міжнародної компанії. Відповідно до становища, я мав дорогу машину, велику зарплату та шикарний кабінет у центрі Мадрида. Мене навіть хотіли зробити директором філіалу країни. У той час нічого не провіщало величезної зміни у моєму житті.

ОДНОГО дня того ж року я дізнався від лікаря, що в мене розсіяний склероз — недуга, яка не виліковується. Це мене приголомшило. Коли я прочитав про наслідки розсіяного склерозу, мені стало страшно *. Здавалось, наді мною навис дамоклів меч. Як тепер дбати про дружину Мілаґрос, трирічного сина Ісмаеля? Як ми дамо собі раду? Коли я мучився цими запитаннями, сталася ще одна біда.

Приблизно через місяць після того, як я дізнався про хворобу, мене викликав начальник і сказав, що нашій компанії потрібні люди з «хорошим іміджем». А від людини з тяжким захворюванням, навіть на початкових стадіях, «хорошого іміджу» годі сподіватися. Я був звільнений тієї ж хвилини. Моя кар’єра скінчилась!

 Перед домашніми я намагався кріпитись, але постійно шукав можливості побути на самоті, щоб обміркувати своє становище і подумати про майбутнє. Я старався побороти пригніченість, яка заволодівала мною. Найбільш прикро було від того, що раптом я став непотрібним своїй компанії.

Сила у слабості

На щастя, у цей важкий час я міг черпати силу з кількох джерел. За 20 років до описуваних подій я став Свідком Єгови і тепер щиро розповідав у молитвах про свої почуття, про невпевненість у майбутньому. Крім того, я міг опертися на дружину, яка поділяє мою віру. Безцінною підтримкою була також сердечність і співчуття близьких друзів (Приповістей 17:17).

Дуже допомогло і почуття обов’язку перед іншими. Я хотів добре виховати свого сина. Хотілось навчати його, бавитись із ним, залучити його до проповідування. Отже, мені не можна було опускати рук. До того ж я служив старійшиною в зборі Свідків Єгови. Християнські брати і сестри потребували моєї підтримки. Якби біда послабила мою віру, то який би приклад я подавав іншим?

Звичайно, моє життя змінилось. У мене з’явились фізичні обмеження. Змінилося моє матеріальне становище. Однак зміни були не тільки негативні, але й позитивні. Якось лікар сказав: «Хвороба не руйнує людину, вона її змінює». І я побачив, що не всі зміни на гірше.

Перш за все, маючи «колючку в тілі», я став ліпше розуміти хворих і більше співчувати їм (2 Коринтян 12:7). До мене, як ніколи раніше, промовляли слова з Приповістей 3:5: «Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся». А головне, у нових обставинах я побачив, що́ в житті насправді важливе і що приносить справжнє задоволення та самоповагу. В організації Єгови я ще міг зробити досить багато. Я відкрив для себе глибину Ісусових слів: «Блаженніше давати, ніж брати» (Дії 20:35).

Нове життя

Невдовзі після того, як з’ясувалося, що я хворий, мене запросили у Мадрид на семінар. На цьому семінарі християни-добровольці вчилися, як сприяти взаєморозумінню між лікарями і пацієнтами, які є Свідками Єгови. Згодом навчені добровольці були організовані у Комітети зв’язку з лікарнями. Цей семінар був саме на часі для мене: переді мною відкрився шлях до діяльності, яка приносить набагато більше задоволення, ніж будь-яка ділова кар’єра.

На семінарі ми дізналися про те, що члени щойно сформованих Комітетів будуть ходити до лікарень, зустрічатися з лікарями та організовувати для медиків презентації. Мета полягала у тому, щоб налагодити співпрацю з медпрацівниками та попередити конфліктні ситуації. Відтоді Комітети допомагають християнським братам і сестрам знайти лікарів, які згідні лікувати без застосування крові. Звісно, оскільки я не був медиком, мені довелось вивчати медичну термінологію, лікарську етику та організацію лікарень. І все-таки я повернувся додому новою людиною: переді мною стояло захопливе завдання.

 Відвідування лікарень приносить задоволення

Хвороба поступово і невблаганно нівечила мене. Тим часом у Комітеті мої обов’язки збільшувалися. Оскільки я почав отримувати пенсію з інвалідності, у мене з’явився час, аби відвідувати лікарні. Хоча були і невдачі, виявилось, що робота в Комітеті не настільки вже й складна, як я собі уявляв, та й результати перевершили мої сподівання. Тепер я прикований до інвалідного візка, але це не дуже перешкоджає моїй діяльності. Мене завжди супроводжує ще один член Комітету. Крім того, лікарям не звикати до розмов з інвалідами. Іноді вони слухають мене навіть уважніше, ніж когось іншого, оскільки розуміють, яких зусиль мені коштувало прийти до них.

Протягом останніх десятьох років я зустрічався з сотнями лікарів. Дехто майже відразу погоджувався допомагати нам. Наприклад, д-р Хуан Дуарте, кардіохірург з Мадрида, гордиться тим, що поважає сумління пацієнтів. Він одразу запропонував свої послуги і з того часу зробив понад 200 операцій без застосування крові Свідкам Єгови, які приїжджали до нього зі всієї Іспанії. З роками дедалі більше лікарів починає робити безкровні операції. Цьому сприяло відвідування лікарень членами Комітету і, звичайно, поступ у медицині та досягнення безкровної хірургії. І ми впевнені, що Єгова благословив наші зусилля.

Особливу радість приносить співпраця з дитячими кардіохірургами. Протягом двох років ми зустрічалися з двома хірургами та їхніми анестезіологами. Ми приносили їм матеріали про досягнення інших кардіохірургів. Наші зусилля були винагороджені 1999 року під час Медичної конференції дитячої серцево-судинної хірургії. Двоє згаданих вище медиків під умілим керівництвом хірурга з Англії, який теж з нами співпрацював, зробили дитині Свідків Єгови надзвичайно складну операцію на аортальному клапані *. Я радів разом з батьками дитини, коли один з хірургів вийшов з операційної і повідомив, що операція пройшла успішно і що погляди батьків було враховано. Тепер до цих двох лікарів регулярно приїжджають на лікування Свідки Єгови зі всієї Іспанії.

Найбільшу радість у таких випадках мені приносить усвідомлення того, що я можу допомагати своїм християнським братам. Вони звертаються до Комітету зв’язку з лікарнями переважно у найважчу годину свого життя. Їм потрібна операція, а місцеві лікарі не бажають або не вміють лікувати без застосування крові. Коли ж брати дізнаю́ться про те, що тут, у Мадриді, можуть допомогти хірурги усіх спеціальностей, вони відчувають велике полегшення. Якось ми прийшли до одного хворого брата в лікарню, і я помітив, як тривога на його обличчі змінилась виразом спокою, коли він побачив нас.

 Судді і лікарська етика

Останніми роками члени Комітету зв’язку з лікарнями приходять також і до суддів. Ми даємо їм довідник «Свідки Єгови. Турбота про родину і лікування», підготований спеціально для суддів та інших посадових осіб. У ньому пояснюються погляди Свідків Єгови на використання крові і розповідається про безкровні альтернативні методи лікування. У той час в Іспанії виникла велика потреба роз’яснити наші погляди суддям, оскільки вони часто давали дозвіл лікарям робити переливання крові всупереч рішенню пацієнта.

Кабінети суддів справляють велике враження. Коли я потрапив до судді вперше, то, сидячи в інвалідному візку, відчув себе зовсім жалюгідним. До того ж, як на лихо, у нас сталася невеличка аварія, і я впав у коридорі на коліна. Судді та правники, які це побачили, допомогли нам, але мені було страшенно ніяково.

Хоч судді не відразу розуміли мету наших візитів, більшість приймали нас приязно. Перший суддя, якого я відвідав, на той час вже звернув увагу на погляди Свідків Єгови і сказав, що хотів би поговорити з нами докладніше. Наступного разу він сам завіз мене у свій кабінет і дуже уважно вислухав. Цей успіх на початку нашої діяльності додав сміливості мені та іншим членам Комітету, а добрі результати не забарилися.

Того ж року ми вручили примірник довідника «Турбота про родину» ще одному судді, який досить доброзичливо поставився до нас і пообіцяв ознайомитися з цією інформацією. Я залишив йому свій номер телефону на випадок критичної ситуації. Через два тижні він зателефонував мені й сказав, що один хірург звернувся до нього за дозволом перелити кров Свідку Єгови, який потребував операції. Суддя просив підказати, як допомогти Свідку, аби врахувати його рішення уникнути переливання крові. Нам неважко було знайти лікарню, де хірурги успішно зробили операцію без застосування крові. Суддя був дуже задоволений тим, як вирішилася справа, і запевнив, що звертатиметься до нас і в майбутньому.

 Під час розмов з лікарями часто поставало питання лікарської етики, оскільки ми хотіли, щоб лікарі поважали права і сумління пацієнта. Одна з лікарень Мадрида, всі працівники якої завжди ідуть нам назустріч, запросила мене взяти участь у проведенні семінару з етики. Завдяки цьому я розповів багатьом медикам про біблійні погляди Свідків Єгови. Крім того, мені стало зрозуміліше, які складні рішення доводиться приймати лікарям.

Один з викладачів, професор Дієго Ґрасія, регулярно організовує для іспанських лікарів престижні курси підвищення кваліфікації з лікарської етики. Він цілком підтримує право пацієнта свідомо відмовлятись від переливання крові *. Завдяки постійним контактам з професором декотрих представників іспанського філіалу Свідків Єгови запросили пояснити нашу позицію аспірантам професора Ґрасія, з яких декого вважають найліпшими спеціалістами країни.

Долаємо труднощі

Звісно, чудова робота на користь співвіруючих не вирішила усіх моїх проблем. Хвороба невблаганно прогресує. Однак, на щастя, мій розум ясний. Моя дружина й син ніколи не нарікають, і завдяки їм я усе ще можу виконувати свої обов’язки. Я нічого не зміг би без їхньої допомоги та підтримки. Мені не під силу навіть застібнути штани і надягнути пальто. Особливу радість мені приносить проповідування щосуботи, коли син Ісмаель возить мене, щоб я міг поговорити з людьми. Крім того, я ще можу служити старійшиною збору.

Протягом останніх 12 років мені не раз було дуже тяжко. Коли я бачу, як несолодко доводиться через мене рідним, це завдає мені більшого болю, ніж сама хвороба. Я знаю, що вони страждають, хоча й нічого про це не кажуть. Не так давно за один рік померла моя теща і батько. Того ж року мені довелося сісти в інвалідний візок. Батько жив з нами і помер від хвороби, що, як і моя, поступово калічить людину. Його доглядала Мілаґрос, і їй здавалося, ніби вона бачить, що має статися за якийсь час зі мною.

Однак добре те, що, долаючи труднощі, наша сім’я стала ще згуртованішою. Я пересів з директорського крісла в інвалідний візок, але моє життя поліпшилось, бо мені вдається більше часу присвячувати служінню іншим. Це полегшує мої страждання, а Єгова виконує свою обіцянку зміцняти у важкий час. Як і Павло, я кажу: «Все можу в Тім, Хто мене підкріпляє» (Филип’ян 4:12—14).

[Примітки]

[Рамка на сторінці 24]

Думка сина

Витривалість і оптимізм батька — гарний приклад для мене. Я відчуваю себе потрібним, коли вожу його у візку. Ясно, що не завжди я маю можливість робити те, що хочу. Я ще підліток, але мрію згодом стати членом Комітету зв’язку з лікарнями. З Біблії я знаю, що страждання не вічні, та й багато братів і сестер страждають ще більше, ніж ми.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Думка дружини

Дружині хворого на розсіяний склероз важко психічно, емоційно і фізично. Мені треба узгоджувати свої плани з реальними можливостями і не тривожитись без потреби про майбутнє (Матвія 6:34). Попри всі труднощі страждання може розкрити найліпші риси людини. Наш шлюб міцний, як ніколи, і мої стосунки з Єговою набагато ближчі, ніж раніше. Крім того, мене дуже підкріпляють життєписи людей, яким теж нелегко. Я розділяю радість Хуліана, яку він отримує від свого цінного служіння братам, і переконалася, що, хоч би які випробування траплялись нам, Єгова нас не покине.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Моя дружина є для мене опорою.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Розмовляю з кардіохірургом Хуаном Дуарте.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Проповідування разом з сином приносить мені радість.