Життєпис

Єгова завжди опікується нами

РОЗПОВІЛА ЕНЕЛЕС МЗАНҐ

Це сталося 1972 року. Десятеро молодиків з малавійської Молодіжної ліги увірвалися в наш будинок, схопили мене і затягли до поблизького поля, де росла цукрова тростина. Там вони мене побили і, думаючи, що я вже мертва, залишили.

Чимало Свідків Єгови в Малаві стали жертвами фізичних розправ, подібних до цієї. Чому їх переслідували? Що допомогло їм витерпіти? Дозвольте я розповім вам історію своєї сім’ї.

Я НАРОДИЛАСЯ 31 грудня 1921 року в релігійній сім’ї. Мій батько був пастором Центральноафриканської пресвітеріанської церкви. Я виростала в містечку Нкома, яке розташовувалося неподалік Лілонгве, столиці Малаві. Коли мені минуло 15, я стала дружиною Еммаса Мзанґа.

Одного разу до нас навідався батьків друг, також пастор. Він довідався, що поблизу нашого будинку мешкають Свідки Єгови, і застеріг, щоб ми з ними не спілкувалися. Він сказав, що Свідки — це одержимі демонами люди і коли ми не будемо обачними, то самі можемо стати такими. Це попередження так нас стривожило, що ми переїхали до іншого села, в якому Еммас знайшов роботу крамаря. Але невдовзі ми дізналися, що Свідки живуть і біля нашого нового дому!

Однак незабаром Еммас, спонуканий глибокою любов’ю до Біблії, вирішив порозмовляти з одним Свідком. Отримавши переконливі відповіді на свої численні  запитання, він погодився на пропозицію Свідка вивчати Біблію. Спочатку біблійне вивчення відбувалося у крамниці, в якій працював Еммас, але згодом вивчення проходило кожного тижня у нас вдома. Щоразу, коли приходили Свідки Єгови, я йшла з дому, бо дуже їх боялася. Проте Еммас продовжував вивчати Біблію. Приблизно через шість місяців, у квітні 1951 року, він охрестився. А втім, мені він нічого не сказав, оскільки боявся, що через це може розпастися наш шлюб.

Нелегкі тижні

Одного разу моя подруга Еллен Кадзалеро сказала мені, що Еммас охрестився у Свідків Єгови. Я не тямила себе від злості! Тоді я перестала розмовляти з ним і готувати йому їжу. Також я перестала приносити і гріти воду для його купелі, а це, згідно з нашими звичаями, є обов’язком дружини.

Еммас три тижні терпів таке моє поводження, а потім лагідно попросив мене присісти і розповів, чому він вирішив стати Свідком. Він прочитав і пояснив мені кілька біблійних віршів, один з них — 1 Коринтян 9:16. Це мене сильно зворушило, і я відчула, що теж повинна проповідувати добру новину. Тому я вирішила вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Того вечора мій чоловік зітхнув з полегшенням, адже я приготувала йому смачну вечерю.

Проповідування родичам і друзям

Коли наші батьки почули, що ми спілкуємося зі Свідками Єгови, вони почали чинити нам шалений опір. Мої рідні написали нам листа, в якому просили більше ніколи не приїздити до них. Це засмутило нас, однак ми вірили в обітницю Ісуса, що отримаємо багато духовних братів і сестер, батьків і матерів (Матвія 19:29).

Я робила швидкий поступ у вивченні Біблії і охрестилася в серпні 1951 року, лише через три з половиною місяці після хрещення чоловіка. Я відчула сильну спонуку розповісти про правду своїй подрузі Еллен і дуже зраділа, коли вона погодилася вивчати зі мною Біблію. У травні 1952 року Еллен охрестилася і стала моєю духовною сестрою, а це ще більше зміцнило нашу дружбу. Сьогодні вона далі є моєю найближчою подругою.

У 1954 році Еммас був призначений районним наглядачем і почав відвідувати збори. Тоді у нас було вже шестеро дітей. У ті дні роз’їзні наглядачі, які мали сім’ю, один тиждень відвідували збір, а наступний були з дружиною і дітьми. Коли Еммас від’їжджав, він завжди нагадував мені, щоб я не забула провести сімейне біблійне вивчення. Ми докладали зусиль, щоб нашим дітям подобалося вивчення Біблії. Ми щиро і переконано говорили їм про свою любов до Єгови, а також ходили всією сім’єю у проповідницьке служіння. Завдяки такій духовній програмі у наших дітей зміцнилася віра і вони змогли підготуватися до переслідування, яке чекало на нас у майбутньому.

Початок релігійного переслідування

У 1964 році країна Малаві стала незалежною. Коли урядовці з правлячої партії дізналися про наше нейтральне ставлення до політики, вони почали змушувати нас купувати партійні квитки *. Оскільки ми з Еммасом відмовилися, то члени Молодіжної ліги знищили всю кукурудзу на нашому  полі, а нею ми мали харчуватися весь наступний рік. Знищуючи наш врожай, члени Молодіжної ліги співали: «Заплаче гірко, хто не купить партквитка Камузу [президента Банди], терміти поїдять його зелену кукурудзу». Хоча ми втратили їжу, однак не впали у відчай. Ми відчували, як Єгова опікується нами. Він з любов’ю підтримував нас (Филип’ян 4:12, 13).

Якось пізно ввечері в серпні 1964 року я з дітьми була сама вдома. Ми вже спали, аж раптом я прокинулася від співу, який долинав здаля. Це співали члени «Ґулевамкулу» — небезпечного таємного товариства племінних танцюристів, які нападали на людей, видаючи себе за духів померлих предків. Членів «Ґулевамкулу» наслала на нас Молодіжна ліга. Я швидко розбудила дітей, і ще до того, як зловмисники підійшли до нашого будинку, ми втекли в буш.

Зі своєї схованки ми побачили яскраве світло. Члени «Ґулевамкулу» підпалили наш будинок, який мав очеретяну покрівлю. Він згорів дощенту, а з ним і все наше майно. Коли нападники вже йшли зі згарища, ми чули, як вони казали: «Ми добре нагріли хату тому Свідку». Як же ми дякували Єгові, що залишилися живі! Хоча ті люди знищили все наше майно, але вони не знищили нашої рішучості покладатися на Єгову, а не на людей (Псалом 118:8).

Згодом ми дізналися, що члени «Ґулевамкулу» заподіяли таке саме зло п’ятьом іншим сім’ям Свідків Єгови з нашої місцевості. Як же ми раділи і дякували, коли брати із сусідніх зборів прийшли нам на допомогу! Вони відбудували наші домівки і дали нам їжі на кілька тижнів.

Утиски посилюються

У вересні 1967 року по всій країні прокотилася хвиля облав на Свідків Єгови. Шукаючи Свідків, члени Молодіжної ліги та організації Юні піонери Малаві заходили в кожен дім. Ці немилосердні й агресивні молодики були озброєні мачете. Знайшовши когось із Свідків, вони намагались змусити їх купувати партійні квитки.

Коли вони прийшли до нас, то запитали, чи ми вже маємо партквиток. Я відповіла: «Ні, я його не купувала, не куплю зараз і не збираюся купувати в майбутньому». Тоді вони схопили нас з чоловіком і відвели у поліцейське відділення, не дозволивши взяти нічого з речей. Коли наші молодші діти повернулися зі школи, то почали хвилюватися, бо нас не було вдома. На щастя, невдовзі додому прийшов старший син Деніел, який дізнався про все від сусіда. Не гаючи часу, Деніел пішов з нашими молодшими дітьми у поліцейське відділення. Вони підійшли якраз у той момент, коли поліцейські заганяли нас у вантажівку, яка прямувала до Лілонгве. Отож, діти поїхали з нами.

У Лілонгве в поліцейському штабі відбулося незаконне судилище. Офіцери запитували нас: «Чи ви далі будете Свідками Єгови?» Ми відповідали: «Так!», хоча це означало для нас семирічне ув’язнення. Тим, хто «керував» організацією, давали по 14 років.

Після ночі, проведеної без їжі та сну, поліцейські забрали нас до Маульської в’язниці. Камери були настільки переповнені, що нам не знайшлося місця навіть на підлозі! Замість туалету ми мали лише одне відро на кожну переповнену людьми камеру. Їжі давали мало, і вона була погано приготовлена. Через два тижні в’язничні начальники зрозуміли, що ми є мирними людьми, і дозволили нам виходити на подвір’я в’язниці. Тепер ми могли збиратися разом великими групами і кожного дня підбадьорювати одні одних та свідчити іншим в’язням. Ми здивувалися, коли після трьох місяців ув’язнення нас відпустили через вплив світової громадськості на уряд Малаві.

Поліцейські сказали нам вертатися додому, але також попереджували, що діяльність  Свідків Єгови в Малаві заборонена. Заборона тривала від 20 жовтня 1967 року до 12 серпня 1993 року — майже 26 років. Це були нелегкі роки, але з допомогою Єгови ми зберегли свій нейтралітет.

Нас цькували, мов звірів

У жовтні 1972 року вийшла урядова постанова, внаслідок якої піднялася ще одна хвиля жорстокого переслідування. У постанові говорилося, що всі Свідки Єгови підлягають звільненню з роботи, а ті, які проживають у сільській місцевості, повинні залишити свої домівки. Свідків цькували, мов звірів.

Якось у той час один молодий брат прийшов до нас з терміновим повідомленням для Еммаса: «Члени Молодіжної ліги задумали стяти тобі голову, насадити її на кіл і принести місцевим вождям». Еммас швидко пішов з дому, але спочатку подбав про те, щоб ми при першій же нагоді приєдналися до нього. Я поспішно відіслала за ним дітей. І от, коли я вже майже виходила з дому, прибули члени Молодіжної ліги, шукаючи Еммаса. Вони увірвалися до нас в дім, але Еммаса вже не було. Це розлютило їх, тож вони схопили мене і затягли до поблизького поля, де росла цукрова тростина. Там вони били мене ногами, потім стеблами цукрової тростини і, думаючи, що я вже мертва, залишили. Опам’ятавшись, я потихеньку поповзла додому.

Тої ночі під покровом темряви за мною прийшов Еммас, ризикуючи своїм життям. Побачивши мій жалюгідний стан, Еммас з товаришем, який мав машину, перенесли мене в автомобіль. Ми поїхали до братів в Лілонгве, де я почала потихеньку видужувати. Еммас думав, як втекти з країни.

Біженці, яким нікуди подітися

Наша дочка Дінес і її чоловік мали п’ятитонну вантажівку. Вони найняли водія, який колись належав до організації Юних піонерів Малаві, але співчутливо ставився до Свідків. Він погодився допомогти нам та іншим братам. Протягом кількох вечорів цей чоловік підбирав машиною Свідків із заздалегідь умовлених схованок. Потім він одягнув форму Юних піонерів і вирушив у дорогу вантажівкою, в якій було багато братів і сестер. Йому треба було проминути кілька поліцейських постів. Він дуже ризикував, допомагаючи сотням Свідків перетнути кордон із Замбією.

Через декілька місяців замбійська влада репатріювала нас назад до Малаві, але ми вже не могли повернутися у рідні села.  Люди порозкрадали все наше майно, яке ми лишили. З даху нашого будинку зняли навіть бляшану покрівлю. Оскільки всюди нам загрожувала небезпека, ми втекли до Мозамбіку і два з половиною роки жили в таборі біженців у Мланґені. Проте у червні 1975 року новий уряд Мозамбіку закрив табір і змусив нас повернутися до Малаві, а там ставлення до народу Єгови не змінилося. У нас не залишалося іншого вибору, як тільки втікати вдруге до Замбії. Там ми оселилися у таборі біженців в Чіґумукірі.

Вже через два місяці прибула колона автобусів та військових машин, і в табір увірвалися сотні озброєних до зубів замбійських солдатів. Вони сказали нам, що відвезуть у місце, в якому для нас побудовано гарні будинки. Ми знали, що це неправда. Солдати стали заштовхувати людей в автобуси та машини, і зчинилася паніка. Тоді солдати почали стріляти в повітря з автоматів, і тисячі наших братів і сестер, охоплені жахом, кинулися врозтіч.

У такому замішанні Еммаса випадково повалили з ніг і почали топтати, проте один брат допоміг йому підвестися. Ми думали, що вже почалася велика скорбота. Всі біженці побігли у напрямку до Малаві. Ще на території Замбії ми добігли до річки, і брати сформували живі ланцюги, щоб всі могли безпечно перейти річку. На іншому боці нас оточили замбійські солдати і примусово репатріювали до Малаві.

Ми знову опинилися в Малаві, але не знали куди податися. Ми довідалися, що на політичних мітингах та в засобах масової інформації людям казали остерігатися «нових облич», тобто Свідків Єгови, які мали з’явитися у селах. Тому ми вирішили піти у столицю, де не привертали б до себе так багато уваги, як у селі. Нам вдалося винайняти невеличкий будинок, і Еммас знову почав таємно відвідувати збори як роз’їзний наглядач.

Відвідування зібрань

Завдяки чому ми залишалися вірними? Завдяки зібранням збору! В таборах біженців у Мозамбіку та Замбії ми вільно відвідували зібрання, які проводилися у простих Залах Царства з очеретяними покрівлями. У Малаві ж збиратися на зібрання було складно і небезпечно, однак це було варте зусиль. Для конспірації ми проводили зібрання вночі у віддалених місцях. Ми не хотіли привертати уваги до наших зустрічей, тому не плескали в долоні, а просто потирали руки одна об одну, коли хотіли показати свою вдячність промовцеві.

Хрещення проводилося пізно вночі. Наш син Абіюд охрестився за таких обставин: після промови до хрещення його та інших кандидатів у темряві повели на болото, де брати викопали неглибоку яму. Там їх і охрестили.

Наш будиночок — підпільний склад літератури

В останні роки заборони наш будиночок у Лілонгве використовувався як підпільний склад літератури. До нас таємно надходила пошта і публікації з філіалу в Замбії. Брати, які служили кур’єрами, забирали у нас пошту й літературу із Замбії і на велосипедах розвозили у всі куточки Малаві. Журнали «Вартова башта», які ми отримували, були тоненькими, оскільки друкувалися на спеціальному тонкому папері, на якому зазвичай друкують Біблії. Завдяки цьому кур’єри могли перевозити вдвічі більше таких журналів. Також кур’єри розвозили міні-журнали «Вартова башта», в яких містилися тільки статті для вивчення. Міні-журнал легко було сховати у кишені сорочки, бо це був лише один аркуш паперу.

Кур’єри ризикували життям і волею, коли пробиралися через буш на велосипедах, іноді навіть вночі. Вони перевозили чимало ящиків із забороненою літературою.  Попри поліцейські контрольні пункти та інші перешкоди вони за будь-якої погоди долали тисячі кілометрів, щоб довезти братам духовну поживу. Якими ж мужніми були ці дорогі брати-кур’єри!

Єгова опікується вдовами

У грудні 1992 року в Еммаса стався інсульт під час промови, яку він виголошував як районний наглядач. Після цього йому відібрало мову. Через деякий час у нього стався другий інсульт, і йому паралізувало один бік. Хоча моєму чоловіку важко було змиритися з втратою здоров’я, однак нас обох сердечно підтримували брати і сестри з нашого збору. Це допомагало мені не впасти у розпач. Я доглядала свого чоловіка аж до його смерті у листопаді 1994 року. Він помер у віці 76 років. Перед смертю Еммас таки побачив кінець заборони. Ми прожили разом 57 років, і я досі оплакую втрату свого вірного друга.

Коли я овдовіла, то зять з дочкою запропонували мені жити з ними. Тепер зятеві треба було дбати не тільки про свою дружину і п’ятьох дітей, а й про мене. На жаль, він раптово захворів і також помер у серпні 2000 року. Хто тепер забезпечить нас з дочкою їжею і житлом? Я ще раз переконалася, що Єгова дбає про нас і справді є «сиротам батько й вдовицям суддя» (Псалом 68:6). Єгова через своїх земних служителів дав нам гарний новий будиночок. Як це сталося? Коли брати і сестри з нашого збору побачили, в якій розпачливій ситуації ми опинилися, вони всього за п’ять тижнів збудували нам будинок! На допомогу також прийшли брати з інших зборів, які знали мулярську справу. Нас вразила любов і доброта, яку виявили нам співвіруючі, адже будинок, котрий вони побудували для нас, ліпший, ніж ті, в яких живе дехто з них. Завдяки такій любові братів і сестер сусіди отримали добре свідчення. Кожного вечора, коли я лягаю спати, мені здається, ніби я в Раю! Авжеж, хоча наш новий прекрасний дім збудований з цегли і будівельного розчину, однак, як багато хто казав, передусім він збудований любов’ю (Галатів 6:10).

Єгова продовжує опікуватися мною

Хоча деколи мені було так важко, що, здавалося, більше не витримаю, але Єгова завжди підтримував мене. Семеро з моїх дев’яти дітей живі, і загалом моя сім’я складається зі 123 осіб. Яка ж я вдячна, що переважна більшість з них вірно служить Єгові!

Сьогодні мені вже 82 роки, і я тішуся, коли бачу, як Божий дух діє у Малаві. Лише чотири роки тому в Малаві був один Зал Царства, а тепер їх 600. У нас також є новий філіал у Лілонгве, і ми радіємо, що можемо безперешкодно отримувати вдосталь духовної поживи. Я вважаю, що побачила сповнення Божої обітниці, яка міститься в Ісаї 54:17: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху». Прослуживши Єгові понад 50 років, я впевнена: хоч би які випробування нас спіткали, Єгова завжди буде опікуватися нами.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 24]

Мій чоловік Еммас охрестився у квітні 1951 року.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Сміливі кур’єри.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Дім, збудований любов’ю.