Життєпис

Єгова притягує сумирних до правди

РОЗПОВІЛА АСАНО КОШІНО

Йшов 1949 рік. Недавно закінчилась Друга світова війна. У дім сім’ї, в якої я працювала, в місті Кобе, завітав високий доброзичливий іноземець. Це був перший в Японії місіонер Свідків Єгови. Його візит відкрив мені шлях до біблійної правди. Однак спершу я розповім про своє життя до цієї зустрічі.

Я НАРОДИЛАСЯ 1926 року у маленькому селі на півночі префектури Окаяма. Я була п’ятою з восьми дітей. Мій батько щиро вірив у бога, якому поклонялися у місцевому синтоїстському храмі. Тому ми, діти, разом з родичами відзначали усі щорічні релігійні свята.

Підростаючи, я ставила собі багато запитань про життя, але найбільше мене непокоїло те, що ми вмираємо. За японськими традиціями, діти мають бути поруч родичів у їхні передсмертні хвилини. Смерть бабусі і брата, якому не виповнилося навіть року, завдала мені великого болю. Страшно було подумати, що і батьки колись помруть. Мене турбувало: «Невже життя отак просто минає? Чи воно має зміст?»

У 1937 році, коли я вчилася в шостому класі, почалась японо-китайська війна. Чоловіків призивали в армію і посилали на фронт у Китай. Школярі дивились, як їхні батьки і брати ідуть на війну, і викрикували імператору «банзай!» («хай живе!»). Всі були впевнені у перемозі божественної  країни Японії та її імператора, живого бога.

Невдовзі, однак, з фронту почали надходити повідомлення про загибель вояків. Ніщо не могло потішити згорьованих родичів. У їхніх серцях росла ненависть, і вони раділи, коли ворог мав великі втрати. Але я тоді думала: «Люди у тій країні теж страждають, бо втрачають своїх близьких». Коли я закінчувала школу, військові дії велися вже вглибині Китаю.

Перша зустріч з іноземцями

Мої батьки були селянами, тому ми жили бідно, але батько дозволив мені отримувати безоплатну освіту. Отже, 1941 року я вступила в школу для дівчат у місті Окаяма, приблизно за 100 кілометрів від нашого дому. У цій школі дівчат навчали, як стати вправними дружинами і матерями. Учениць розподіляли по багатих міських сім’ях привчатися вести домашнє господарство. Вранці ми працювали в цих сім’ях, а після обіду йшли до школи.

По закінченні церемонії вступу до школи моя вчителька, вбрана у кімоно, повела мене у великий дім. Проте господиня чомусь не захотіла мене прийняти. «Чи не піти нам до пані Кода?» — запитала вчителька. І тоді ми прийшли у будинок західного стилю й подзвонили у двері. За хвилину до нас вийшла висока сива жінка. Я оторопіла! Річ у тім, що жінка не була японкою, а я ніколи в житті не бачила людей з Заходу. Вчителька познайомила мене з пані Мод Кода і одразу пішла. З тривогою я заносила свої сумки в дім. Потім я дізналась, що пані Мод Кода з Америки. Вона вийшла заміж за японця, який навчався у США, і тепер викладала англійську мову в бізнес-школах.

Наступного ранку почалося напружене життя. Чоловік пані Кода хворів на епілепсію, і я мала допомагати доглядати за ним. Я зовсім не розуміла англійської, тому переживала. Але тривога розсіялась, коли пані Кода заговорила до мене японською. Щодня я чула, як вони з чоловіком говорили англійською, і поступово звикала до цієї мови. У їхньому домі панувала приємна атмосфера.

Мене зворушувало те, наскільки відданою Мод була своєму хворому чоловіку. Він любив читати Біблію. Згодом я дізналась, що ця пара купила в букіністичному магазині японське видання книжки «Божий план віків» і протягом кількох років передплачувала «Вартову башту» англійською мовою.

Одного дня мені подарували Біблію. Я дуже втішилась, адже це вперше я мала свою власну Біблію. Я читала її по дорозі в школу і зі школи, але розуміла небагато. Оскільки я виросла на японському синтоїзмі, Ісус Христос був для мене невідомим і незрозумілим. Мені тоді й на думку не спадало, що так почався шлях до пізнання біблійної правди, яка допомогла знайти відповіді на мої питання про життя і смерть.

 Три сумні події

Два роки моєї шкільної практики добігли до кінця, і я мала попрощатися з подружжям Кода. По закінченні школи я вступила у бригаду дівчат-добровольців і брала участь у виробництві форми для військових моряків. У той час почалися повітряні атаки американських бомбардувальників В-29, а 6 серпня 1945 року на Хіросіму скинули атомну бомбу. Через кілька днів після цього прийшла телеграма з повідомленням про те, що мама у тяжкому стані. Першим же поїздом я поїхала додому. Щойно я зійшла з поїзда, як мій родич сказав, що мами вже немає. Вона померла 11 серпня. Сталося те, чого я так боялася усі ці роки! Вона більше ніколи не заговорить до мене, ніколи не посміхнеться мені...

П’ятнадцятого серпня оголосили поразку Японії. Всього лише протягом десяти днів надійшло три сумних повідомлення: спочатку про вибух атомної бомби, потім про смерть мами і нарешті про історичну поразку Японії. Добре було принаймні те, що тепер люди не будуть гинути на війні. Прибита горем, я залишила фабрику і повернулась додому в село.

Бог притягує мене до правди

Одного дня я отримала листа від Мод Кода з Окаями. Вона запитувала, чи не могла б я приїхати і допомагати їй по дому, бо вона збирається відкрити англійську школу. Я вагалась, але погодилась. Через кілька років разом з подружжям Кода я переїхала в Кобе.

На початку літа 1949 року до них завітав високий доброзичливий джентльмен. Його звали Дональд Хаслет. Він приїхав з Токіо, щоб знайти в Кобе дім для місіонерів. Це був перший в Японії місіонер Свідків Єгови. Дім було знайдено, і місіонери приїхали в Кобе в листопаді 1949 року. Якось до подружжя Кода прийшли п’ятеро місіонерів. Двоє з них, Ллойд Беррі і Персі Ізлоб, говорили до присутніх щось по-англійськи, кожен приблизно по десять хвилин. Мод була їхньою християнською сестрою і, очевидно, її надзвичайно підбадьорило спілкування з ними. Саме тоді мені дуже захотілося вивчити англійську мову.

З допомогою ревних місіонерів я поступово почала розуміти основні біблійні істини. Я знайшла відповіді на запитання, які хвилювали мене з дитинства. Біблія дає надію на вічне життя на райській землі і обіцяє воскресіння «всіх, хто в гробах» (Івана 5:28, 29; Об’явлення 21:1, 4). Я була вдячна Єгові за те, що він уможливив це викупною жертвою свого Сина, Ісуса Христа.

Радість від теократичної діяльності

З 30 грудня 1949 року по 1 січня 1950 року в місіонерському домі в Кобе проходив перший в Японії теократичний конгрес. Я пішла туди з Мод. Цей великий будинок раніше належав нацистам. З нього відкривався чудовий вид на Внутрішнє Японське море і острів Авадзі. Моє знання Біблії було обмежене, і з промов я зрозуміла небагато. Але на мене справило велике враження те, що місіонери залюбки спілкувались з японцями. Під час публічної промови на цьому конгресі був 101 присутній.

Незабаром я вирішила взяти участь у проповідуванні. За вдачею я сором’язлива, тож мені страшно було іти від дому до дому. Якогось ранку до нас прийшов брат Ллойд Беррі, щоби піти зі мною в служіння. Він почав прямо з сусіднього дому. Я прислуха́лась до його вступних слів, сховавшись у нього за спиною. Наступного разу я пішла проповідувати з двома місіонерками. Літня японка запросила нас у дім, вислухала і потім дала кожній по склянці молока. Вона погодилась на домашнє вивчення Біблії і зрештою охрестилась.  Її успіхи дуже підбадьорювали мене.

У квітні 1951 року в Японію вперше приїхав брат Натан Норр із всесвітнього центру в Брукліні. Він виступив з публічною промовою у лекторії Кіоріцу, що в токійському районі Канда. Тоді 700 присутніх з радістю дізналися про випуск «Вартової башти» японською мовою. Наступного місяця брат Норр приїхав у Кобе, і там на спеціальній зустрічі я охрестилася, символізувавши цим присвячення Єгові.

Через рік мені порадили почати повночасне піонерське служіння. У ті часи в Японії було зовсім небагато піонерів, і я спочатку не уявляла собі, на що буду жити. Крім того, мене турбувало, чи зможу тоді вийти заміж. Однак потім я зрозуміла, що служіння Єгові повинне займати перше місце в житті. Отже 1952 року я стала піонером. На щастя, я могла працювати неповний робочий день у сестри Кода.

Приблизно у той же період мій брат, якого я вважала загиблим на війні, повернувся з Тайваню зі своєю сім’єю. Мої рідні ніколи не цікавилися християнством, але я з завзятістю піонера почала надсилати їм наші журнали і брошурки. Згодом мій брат отримав у Кобе роботу і з родиною переїхав сюди. Я запитала у його дружини: «Чи ти читала наші журнали?» На мій подив вона відповіла: «То цікаві журнали». Місіонери почали вивчати з нею Біблію, а моя молодша сестра, що жила з родиною брата, приєдналася до вивчення. З часом обидві охрестилися.

Враження від міжнародного братства

Невдовзі сталася величезна несподіванка: я отримала запрошення на навчання у 22-му класі «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта». Я і брат Цутому Фукасе були першими студентами з Японії. У 1953 році, ще до початку навчання, ми побували на конгресі «Суспільство нового світу», який проходив на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Міжнародне братство народу Єгови справило на мене глибоке враження.

На п’ятий день конгресу японські делегати, здебільшого місіонери, збирались одягнути кімоно. Моє кімоно, яке я відправила заздалегідь, вчасно не прибуло, тому я позичила кімоно в сестри Норр. Під час конгресу почав падати дощ і я захвилювалася, адже кімоно змокне. У цей момент хтось обережно накинув мені на плечі плащ. Сестра, що сиділа поруч, запитала: «Знаєш, хто це?» Потім я дізналась, що це був брат Фредерік Франц, член керівного органу. Я й справді відчула тепло організації Єгови!

Двадцять другий клас школи «Ґілеад» був по-справжньому міжнародний: у ньому вчилося 120 студентів з 37 країн. Хоч деколи мовний бар’єр і ставав на заваді в спілкуванні, атмосфера міжнародного братства приносила нам величезну радість. Сніжного лютневого дня 1954 року під час програми випуску я отримала призначення на батьківщину, в Японію. Моя однокурсниця зі Швеції Інґер Брандт їхала зі мною у місто Нагоя. Там  ми приєдналися до групи місіонерів, яких евакуювали з Кореї, де почалася війна. Я дуже ціную ті роки, проведені у місіонерському служінні.

Радісне служіння з чоловіком

У вересні 1957 року мене запросили служити в Бетелі у Токіо. Японський філіал містився тоді у двоповерховому дерев’яному будинку. Там працювало лише чотири особи, у тому числі наглядач філіалу брат Беррі. Решту сім’ї складали місіонери. Мене призначили перекладачем, коректором, крім того, я мала прибирати, готувати їжу, прати тощо.

Масштаби теократичної діяльності в Японії дедалі зростали, тож у Бетель почали запрошувати більше братів. Одного з них призначили наглядачем у моєму зборі. У 1966 році цей брат, Юньї Кошіно, став моїм чоловіком. Після одруження його призначили районним наглядачем. Відвідуючи збори, ми мали чудову нагоду знайомитися з багатьма братами і сестрами. Я і далі виконувала перекладацьку роботу і займалася нею в помешканнях, де ми зупинялися на тиждень. Отож під час подорожей, крім чемоданів і сумок, нам доводилось перевозити ще й важкі словники.

Чоловік служив районним наглядачем понад чотири роки, тож ми бачили, як зростала організація. З часом філіал переїхав з Токіо до Нумадзу, а згодом до Ебіни, де він розташований дотепер. Ми з Юньї вже досить довго працюємо в Бетелі серед 600 членів бетелівської родини. У травні 2002 року друзі в Бетелі привітали мене з 50-літтям повночасного служіння.

З радістю спостерігаємо за ростом

Коли я почала служіння Єгові 1950 року, в Японії було лише кілька вісників. Тепер тут понад 210 000 вісників Царства. Буквально тисячі людей, яких можна уподібнити до овець Ісуса, потягнулися до Єгови так само, як колись я.

Усі місіонери, які завітали до сестри Кода 1949 року, тобто чотири брати і сестра, а також сама сестра Мод Кода залишились вірними до кінця свого життя. Вірними померли також мій брат, який був службовим помічником, та його дружина, яка служила піонером приблизно 15 років. Що очікує моїх батьків, чиєї смерті я так боялась в дитинстві? Біблійна обітниця воскресіння дає мені надію і потіху (Дії 24:15).

Коли я оглядаюсь на своє життя, то думаю, що знайомство з Мод 1941 року було поворотним пунктом у моєму житті. Якби я тоді не зустріла її і не погодилась знову працювати в неї після війни, я, мабуть, залишилась би у нашому глухому селі і ніколи не познайомилася б з місіонерами. Я безмежно вдячна Єгові за те, що він через Мод і перших місіонерів притягнув мене до правди!

[Ілюстрація на сторінці 25]

З Мод Кода і її чоловіком. Я спереду ліворуч.

[Ілюстрація на сторінці 27]

З місіонерами, які служили в Японії, на стадіоні «Янкі» 1953 року. Я крайня ліворуч.

[Ілюстрації на сторінці 28]

У Бетелі зі своїм чоловіком Юньї.