Життєпис

«Чим я відплачу Господеві?»

РОЗПОВІЛА МАРІЯ КЕРАСІНІС

У 18 років я гірко розчарувала своїх батьків. Від мене відвернулись родичі і, крім того, я стала посміховиськом для всього села. Мою вірність Богу намагалися зломити просьбами, примусом і погрозами. Але марно. Я була впевнена, що Бог винагородить мою відданість біблійній правді. Оглядаючись на понад 50 років служіння Єгові, я лише можу повторити за псалмоспівцем: «Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?» (Псалом 116:12).

НАРОДИЛАСЬ я 1930 року в селі Аґґелокастро, що за 20 кілометрів від порту Кенхреї. Саме у Кенхреях, на східному узбережжі Коринфського перешийка, в I сторіччі було засновано збір правдивих християн (Дії 18:18; Римлян 16:1).

Наша сім’я вела тихе і мирне життя. Батько був головою общини, і його дуже шанували. Я була третьою з п’яти дітей. Батьки виховували нас відданими православній церкві. Щонеділі я ходила в церкву, била поклони перед іконами, запалювала свічки в сільських капличках і дотримувалась усіх постів. Часто мені спадало на думку піти у черниці. Однак згодом саме я перша в нашій сім’ї розчарувала батьків.

Захоплююсь біблійною правдою

Коли мені було 18 років, я дізналась, що сестра одного з наших зятів, Катіна, яка жила в сусідньому селі, читає публікації  Свідків Єгови і перестала ходити до церкви. Це мене дуже занепокоїло, я вирішила допомогти їй повернутись, як я тоді думала, на шлях істини. Отже, коли вона навідалася до нас, я запросила її на прогулянку, хоча насправді мала на меті разом зайти до священика. Священик почав розмову з того, що осипав Свідків Єгови уїдливими насмішками, називаючи їх єретиками, які збили з пуття Катіну. Ми зустрічалися три вечори поспіль. Катіна спростовувала усі голослівні твердження священика добре обґрунтованими аргументами з Біблії. Врешті священик сказав їй, що вона, мовляв, гарна, розумна дівчина і що їй би тішитися молодими роками, а до Бога нехай звернеться у старості.

Я нічого не розповіла батькам про цю розмову, але наступної неділі не пішла в церкву. Відразу опівдні священик прийшов до нашої крамниці. Я виправдовувалась перед ним, кажучи, що ніби повинна була залишитись помагати батькові.

— Справді? Чи може та дівчина вплинула на тебе? — запитав мене священик.

— Ці люди мають ліпші вчення, ніж ми,— відповіла я прямо.

Священик сказав моєму батькові: «Пане Ікономос, женіть геть свою родичку, бо вона принесла біду у ваш дім».

Моя сім’я проти мене

Це було наприкінці 1940-х років, коли Грецію охопило полум’я громадянської війни. Щоб я не потрапила в руки партизан, батько відіслав мене до сестри, у те саме село, в якому жила Катіна. За два місяці мені вдалося дізнатись, що говорить Біблія з приводу багатьох питань. З жалем я зауважила, що чимало вчень православної церкви не ґрунтуються на Біблії. Мені стало зрозуміло: Бог не приймає поклоніння через ікони, а різні релігійні традиції, наприклад шанування хреста, мають нехристиянське походження. Богу ж слід поклонятися «в дусі та в правді» (Івана 4:23; Вихід 20:4, 5). Крім цього, я довідалась про те, що Біблія відкриває чудову надію вічного життя на землі! Ці біблійні істини були першими дарами, які я особисто отримала від Єгови.

Тим часом сестра з її чоловіком помітили, що я не перехрещуюся перед їдою і не молюся біля ікон. Одного вечора вони побили мене. Наступного ранку я пішла з їхнього дому до тітки. Зять повідомив про це моєму батькові. Невдовзі батько прийшов до мене у сльозах і вмовляв повернутись. Сестрин чоловік став переді мною на коліна, просячи вибачення. Я простила йому. Тоді вони просили мене повернутися в церкву. Але я не поступилась.

Удома мене й далі примушували змінити погляди. Поговорити з Катіною можливості не було, до того ж я не мала ані літератури, ані Біблії. Як же я зраділа, коли одна з двоюрідних сестер допомогла мені. Вона була в Коринфі, де знайшла Свідків і привезла мені звідти Християнські Грецькі Писання та книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Я читала ці книжки потайки.

Несподівана зміна в житті

Протягом трьох років я зносила сильну протидію з боку родичів. Я не мала зв’язку зі Свідками, не отримувала літератури. Тоді я й подумати не могла, що ось-ось моє життя дуже зміниться.

Батько сказав, що я поїду до свого дядька в Салоніки. Перед поїздкою я пішла до ательє в Коринфі, щоб замовити собі дещо з одягу. А там на мене чекала несподіванка — у цьому ательє працювала Катіна! Ми не могли натішитися, що знову побачились після довгої розлуки. Виходячи з ательє, ми зустріли приємного молодого чоловіка, який повертався додому на велосипеді. Це був Хараламбус. Пройшов час,  і, познайомившись ближче, ми вирішили одружитись. Незабаром, 9 січня 1952 року, я охрестилась, символізуючи своє присвячення Єгові.

Хараламбус охрестився раніше. Він, як і я, зазнавав тиску з боку своєї родини. Він був дуже старанним, завзятим братом, служив помічником слуги збору і проводив багато біблійних вивчень. Згодом правду прийняли його брати, і сьогодні більшість членів їхніх сімей служать Єгові.

Моєму батькові Хараламбус дуже сподобався, і він погодився на наш шлюб, але маму нелегко було переконати. Попри це ми одружилися 29 березня 1952 року. На весілля прийшли тільки мій старший брат і одна з моїх двоюрідних сестер. Тоді я і не здогадувалась, яким чудовим благословенням, справжнім даром від Єгови, є мій Хараламбус! Разом з ним я могла завжди ставити служіння Єгові на перше місце.

Підтримуємо братів

У 1953 році ми з Хараламбусом вирішили переїхати в Афіни. Хараламбус хотів більше проповідувати і тому відмовився від ведення сімейної справи та знайшов роботу з неповним робочим днем. Після обіду ми разом ходили в служіння і проводили чимало біблійних вивчень.

Оскільки на наше служіння було накладено обмеження, нам доводилось шукати якихось нових шляхів для проповідування. Наприклад, ми поставили журнал «Вартова башта» у вітрину кіоску, в якому працював Хараламбус у центрі Афін. Високопоставлений поліцейський сказав нам, що цей журнал заборонений. Він попросив один примірник і розпитав про наші журнали в службі безпеки. Повернувся він з відповіддю про те, що на «Вартову башту» заборони немає. Брати, які мали кіоски, дізналися про це і почали теж ставити «Вартову башту» у вітрини. Один чоловік придбав у нашому кіоску «Вартову башту», потім став Свідком і тепер служить старійшиною.

Велику радість принесло нам те, що мій молодший брат пізнав правду. Він приїхав у Афіни вчитися в торгово-морському коледжі, і ми запросили його на конгрес. Тоді наші конгреси проводилися таємно в лісах. Братові сподобалась програма. Але невдовзі він почав їздити у відрядження. Якось він прибув в один порт в Аргентині. Там на корабель зайшов проповідувати місіонер, і мій брат попросив у нього журнали. Як же ми зраділи, коли в листі мого брата прочитали такі слова: «Я знайшов правду. Хочу підписатися на журнали». Тепер він із сім’єю вірно служить Єгові.

У 1958 році чоловіка запросили служити роз’їзним наглядачем. У ті часи, оскільки наша діяльність була під забороною і умови служіння були дуже важкими, роз’їзні наглядачі здебільшого вирушали в служіння без дружин. У жовтні 1959 року ми звернулись до відповідальних братів у філіалі, щоб вони дозволили мені супроводжувати чоловіка. Брати погодились. Нам доручили відвідувати і підтримувати збори в центральній та північній частинах Греції.

 Ці подорожі були нелегкі. Рідко коли траплялася брукована дорога. Ми не мали машини, тому їздили громадським транспортом або на вантажівках разом з курками й іншим товаром, який там перевозили. Ми не розставалися з гумовими чоботами, бо доводилось ходити по розмитих дорогах. Оскільки в кожному селі була міліція, ми заходили у села тільки коли стемніло, щоб уникнути допиту.

Брати дуже цінували наші візити. Більшість із них тяжко працювали на полях, та попри все вони намагались бути на зібраннях, які проводилися пізніми вечорами по домах. Брати були дуже гостинними і пропонували найліпше, що мали, хоча мали вони зовсім небагато. Іноді ми спали в одній кімнаті зі всією сім’єю, в якої зупинялись. Віра, витривалість і завзяття братів були ще одним даром для нас.

Розширюємо наше служіння

У лютому 1961 року у філіалі в Афінах нас запитали, чи не погодилися б ми служити в Бетелі. Нашою відповіддю були слова Ісаї: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8). Через два місяці ми отримали листа, в якому нас просили прибути в Бетель якомога скоріше. Тому вже 27 травня 1961 року ми почали служіння в Бетелі.

Ми полюбили наше нове призначення і відразу відчули себе як вдома. Чоловік працював у відділі служіння й у відділі передплат, а потім він певний час служив членом комітету філіалу. Я мала різні обов’язки. Взагалі бетелівська сім’я складалася з 18 членів, але протягом майже п’яти років було приблизно 40 осіб, тому що школа для старійшин проводилась у Бетелі. Зранку я мила посуд, допомагала на кухні, перестеляла 12 ліжок і накривала столи на обід. Після обіду я прасувала одяг і прибирала туалети та кімнати. Крім того, раз на тиждень я працювала в пральні. Роботи було дуже багато, але я тішилась, що можу допомогти.

Ми мали напружений графік у Бетелі і в проповідницькому служінні. Часто проводили до семи біблійних вивчень. На вихідних я ходила з Хараламбусом на його промови в різних зборах. Ніщо нас не могло розлучити.

Ми вивчали Біблію з подружньою парою, яка була дуже тісно зв’язана з Грецькою православною церквою і мала близьких друзів серед церковнослужителів, які вели боротьбу з «єретиками». Ця пара мала у своєму домі кімнату, наповнену іконами, там постійно курився ладан і звучали візантійські церковні гімни. Протягом певного часу ми приходили до них вивчати Біблію по четвергах, а їхні друзі-священики приходили по п’ятницях. Одного разу ці чоловік і жінка попросили нас обов’язково прийти, бо вони приготували сюрприз. Перш за все нам показали ту кімнату. Ікон у ній вже не було, а саму її відремонтували. Це подружжя робило поступ і згодом охрестилось. Ми тішимось, що загалом приблизно 50 осіб, з якими ми вивчали Біблію, присвятили своє життя Єгові і охрестилися.

Особливим даром було спілкування з помазаними братами. Нас надзвичайно  підбадьорювали візити членів Керівного органу: братів Норра, Франца та Геншеля. Пройшло вже 40 років, і я досі вважаю, що служіння в Бетелі — це велика честь і привілей.

Боротьба з хворобою і втрата

З 1982 року в мого чоловіка почали з’являтись ознаки хвороби Альцгаймера. У 1990 році його здоров’я погіршилось, і він вже потребував постійного догляду. Протягом останніх восьми років його життя ми взагалі не могли покинути межі Бетелю. Багато братів з родини Бетелю, а також відповідальні наглядачі дуже допомагали нам. Однак все одно мені доводилось проводити дні і ночі біля свого чоловіка, щоб доглядати його. Часами було неймовірно важко, я часто недосипала.

У липні 1998 року мій коханий чоловік помер. Я дуже за ним сумую, але мене потішає те, що він у добрих руках, адже Єгова згадає його серед мільйонів інших, щоб воскресити (Івана 5:28, 29).

Моя вдячність Єгові за дари

Навіть після втрати чоловіка я не одна. Усе ще служу в Бетелі й відчуваю любов і турботу всієї родини Бетелю. Крім того, я маю чималу родину — духовних братів та сестер зі всіх куточків Греції. Попри те, що мені вже за 70, я ще можу працювати цілий день на кухні і в їдальні.

У 1999 році мрія мого життя сповнилась: я побувала у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Нью-Йорку. Не можу передати словами своїх почуттів. Ця незабутня поїздка надзвичайно мене підтримала.

Коли я оглядаюсь на своє життя, то щиро можу сказати, що не могла прожити його ліпше. Найкращий життєвий шлях для людини — це повночасне служіння Єгові. Повірте, мені ніколи нічого не бракувало. Єгова з любов’ю піклувався моїм чоловіком і мною як з духовного, так і з матеріального погляду. Зі свого власного досвіду я зрозуміла, чому псалмоспівець запитував: «Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?» (Псалом 116:12).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Ми з Хараламбусом були нерозлучні.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Чоловік у своєму кабінеті у філіалі.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Я вважаю, що служіння в Бетелі — велика честь для мене.