Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Я завжди задовольнявся найменшим

Я завжди задовольнявся найменшим

Життєпис

Я завжди задовольнявся найменшим

РОЗПОВІВ БЕНДЖАМІН ІКЕЧУКВУ ОСУЕКЕ

Розпочавши повночасне служіння, одного дня я завітав у рідний дім. При зустрічі батько схопив мене за сорочку і став кричати: «Злодюго!». Він вдарив мене пласким боком мачете. На крик збіглися сусіди. Чому ж батько звинуватив мене в крадіжці? Дозвольте розповісти.

НАРОДИВСЯ я 1930 року в селі Умуаріам, що в південно-східній частині Нігерії. Я був першим із семи дітей. Найстарша з сестер померла у 13 років. Мої батьки належали до англіканської церкви. Батько був фермером, а мати продавала олію. Мама пішки ходила на місцеві базари приблизно за 30 кілометрів від нашого села, купувала бляшанку пальмової олії і пізно ввечері поверталася додому. Потім рано-вранці вона йшла продавати олію на залізничній станції, долаючи близько 40 кілометрів в один бік. Коли їй вдавалося щось вторгувати,— а це зазвичай було близько 15 центів,— вона купувала для нас їжу і того ж дня поверталась. Мама займалася цим упродовж 15 років, аж до своєї смерті в 1950-му.

Я почав здобувати початкову освіту у рідному селі в школі, котру утримувала англіканська церква. Закінчувати її довелося, живучи у пансіоні, що був приблизно за 35 кілометрів від нашого дому. Оскільки батьки не мали грошей на моє подальше навчання, я почав шукати роботу. Спочатку працював слугою у домі залізничного сторожа в Лагосі (на заході Нігерії), а потім — у державного службовця в Кадуні (на півночі Нігерії). В Бенін-Сіті, що у західній частині країни, я влаштувався клерком в одного юриста, а пізніше став працювати чорноробом на лісопильному заводі. У 1953 році я подався до Камеруну, де жив мій дядько. Він допоміг мені знайти роботу на каучуковій плантації. Щомісячна зарплата становила приблизно дев’ять доларів. Я завжди виконував роботу, яка вважалася непрестижною, але був задоволений, що мав гроші на їжу.

Отримую багатство від злидаря

Один з моїх співробітників, Сільванус Окемірі, був Свідком Єгови. Коли ми косили траву й обкладали перегноєм каучуконосні рослини, він використовував кожну нагоду, щоб ділитися зі мною біблійними істинами. Я охоче слухав його, але на той час не робив жодних змін. Мій дядько, дізнавшись про цей контакт зі Свідками Єгови, з усіх сил став відговорювати мене. Він застерігав: «Бенджі, не ходи до містера Окемірі. Він вірить у Єгову і є злидарем. Кожен, хто спілкується з ним, стане таким, як він».

На початку 1954 року, не витримавши важких умов праці, я повернувся додому. На той час англіканська церква суворіше ставилась до норм моралі. Я виріс з почуттям відрази до неморальності. Проте невдовзі побачив лицемірство серед членів своєї релігії. Вони говорили, що тримаються біблійних норм, але їхні вчинки розходилися зі словами (Матвія 15:8). У нас з батьком часто виникали суперечки, які робили наші стосунки напруженими. Одного вечора я зібрався і пішов з дому.

Я переїхав до маленького містечка Омоба. Там знову зустрівся зі Свідками Єгови. Прісілла Ісіоча, яку я знав ще з того часу, коли жив у селі, дала мені дві брошурки — «Ця добра новина Царства» і «Після Армаґедону — Божий Новий Світ» *. Я не міг відірватися від цих брошурок, я був переконаний, що знайшов правду. В моїй церкві ми ніколи не вивчали Біблії, а зосереджувалися на людських традиціях. На противагу цьому література Свідків містила багато біблійних цитат.

Не минуло й місяця, як я запитав брата і сестру Ісіоча, коли вони йдуть до своєї церкви. Вперше відвідавши зібрання Свідків Єгови, я зовсім нічого не зрозумів. У статті для вивчення з «Вартової башти» йшлося про напад ‘Ґоґа з Маґоґа’, згаданого у пророчій книзі Єзекіїля (Єзекіїля 38:1, 2). Багато слів були для мене абсолютно незнайомими. Все ж я був приємно вражений тим, як тепло мене зустріли, тому вирішив знову прийти наступної неділі. На другому зібранні я почув про важливість проповідування. Отож запитав Прісіллу, коли вони йдуть проповідувати. На третю неділю я пішов разом з ними, взявши тільки маленьку Біблію. В мене не було ні сумки, ні біблійної літератури. Проте я став вісником Царства і в кінці місяця здав звіт про польове служіння!

Зі мною ніхто не вивчав Біблії, але щоразу коли я відвідував подружжя Ісіоча, то вбирав слова віри та підбадьорення з Писань і отримував біблійну літературу. Одинадцятого грудня 1954 року на обласному конгресі в місті Аба я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Мій родич, у котрого я жив і був підмайстром, перестав давати мені їжу і навчати мене та не заплатив ні цента за мою роботу. А втім, я не затаював на нього образи. Мене переповнювала вдячність за те, що я мав особисті взаємини з Богом, і це приносило справжню потіху й внутрішній мир. Місцеві Свідки відразу прийшли мені на допомогу. Сім’я Ісіоча дала мені їжу, а інші Свідки позичили грошей, аби я міг розпочати торгівлю дрібним товаром. У 1955 році я купив неновий велосипед і в березні 1956-го почав служити сталим піонером. Невдовзі мені вдалося сплатити свої борги. Прибуток, який я отримував від торгівлі, був дуже малим, але принаймні я міг задовольняти свої основні потреби. Мені цілком вистачало того, що давав Єгова.

«Викрадаю» своїх братів і сестер

Коли я почав жити у власному домі, то в першу чергу задумався над тим, як допомогти духовно моїм рідним братам і сестрам. Батько через своє упередження і підозри був проти того, що я став Свідком. Отож, як можна було привести до правди моїх рідних? Я запропонував утримувати молодшого брата Ернеста, і батько дозволив йому жити зі мною. Ернест швидко прийняв правду і в 1956 році охрестився. Його крок ще більше посилив батькову протидію. Попри це правду пізнала також моя сестра та її чоловік. Коли я висловив бажання взяти до себе на канікули другу сестру, Феліцію, батько, хоч і неохоче, але погодився. Невдовзі Феліція також охрестилася як Свідок Єгови.

У 1959 році я поїхав додому за ще однією сестрою, Берніс, яка мала пожити в Ернеста. Саме тоді на мене накинувся батько, звинувативши у крадіжці його дітей. Йому було важко збагнути, що всі вони зробили власне рішення служити Єгові. Батько поклявся, що ніколи не відпустить зі мною Берніс. Але для Єгови немає нічого неможливого, і наступного року Берніс поїхала на шкільні канікули до Ернеста. Як і її сестри, вона прийняла правду й охрестилася.

‘Привчаюсь до всього’

У вересні 1957 року я почав служити спеціальним піонером, присвячуючи праці проповідування близько 150 годин щомісяця. Разом з моїм партнером Сандеєм Ірогбелакі ми проповідували на величезній території в Акпунаобуо (район Ече). На першому районному конгресі, який ми там відвідали, з нашої групи охрестилося 13 осіб. Як же приємно бачити, що сьогодні у тій території існує 20 зборів!

У 1958 році я познайомився з Крістіаною Азуїке, сталою піонеркою зі збору «Аба-Іст». Я захоплювався її ревністю, і в грудні того ж року ми одружилися. На початку 1959 року мене призначили роз’їзним наглядачем, завдання якого — відвідувати і підбадьорювати збори. Відтоді й до 1972 року ми з дружиною відвідали майже всі збори служителів Єгови на сході і частково на заході Нігерії.

Збори розділяла велика відстань, а нашим основним засобом пересування був велосипед. Коли ми служили у великих містах, брати наймали таксі, щоб відвезти нас до наступного збору. Іноді ми жили в кімнатах з глиняною підлогою і без стелі. Спали на ліжках, зроблених з пальмових жердин. На декотрих ліжках лежали підстилки з трави, вкриті килимками, а на інших не було навіть того. Кількість і якість їжі ніколи не ставали проблемою. Оскільки в минулому ми навчилися задовольнятись найменшим, то були вдячні за будь-яку приготовану для нас їжу, і брати й сестри дуже це цінували. У ті дні в декотрих містах не було електрики, тому доводилось завжди носити з собою гасовий ліхтар. Попри важкі умови ми мали велику радість від співпраці зі зборами.

За ті роки ми усвідомили цінність слів апостола Павла: «Як маєм поживу та одяг, то ми задоволені будьмо з того» (1 Тимофія 6:8). У скрутні часи Павло привчився бути задоволеним усім. Як саме? Він пояснює: «Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі». Ми привчилися до того самого. Павло також додав: «Я все можу в Тім [в Бозі], Хто мене підкріпляє» (Филип’ян 4:12, 13). Наскільки ж точно ці слова сповнились у нашому житті! Ми брали повну участь у християнській діяльності, відчували справжнє задоволення і мали внутрішній мир.

Служимо зборам цілою сім’єю

У кінці 1959 року в нас народився Джоуел, згодом, у 1962-му, з’явився другий син — Семюель. Ми з Крістіаною продовжували виконувати роз’їзну працю і разом з хлопцями відвідували збори. В 1967 році в Нігерії вибухнула громадянська війна. Через постійні повітряні нальоти закрились усі школи. Моя дружина перед тим, як приєднатись до мене у роз’їзній праці, була вчителькою, тому вчила наших дітей вдома. У шість років Семюель уже міг читати і писати. Коли по закінченні війни він пішов до школи, то на два класи випереджував своїх однолітків.

Залишаючись у роз’їзній праці, ми не до кінця усвідомлювали труднощі, пов’язані з вихованням дітей. Проте коли у 1972 році нас призначили спеціальними піонерами, побачили позитивні результати такої зміни. Перебування на одному місці допомагало добре дбати про духовність нашої сім’ї. Ще змалку ми вчили синів бути за будь-яких обставин задоволеними з того, що дає Бог. У 1973 році Семюель охрестився, а Джоуел розпочав стале піонерування. Обидва наші сини одружилися з чудовими християнськими сестрами, і нині вони прищеплюють правду в серця власних дітей.

Страждання, спричинені війною

Громадянська війна вибухнула якраз тоді, коли я разом з сім’єю відвідував збір у місті Оніча як районний наглядач. Ця війна ще чіткіше показала, що накопичення матеріальних речей і надія на них є марними. Я бачив, як люди втікали, рятуючи своє життя, і залишали на вулицях матеріальні цінності.

У розпалі війни на військову службу призивали усіх придатних до цього чоловіків. Багато братів, які відмовились вступити до війська, зазнали тортур. Було дуже важко пересуватись з однієї місцевості в іншу. Брак харчів спричинив сильне замішання в країні. За пів кілограма маніоку, який колись коштував 7 центів, треба було заплатити 14 доларів, а склянка солі, яку колись можна було купити за 8 доларів, стала коштувати 42 долари. Молоко, масло і цукор просто щезли. Аби вижити в таких умовах, ми розтирали нестиглий плід динного дерева і змішували з невеликою кількістю маніокової муки. Також ми їли сарану, маніокові шкірки, листки гібіска та пенісетума слонового — по суті, усі листки, які тільки могли знайти. М’ясо було розкішшю, тож для дітей я ловив ящірок. Все ж, хоч яким важким був той час, Єгова завжди дбав про наші потреби.

Війна принесла також духовний голод, який був ще гіршим, ніж фізичний. Більшість братів утікали з зони воєнних дій у джунглі або віддалені села і за таких умов втратили майже всю біблійну літературу. Через блокаду, накладену урядовими військами, нова література не надходила до Біафри. Хоча збори здебільшого намагалися проводити зібрання, духовність братів страждала, оскільки вони не отримували керівництва з філіалу.

Боротьба з духовним голодом

Роз’їзні наглядачі докладали зусиль, щоб і далі відвідувати кожен збір. Оскільки багато братів покинуло міста, я шукав їх усюди, де можна було їх знайти. Якось я на шість тижнів залишив дружину й дітей у безпечному місці і їздив по різних селах та по джунглях, шукаючи братів.

Коли я відвідував збір у місті Огбунка, то дізнався, що велика група Свідків перебуває в околицях міста Ісуочі (область Окігве). Я попросив передати братам, аби вони зібралися на плантації анакардіумових дерев біля села Умуаку. Разом з одним старшим братом ми проїхали велосипедами близько 15 кілометрів, щоб дістатися до плантації. Там нас чекало біля 200 Свідків, у тому числі жінки і діти. Завдяки одній піонерці я знайшов іншу групу зі 100 Свідків, які переховувалися в буші Ломара.

Лоренс Уґвуеґбу був одним із мужніх братів, котрі жили в пошматованому війною місті Оверрі. Він повідомив мені, що чимало Свідків перебувають в околицях Охаджі. Вони не могли вільно пересуватися, оскільки ту територію захопили солдати. Разом з ним ми під покровом ночі рушили туди велосипедами і на подвір’ї одного брата зустрілися зі 120 Свідками. Ми також використали можливість відвідати інших Свідків у їхніх схованках.

Брат Ісаак Нваґву ризикував власним життям, аби допомогти мені знайти братів, які були змушені тікати з рідних домів. Ісаак переправив мене на каное через річку Отамірі, щоб я міг зустрітися з понад 150 Свідками в Еґбу-Ече. Один брат у тій місцевості вигукнув: «Це найкращий день мого життя! Я навіть не міг подумати, що знову побачу районного наглядача. Тепер, навіть якщо доведеться померти у розпалі цієї війни, я помиратиму спокійним».

Мене у будь-який момент могли призвати до військової служби, але раз у раз я відчував захист Єгови. Якось пополудні, коли я повертався додому після зустрічі з 250 братами, мене зупинили військові на дорожньому контрольно-пропускному пункті. «Ти чому не приєднався до війська?» — запитали вони. Я пояснив, що служу місіонером і проповідую про Боже Царство. Усвідомивши, що вони мають намір арештувати мене, я подумки коротко помолився, а тоді сказав командиру: «Відпустіть мене, будь ласка». Як не дивно, він промовив:

— Ти кажеш відпустити тебе?

— Так, відпустіть мене,— повторив я.

— Ти вільний, можеш іти.

Жоден із солдатів не сказав і слова (Псалом 65:2, 3).

Вміння бути задоволеним приносить благословення

Після закінчення війни у 1970 році я й далі виконував районне служіння. Я вважав за привілей допомагати у реорганізації зборів. Згодом нас з Крістіаною призначили спеціальними піонерами, а в 1976 році ми знову повернулися до районного служіння. У середині того ж року я почав служити обласним наглядачем. Через сім років нас запросили до філіалу Свідків Єгови у Нігерії. Він дотепер є нашим домом. Тут, у філіалі, ми отримуємо величезну радість, коли зустрічаємо братів і сестер, з якими познайомилися ще в часи громадянської війни та в інші періоди нашого служіння. Приємно бачити, що вони й далі вірно служать Єгові.

Упродовж років Крістіана завжди підтримувала мене і була вірним другом. Попри труднощі зі здоров’ям, які почалися у неї з 1978 року, Крістіана виявляла позитивний і рішучий дух. Завдяки цьому я міг і далі виконувати свої обов’язки. Ми переконалися в правдивості слів псалмоспівця: «На ложі недуги подасть йому сили Господь» (Псалом 41:4).

Озираючись на роки теократичної діяльності, я можу лише дякувати Єгові за його чудові благословення. Вміння бути задоволеним з того, що він дає, справді допомагає мені вести щасливе життя. Коли я бачу, як мої рідні брати і сестри, мої діти та їхні сім’ї служать Єгові разом зі мною та моєю дружиною, мене переповнює радість, яку не можна ні з чим порівняти. Єгова подарував мені повноцінне змістовне життя і сповнив усі мої бажання.

[Примітка]

^ абз. 10 Опубліковані Свідками Єгови. Нині не видаються.

[Рамка на сторінці 27]

Своєчасна допомога для братів

У середині 1960-х напружені стосунки між етнічними групами у північній та східній частинах Нігерії вилились у масові заворушення, заколоти, беззаконня та племінну ворожнечу. Через такий розвиток подій Свідкам Єгови, які постановили залишатися нейтральними у конфлікті, було нелегко. Приблизно 20 з них були вбиті. Більшість Свідків втратили усе, що мали.

Тридцятого травня 1967 року східні штати Нігерії відкололись від федерації, утворивши Республіку Біафру. Туди було направлено федеральні війська, які наклали повну блокаду. Почалася кровопролитна громадянська війна.

Через нейтральну позицію Свідки Єгови в Біафрі стали об’єктом нападів. У газетах друкувалися статті, які розпалювали вороже ставлення до Свідків. Однак Єгова попіклувався, аби впродовж того часу його служителі отримували духовну їжу. Яким чином?

На початку 1968 року одного працівника цивільної служби призначили на важливу посаду в Європі, а іншому доручили обслуговувати злітно-посадочну доріжку в Біафрі. Обоє були Свідками Єгови. Вони опинилися на протилежних кінцях єдиної ланки, що зв’язувала Біафру з зовнішнім світом. Ці два Свідки добровільно взялися за ризиковане завдання — доставку духовного харчу в Біафру. Вони також допомагали братам отримувати гуманітарну допомогу. Їм вдавалось робити це протягом усієї війни, котра закінчилася у 1970 році. Один із цих Свідків згодом сказав: «Неможливо, щоб людина сама так чудово все організувала».

[Ілюстрація на сторінці 23]

1956 рік.

[Ілюстрація на сторінці 25]

З нашими синами Джоуелем та Семюелем, 1965 рік.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Яке ж благословення служити Єгові цілою сім’єю!

[Ілюстрація на сторінці 27]

Сьогодні ми з Крістіаною служимо у філіалі в Нігерії.