Життєпис

З темних в’язниць у швейцарські Альпи

РОЗПОВІВ ЛОТАР ВАЛТЕР

Після трьох довгих років у комуністичних в’язницях Східної Німеччини я не міг дочекатись хвилини, коли вийду на волю і повернуся до своєї сім’ї.

ПРОТЕ я розгубився, коли побачив здивовані очі мого шестилітнього сина Йоганнеса. За останні три роки свого життя він жодного разу не бачив батька. Тож для нього я був зовсім незнайомою людиною.

На відміну від мого сина, в дитинстві я постійно був разом з обома батьками і відчував їхню ніжну турботу. В нашому домі у Хемніці (Німеччина), де я народився 1928 року, завжди панувала тепла атмосфера. Але пам’ятаю, що мій батько відверто висловлював своє незадоволення релігією. Він пригадував, як під час Першої світової війни, 25 грудня, солдати ворожих сторін обмінялись різдвяними вітаннями, а наступного дня продовжили вбивати один одного. Батько вважав, що релігія — це цілковите лицемірство.

Віра заступає розчарування

На щастя, я не зазнав таких гірких розчарувань. Друга світова війна закінчилась, коли я мав 17 років, і мене не встигли призвати до армії. Проте мені не давали спокою питання: «Чому відбувалися масові вбивства? Кому можна довіряти? І де знайти справжню безпеку?» Східна Німеччина, де ми жили, потрапила у сферу впливу Радянського Союзу. У той повоєнний час усюди панувала розруха, тому комуністична ідея справедливості,  рівності, солідарності та миру привабила багатьох щирих осіб. Однак невдовзі на них чекало сильне розчарування, джерелом якого була вже не релігія, а політика.

Якраз коли я був у пошуках відповідей на свої питання, моя тітка, Свідок Єгови, заговорила зі мною про свою віру. Вона дала мені біблійну публікацію, яка спонукала мене вперше у житті прочитати цілий 24-й розділ Матвія. Я був просто вражений глибокими і переконливими поясненнями у цій публікації. Там говорилося, що ми живемо в «кінці віку» і вказувалось на справжній корінь людських проблем (Матвія 24:3; Об’явлення 12:9).

Невдовзі я отримав інші публікації Свідків Єгови. Взявшись за читання, я відразу зрозумів, що знайшов правду, якої так шукав. Мене зворушило те, що 1914 року Ісус Христос був зведений на престол у небі і незабаром він знищить безбожний світ і принесе благословення для слухняного людства. Я був глибоко вражений, коли чітко зрозумів учення про викуп. Воно спонукало мене звернутися до Єгови у щирій молитві і благати прощення. Особливі почуття в мене викликало сердечне запрошення, записане в Якова 4:8: «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас».

Моєму запалу до нової віри не було меж, і я став проповідувати своїм батькам і сестрі. Вони були байдужими, але це не згасило мого бажання відвідувати християнські зібрання. У той час невелика група Свідків збиралася поблизу Хемніца. Лише уявіть мій подив, коли батьки і сестра вирішили разом зі мною піти на перше зібрання! Це було взимку 1945/46 року. Згодом у Хартау, де ми жили, сформувалася група вивчення Біблії, і моя сім’я почала відвідувати зібрання регулярно.

«Я ще юнак»

Важливі біблійні істини, про які я дізнався, і регулярне спілкування з Божим народом спонукали мене присвятити своє життя Єгові. Тож 25 травня 1946 року я охрестився. Мене огорнула неймовірна радість, коли члени моєї сім’ї також почали робити духовний поступ. Згодом усі троє стали охрещеними Свідками. Батьки вірно служили Єгові до кінця свого життя. Мама померла у 1965 році, а батько — в 1986-му. Моя сестра донині є активним членом одного зі зборів у Хемніці.

Через півроку після хрещення я став спеціальним піонером. Цей крок був початком нового життя, пов’язаного зі служінням «за сприятливих і несприятливих обставин» (2 Тимофія 4:2, Турконяк). Незабаром з’явилася можливість ще більше розширити своє служіння. У віддаленому районі Східної Німеччини була потреба в повночасних благовісниках. Ми з одним братом написали про своє бажання допомогти, хоча я відчував, що замолодий і не маю достатньо досвіду для  такого важливого завдання. Мені тоді було лише 18, і я поділяв почуття Єремії: «О, Господи, Боже, таж я промовляти не вмію, бо я ще юнак!» (Єремії 1:6). Незважаючи на мої сумніви, відповідальні брати довірили нам це завдання, і ми отримали призначення в маленьке містечко Белціґ, що в Бранденбурзькій землі.

Проповідувати у тій території було нелегко, але я багато чому навчився. З бігом часу кілька відомих комерсанток прийняли звістку про Царство і стали Свідками Єгови. Оскільки мешканці цього містечка міцно трималися традицій і з підозрою ставилися до всього нового, позиція жінок викликала в них обурення. Католицькі і протестантські священнослужителі завзято чинили нам опір і поширювали наклепи, щоб зупинити нашу проповідницьку працю. Все ж, покладаючись на керівництво і захист Єгови, ми змогли допомогти багатьом особам пізнати правду.

Збираються зловісні хмари нетерпимості

Тисяча дев’ятсот сорок восьмий рік був сповнений несподіваних благословень і труднощів. Спочатку мене призначили служити піонером у Рудольштадті (Тюрінгія). Там я познайомився і мав нагоду спілкуватися з багатьма вірними братами і сестрами. Потім, у липні того самого року, я отримав ще одне благословення: одружився з Ерікою Улльманн, вірною й активною молодою християнкою, яку знав ще відтоді, коли відвідував зібрання в Хемніці. Ми разом починали піонерське служіння в Хартау, але згодом Еріка була змушена його припинити через проблеми зі здоров’ям і певні труднощі.

Ті часи для народу Єгови були нелегкими. Департамент праці в Хемніці скасував мою продовольчу картку, намагаючись змусити мене працювати повний робочий день і припинити проповідувати. Місцеві відповідальні брати спробували використати цю ситуацію, щоб домогтися законного визнання нашої діяльності. Проте їхні спроби виявились марними, 23 червня 1950 року я отримав вирок: штраф або 30 днів ув’язнення. Ми подали апеляцію до вищого суду, однак він підтримав попереднє рішення, і мене посадили до в’язниці.

Насувалась велика хвиля переслідувань і труднощів. Не минуло й місяця, як у вересні 1950 року, після наклепницької кампанії в засобах масової інформації, комуністична влада заборонила нашу діяльність. Через швидкий ріст і нейтральну позицію нас назвали небезпечними шпигунами із Заходу і звинуватили в «сумнівній діяльності» під прикриттям релігії. Того дня, коли наклали заборону, моя дружина вдома народила нашого сина Йоганнеса, я ж сидів у в’язниці. Хоч як протестувала акушерка, працівники служби безпеки увірвалися в нашу квартиру, щоб зробити обшук і мати підстави для своїх обвинувачень. Вони, звичайно ж, нічого не знайшли. Проте пізніше одному з їхніх агентів вдалося проникнути у збір, і в жовтні 1953 року всіх відповідальних братів, у тому числі й мене, було заарештовано.

У темній в’язниці

Усім нам зачитали вирок — від трьох до шести років ув’язнення,— а тоді відправили у брудну в’язницю Остерштайнського  замку, що в Цвіккау. Попри жахливі в’язничні умови ми мали радість від спілкування з багатьма зрілими братами, які там сиділи. У нас відібрали свободу, але не могли забрати духовної поживи. Журнал «Вартова башта», хоч і був заборонений, потрапляв прямо в наші камери. Яким чином?

Декількох братів вислали працювати на вугільних шахтах, де вони отримували літературу від Свідків, які були на волі. Брати таємно приносили літературу у в’язницю і, використовуючи усю свою винахідливість, передавали цю життєдайну духовну поживу всім нам. Турбота і керівництво Єгови у той час надзвичайно мене підбадьорювали.

Наприкінці 1954 року нас перевели у горезвісну в’язницю Торґау. Свідки у цій в’язниці дуже нам зраділи. Увесь час вони намагалися залишатись духовно міцними, пригадуючи уривки зі старих видань «Вартової башти». Як же вони прагнули свіжої духовної поживи! Тепер була наша черга ділитися тим, що ми вивчали у Цвіккау. Але під час денної прогулянки нам було суворо заборонено розмовляти. Як ми спілкувалися одні з одними? Брати дали нам цінні поради, а Єгова завжди охороняв своєю могутньою рукою. У цій ситуації ми побачили, наскільки важливо старанно вивчати Біблію та роздумувати над нею, коли ми на свободі і маємо можливість робити це без перешкод.

Період важливих рішень

Єгова додав нам сили залишатись непохитними. На наше здивування, в кінці 1956 року багато з нас підпали під амністію і вийшли на волю. Які ж ми були щасливі, коли відчинилися в’язничні ворота! У той час моєму синові було вже шість років, і я радів, що тепер зможу разом з дружиною його виховувати. Спочатку Йоганнес ставився до мене як до незнайомця, але невдовзі в нас розвинулись дуже теплі стосунки.

Наступні роки для Свідків Єгови у Східній Німеччині були дуже скрутними. Оскільки постійно зростала ворожість до нашого християнського служіння та позиції нейтралітету, кожен день був сповнений небезпеки і тривог. Все це виснажувало наші сили. Тому, молитовно зваживши ситуацію, ми з Ерікою вирішили переїхати в спокійнішу місцевість. Ми прагнули свободи, аби служити Єгові і досягати духовних цілей.

Навесні 1957 року перед нами відкрилася можливість переїхати у Штутгарт (Західна Німеччина). Там благовісницька праця не була під забороною, і ми могли вільно спілкуватися з братами і сестрами. Наскільки ж сердечною була підтримка цих Свідків! Упродовж семи років наша сім’я служила зі збором у Хедельфінгені. Тут наш син почав ходити до школи, а також зробив добрий духовний поступ. У вересні 1962 року мені випала честь відвідати Школу служіння Царству, яка проводилась у Вісбадені. На цій школі мене спонукали задуматись над переїздом в якусь місцевість у Німеччині або Швейцарії, де існувала потреба в німецькомовних учителях Біблії.

У швейцарські Альпи

Отож, в 1963 році ми переїхали до Швейцарії. Нас скерували до невеличкого збору в Брюннені — містечку на березі мальовничого озера Люцерн, що в центральній частині швейцарських Альп. Нам здавалося, що це рай. Хоча ми мусили звикнути до діалекту місцевих мешканців, їхнього способу життя і менталітету, можливість працювати з миролюбними людьми і проповідувати їм приносила велику радість. У Брюннені ми провели 14 років. Там і виріс наш син.

У 1977 році, коли мені було майже 50, нас з дружиною запросили служити  у швейцарському Бетелі в місті Тун. Таке несподіване запрошення ми вважали привілеєм, тому охоче погодились. Дев’ять років, проведених у Бетелі, стали особливим періодом в нашому християнському житті та посприяли духовному росту. Велику радість нам також приносило проповідування з вісниками збору в Туні та поблизьких територіях, де ми водночас могли спостерігати за чудесними ділами Єгови — засніженими вершинами Бернських Альп (Псалом 9:2).

Ще один переїзд

Наш наступний переїзд відбувся на початку 1986 року. Нам запропонували служити спеціальними піонерами на величезній території, що належала до збору в Буксі (східна частина Швейцарії). Знову довелося пристосовуватись до нового стилю життя. Але, прагнучи служити там, де Єгова міг використати нас найліпше, ми прийняли це призначення і відчули благословення. Час від часу я служив замісником роз’їзних наглядачів, відвідуючи і зміцняючи збори. За вісімнадцять років служіння на цій території ми мали багато цікавих випадків у проповідуванні. Збір у Буксі виріс, і тепер ми збираємося в чудовому Залі Царства, який було присвячено п’ять років тому.

Єгова дбав про нас з великою любов’ю. Ми провели кращу частину свого життя у повночасному служінні і ніколи не відчували жодної нестачі. Ми радіємо, що наш син, його дружина та діти, а також сім’ї внуків вірно служать Єгові.

Оглядаючись у минуле, я можу сказати, що ми служили Єгові «за сприятливих і несприятливих обставин». Присвятивши своє життя християнському служінню, я пройшов шлях від темних комуністичних в’язниць до величних швейцарських Альп. Але наша сім’я не шкодує за жодною хвилиною, проведеною у служінні Єгові.

[Рамка на сторінці 28]

«Жертви обох режимів» зберігають непорочність

Свідки Єгови у Німецькій Демократичній Республіці (НДР), або, як її ще називають, Східній Німеччині, зазнали особливо жорстокого переслідування. Згідно з певними даними, понад 5000 Свідків потрапили до виправно-трудових таборів та в’язниць за християнське служіння і нейтралітет (Ісаї 2:4).

Декотрі Свідки стали «жертвами обох режимів»: 325 осіб відбували покарання у нацистських концтаборах і в’язницях, а пізніше в 1950-х роках були арештовані й ув’язнені службою держбезпеки НДР — «Штазі». Також певні в’язниці використовувались обома режимами: спочатку нацистським, а потім комуністичним.

Упродовж перших десяти років сильного переслідування, з 1950 до 1961 року, 60 Свідків Єгови, як чоловіків, так і жінок, померли у в’язницях від знущань, недоїдання, хвороб і старості. Дванадцятьох Свідків засудили на довічне ув’язнення, яке згодом було замінено на 15 років позбавлення волі.

Сьогодні у колишній штаб-квартирі «Штазі» розміщено виставку, яка добре висвітлює історію 40-річної заборони діяльності Свідків Єгови у Східній Німеччині. Фотографії та розповіді очевидців служать яскравим свідченням мужності та духовної сили вірних Свідків, які знесли вогненне переслідування.

[Карта на сторінках 24, 25]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

СХІДНА НІМЕЧЧИНА

Рудольштадт

Белціґ

Торґау

Хемніц

Цвіккау

[Ілюстрація на сторінці 25]

Остерштайнський замок у Цвіккау.

[Відомості про джерело]

Fotosammlung des Stadtarchiv Zwickau, Deutschland

[Ілюстрація на сторінці 26]

З моєю дружиною Ерікою.