Життєпис

Ми виживали завдяки силі Єгови

РОЗПОВІЛА ЕРЖЕБЕТ ГАФФНЕР

«Я не дозволю їм вислати тебе»,— сказав Тібор Гаффнер, коли дізнався про те, що мене зобов’язали виїхати з Чехословаччини. Тоді він додав: «Якщо ти згідна, ми поберемось, і ти завжди будеш зі мною».

ЛИШЕ через кілька тижнів після цього несподіваного освідчення, 29 січня 1938 року, я вийшла заміж за Тібора, християнина, який першим дав свідчення нашій сім’ї. Рішення вийти заміж далося нелегко. Мені щойно виповнилось 18 років і, будучи повночасним служителем Свідків Єгови, я хотіла присвятити свої молоді роки лише служінню Богу. Я плакала і молилась. А заспокоївшись, зрозуміла, що пропозиція Тібора — це не просто люб’язність. Я відчула, що хочу жити поряд з цим чоловіком, який щиро любить мене.

Чому мені загрожувала депортація, якщо я жила в країні, яка пишалася демократичним ладом і свободою віросповідання? Думаю, щоб відповісти на це запитання, мені слід більше розповісти про себе.

Я народилася 26 грудня 1919 року в сім’ї греко-католиків в угорському селі Шайосентпетер, приблизно за 160 кілометрів на схід від Будапешта. На жаль, батько помер ще до мого народження. Потім мама одружилася з удівцем, який мав чотирьох дітей, і ми переїхали у Лученець, гарне місто в тодішній Чехословаччині. У ті часи падчеркам жилося нелегко. Я, наймолодша з п’яти дітей, була як п’яте колесо до воза. Економічна ситуація була важкою, і мені бракувало не тільки матеріальних речей, але й звичайної батьківської уваги і любові.

 Чи хтось знає відповідь?

У 16 років мене турбували серйозні питання. Я з великим зацікавленням прочитала історію Першої світової війни і була надзвичайно здивована, скільки вбивств чинили цивілізовані народи, які називали себе християнами. Крім того, я помічала, як скрізь готуються до війни. Усе це ніяк не узгоджувалося з тим, що я чула в церкві про любов до ближнього.

Тому я пішла до римо-католицького священика і запитала його: «Який наказ повинні виконувати християни — йти на війну і вбивати ближніх чи любити їх?» Роздратований моїм запитанням, священик відповів, що вчить лише того, що йому кажуть вищі органи влади. Подібна розмова відбулася з кальвіністським пастором, а потім з рабином. Вони не відповідали на моє запитання, а тільки дивувалися з нього. Нарешті я пішла до лютеранського пастора. Він роздратувався, але навздогін сказав: «Якщо ти справді хочеш знати щось про це, запитай Свідків Єгови».

Я намагалася знайти Свідків, але нічого не виходило. Пройшло кілька днів. Я поверталась додому з роботи і побачила, що наші двері прочинені. Приємний молодий чоловік читав щось моїй мамі з Біблії. У голові майнула думка: «Це ж, напевно, Свідок Єгови!» Ми запросили цього чоловіка, Тібора Гаффнера, в дім, і я поставила йому свої запитання. Тібор не розповідав, що думає він, а показав у Біблії розпізнавальну ознаку правдивих християн, а також опис часів, у які ми живемо (Івана 13:34, 35; 2 Тимофія 3:1—5).

Через кілька місяців, коли мені не було й сімнадцяти років, я охрестилась. Мені хотілося, щоб усі дізнались про ці чудові істини, які я так шукала. Я почала проповідувати повночасно, а це було досить важко в Чехословаччині кінця 1930-х років. Хоча наша діяльність була офіційно дозволена, ми стикалися з сильними переслідуваннями, які розпалювало духівництво.

Уперше стикаюсь з переслідуваннями

Якось наприкінці 1937 року я проповідувала з однією християнкою в селі неподалік свого міста Лученець. Невдовзі нас арештували і посадили у в’язницю. «Вам тут смерть»,— сказав охоронець, грюкнувши дверима нашої камери.

Ввечері до нас посадили ще чотирьох жінок. Ми почали потішати прибулих і свідчити їм. Вони заспокоїлись, і ми всю ніч розповідали їм про біблійні істини.

О шостій ранку охоронець викликав мене з камери. Я сказала своїй товаришці: «Побачимось у Божому Царстві!» І ще попоросила, якби вона залишилась живою, розповісти моїй родині, що зі мною сталося. Я безмовно помолилась і пішла з охоронцем. Він привів мене до свого помешкання на території в’язниці. «Хотів тебе, дівчино, дещо запитати,— промовив він.— Вчора ти сказала, що ім’я Бога — Єгова. Можеш показати мені його в Біблії?» Яка несподіванка, яке полегшення! Охоронець приніс Біблію, і я показала йому та його дружині ім’я Єгови. Він ставив багато інших питань, про які ми говорили вночі з чотирма жінками. Задоволений моїми відповідями, він попросив дружину приготувати сніданок для мене і моєї напарниці.

Через кілька днів нас звільнили, але суддя вирішив, що оскільки я маю угорське громадянство, то повинна виїхати  з Чехословаччини. Саме тоді Тібор Гаффнер освідчився мені. Ми одружились і переїхали у дім його батьків.

Переслідування посилюються

Далі ми проповідували з Тібором разом, хоча він займався ще й організаційними справами. В листопаді 1938 року, лише за кілька днів до вступу в наше місто угорських військ, у нас народився син, Тібор молодший. Друга світова війна в Європі була вже не за горами. Велика частина Чехословаччини була захоплена Угорщиною, і на цій території посилилися переслідування Свідків Єгови.

Десятого жовтня 1942 року Тібор вирушив у Дебрецен на зустріч з братами. Цього разу він не повернувся додому. Згодом він розповів мені, що трапилось. Замість братів в умовленому місці на мості стояли перевдягнені у робочий одяг поліцейські. Вони чекали на мого чоловіка і Пала Нодьпала, які мали прийти останніми. Поліцейські взяли братів до відділення і били палицями по босих ступнях, поки чоловіки не знепритомніли від болю.

Потім їм наказали взутися і встати. Їм було дуже боляче, але їх змусили йти на залізничну станцію. Поліцейські привели ще одного чоловіка, в якого голова була забинтована так, що він ледве бачив. Цим чоловіком був брат Андраш Піллінґ, який також прийшов на ту зустріч з братами. Мого чоловіка повезли до місця ув’язнення в Алаґ, неподалік від Будапешта. Один з охоронців побачив зранені ноги Тібора і з насмішкою та презирством сказав: «Які ж бувають люди жорстокі! Не хвилюйся, ми тебе вилікуємо». Двоє інших охоронців почали бити Тібора по ступнях, розбризкуючи кров. Через кілька хвилин він знепритомнів.

Наступного місяця Тібора і ще понад 60 братів і сестер привели на суд. Брати Андраш Барта, Денеш Фалувеґі та Янош Конрад були засуджені на смерть через повішання. Брата Андраша Піллінґа засудили на довічне ув’язнення, а мого чоловіка на 12 років. У чому полягав їхній злочин? Прокурор звинуватив їх у державній зраді, відмові від військової служби, шпигунстві та наклепі на найсвятішу церкву. Смертні вироки потім замінили на довічне ув’язнення.

Слідом за чоловіком

Пройшло два дні після того, як Тібор вирушив на зустріч у Дебрецен. Зранку, ще не було й шостої години, я прасувала одяг. Аж тут хтось загримав у двері. Я подумала: «Це вони». Шість поліцейських увійшли і сказали, що мають ордер на обшук. Всіх у домі арештували і взяли до дільниці, у тому числі мого трирічного сина. Цього ж дня нас перевели у в’язницю в містечку Петервашара (Угорщина).

Там у мене почалася гарячка, і мене відокремили від інших арештованих. Одного дня, коли я почувалась краще, двоє солдатів у моїй камері затіяли суперечку. «Ми повинні її застрелити! Я її застрелю!» — сказав один. Але інший, перш ніж мене вбити, хотів перевірити, наскільки я хвора. Я благала їх не вбивати мене. Врешті вони вийшли з камери, а я подякувала Єгові за допомогу.

У цій в’язниці використовували особливий метод допиту. Мені наказали лягти на підлогу ниць, заткнули рот шкарпетками, зв’язали руки і ноги, а тоді сікли до крові. Зупинилися лише коли один  солдат сказав, що дуже змучився. Мене запитували, з ким мій чоловік мав зустрітись у день арешту. Я не сказала їм, і мене били три дні. На четвертий мені дозволили відвезти сина моїй матері. У сильний мороз я йшла пішки не менше 13 кілометрів до залізничної станції і несла дитину на зраненій спині. Далі ми поїхали поїздом, але я мала повернутися назад у той самий день.

Мене засудили до шести років ув’язнення в Будапешті. Опинившись у в’язниці, я дізналась, що і Тібор сидить тут. Яке ж то було щастя, коли нам дозволили поговорити кілька хвилин через металеву огорожу! Ми обоє відчули любов Єгови, ті безцінні хвилини зміцнили наші сили. Ми зустрілися знову лише після того, як пройшли через страшні випробування, будучи не раз на волосину від смерті.

З в’язниці до в’язниці

В одній камері нас було приблизно 80 сестер. Усі ми прагнули духовної поживи, але отримати її з-поза в’язниці було неможливо. Треба було спробувати дістати щось у самій в’язниці. Розповім вам, що ми зробили. Я зголосилась зашивати шкарпетки для працівників в’язниці. В одну шкарпетку я поклала записку з проханням дати номер Біблії з каталогу в’язничної бібліотеки. Щоб не викликати підозри, я дописала назви ще двох книжок.

Наступного дня я отримала чергову партію шкарпеток. В одній з них була відповідь на моє прохання. Тоді я попросила охоронця принести ці книжки з бібліотеки. Скільки ж було радості, коли з книжками ми отримали Біблію! Книжки ми міняли щотижня, а Біблію тримали. Коли нас запитували, чому ми її так довго не віддаємо, ми щоразу казали: «Це велика книжка, і кожен хоче її почитати». Ось так ми отримали можливість читати Біблію.

Одного дня офіцер запросив мене до свого кабінету. Він був якийсь незвичайно ввічливий.

— Пані Гаффнер,— звернувся він.— Я маю для вас хорошу новину. Ви можете йти додому хоч завтра. Або навіть сьогодні, якщо буде поїзд.

— О, це чудово! — відповіла я.

— Так, звичайно чудово. Ви маєте дитину і, я думаю, хочете її виховувати. Підпишіть лише ось це.

— Що це? — запитала я.

— Нехай це вас не турбує,— сказав офіцер.— Лише підпишіть, і можете йти. Коли будете вдома, робіть, що хочете. Але зараз підпишіть заяву про те, що ви вже не є Свідком Єгови.

Я відступила на крок і твердо відмовилась підписувати документ.

— Тоді ти тут і помреш! — закричав він і відіслав мене у камеру.

У травні 1943 року мене перевели в іншу в’язницю Будапешта, а потім у в’язницю в селі Маріаностра. Там нас поселили в монастир, у якому жило близько 70 черниць. Попри голод та інші страждання ми з готовністю розповідали їм про нашу надію. Одна з черниць щиро зацікавилась нашою звісткою і сказала: «Чудові вчення. Я ніколи не чула нічого такого. Розкажіть мені, будь ласка, ще щось». Ми розповіли їй про новий світ і про те, яким прекрасним буде там життя. Поки ми розмовляли, підійшла управителька монастиря, і черницю одразу ж забрали, здерли з неї одяг  і жорстоко висікли батогом. Потім, зустрівши нас, ця черниця попросила: «Помоліться, будь ласка, Єгові, щоб він врятував мене і забрав звідси. Я теж хочу бути такою, як ви».

Далі нас повезли у стару в’язницю в місто Комаром, на річці Дунай, за приблизно 80 кілометрів на захід від Будапешта. Умови там були жахливі. Я, як і багато сестер, захворіла на тиф. Я блювала кров’ю і дуже ослабла. У нас не було ліків, і я думала, що прийшов мій кінець. Однак офіцери шукали когось для канцелярської роботи, а сестри назвали моє ім’я. Тоді мені дали ліки, і я видужала.

Знову з сім’єю

З просуванням радянської армії зі сходу нас перевозили далі на захід. Описувати жахіття, через які ми пройшли, довелося б надто довго. Кілька разів я була на крок від смерті, але завдяки захисту Єгови вижила. Коли закінчилась війна, ми були в чеському місті Табор, приблизно за 80 кілометрів від Праги. Через три довгих тижні, 30 травня 1945 року, ми з чоловіковою сестрою Магдаленою нарешті дісталися додому в Лученець.

Здаля я побачила у дворі свекруху і свого синочка Тібора. На очі набігли сльози, я покликала: «Тібіку!» Він підбіг і заплигнув мені на руки. «Мамусю, ти більше нікуди не підеш, правда?» Це були його перші слова, і я ніколи їх не забуду.

Єгова був милостивий і до мого чоловіка Тібора. З в’язниці у Будапешті його разом з приблизно 160 братами послали до виправно-трудового табору в Борі. Дуже часто їм загрожувала смерть, але їхня група все пережила. Тібор повернувся додому 8 квітня 1945 року, приблизно на місяць швидше від мене.

Сила від Єгови була нам потрібна і після війни, щоб пережити випробування протягом наступних 40 років комуністичної влади в Чехословаччині. Тібора знову засудили до багатьох років ув’язнення, і мені довелось виховувати сина без нього. Після звільнення Тібор служив роз’їзним наглядачем. Протягом 40 років комуністичного правління ми використовували кожну нагоду розповідати про свою віру. Нам вдалось допомогти пізнати правду багатьом людям, і вони стали нашими духовними дітьми.

Ми дуже зраділи, коли у 1989 році отримали свободу віросповідання. Наступного року ми побували на першому за багато років конгресі в нашій країні. Ми побачили тисячі наших братів і сестер, які десятиліттями зберігали вірність Богу. Ми знали, що Єгова був для них невичерпним джерелом сили.

Мій чоловік Тібор помер вірним Богові 14 жовтня 1993 року. Тепер я живу недалеко від сина у містечку Жіліна в Словаччині. Фізично я вже слаба, але Єгова зміцнює мене, і тому мій дух сильний. Я беззастережно вірю, що завдяки зміцненню від Єгови можу витримати будь-які випробування в цій старій системі. Крім того, я з нетерпінням чекаю на час, коли завдяки незаслуженій ласці Єгови зможу жити вічно.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Мій син Тібор (тут йому 4 рочки), якого я була змушена полишити.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Тібор старший з братами у місті Борі.

[Ілюстрація на сторінці 22]

З Тібором і його сестрою Магдаленою у 1947 році в місті Брно.

[Ілюстрації на сторінці 23]

Кілька разів я була на крок від смерті, але завдяки захисту Єгови вижила.