Життєпис

Насичене і щасливе саможертовне життя

РОЗПОВІЛИ МАР’ЯН І РОЗА ШУМІҐИ

«Охоче принесу я тобі жертву»,— говориться в Псалмі 54:8 (Хом.). Цими словами можна охарактеризувати життєвий шлях Мар’яна Шуміґи і його дружини Рози. Вони живуть у Франції і недавно розповіли про найцікавіші події свого довгого насиченого життя, проведеного у служінні Єгові.

МАР’ЯН. Мої батьки, римо-католики, іммігрували до Франції з Польщі. Батько був простою людиною. У дитинстві він не мав можливості ходити до школи, а читати і писати навчився в окопах під час Першої світової війни. Він боявся Бога, але церква часто його розчаровувала.

Особливо йому запам’ятався один випадок. Якось під час воєнних дій до батькової частини приїхав капелан. Коли поблизу розірвався снаряд, капелан у паніці кинувся навтьоки, поганяючи коня розп’яттям. Батька страшенно вразило те, що «представник» Бога прискорював свою втечу, б’ючи коня «святинею». Однак попри цей і подібні випадки та всі жахи війни батькова віра в Бога не ослабла. Він не раз дякував Богу за те, що повернувся з війни.

«Мала Польща»

У 1911 році батько взяв за дружину дівчину з сусіднього села. Це була Анна Цісовська. Невдовзі після війни, 1919 року, мої батьки емігрували з Польщі до Франції, де тато пішов працювати на вугільну шахту. Я народився у березні 1926 року в Каньяк-ле-Мін, на південному заході Франції. Згодом батьки переїхали  до польської громади в Лос-ан-Ґоель, неподалік Ланса на півночі країни. Тут і булочник, і м’ясник, і священик були поляками. Тож не дивно, що нашу місцевість називали Малою Польщею. Батьки брали активну участь у суспільному житті. Тато, наприклад, часто організовував вистави з музикою і співами. А ще він мав звичай бесідувати зі священиком, але не любив, коли той відповідав: «Багато що є таємницею».

Одного дня 1930 року в наші двері постукали дві жінки. Вони були Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Батько отримав від них Біблію. Цю книгу він уже багато років хотів прочитати. Вони з мамою почали завзято читати біблійні публікації, залишені жінками. Те, що батьки прочитали тоді, справило на них сильне враження. Попри свою зайнятість вони почали приходити на зібрання, організовані Дослідниками Біблії. Бесіди батька зі священиком ставали дедалі бурхливішими, аж якось священик пригрозив, що коли батьки і далі вчащатимуть до Дослідників Біблії, то моїй сестрі Стефанії не дозволять більше ходити на заняття до церкви. «Не хвилюйтеся,— сказав батько.— Відтепер моя дочка й інші мої діти ходитимуть з нами на зустрічі Дослідників Біблії». Тато полишив церкву, а на початку 1932 року він і мама охрестилися. На той час у Франції було всього лиш близько 800 вісників Царства.

Роза. Мої батьки з Угорщини. Вони, як і сім’я Мар’яна, осіли на півночі Франції та працювали на вугільних шахтах. Я народилась 1925 року. У 1937 році Свідок Єгови Огюст Беген, або дядя Огюст, як ми його називали, почав приносити моїм батькам журнал «Вартова башта» угорською мовою. Батькам подобалися журнали, але вони так і не стали Свідками Єгови.

Я була ще мала, але мене зворушило те, що я прочитала у «Вартовій башті», і невістка дяді Огюста, Сюзанн Беген, взяла мене під свою опіку. Батьки дозволяли їй брати мене на зустрічі. Згодом, коли я пішла працювати, батька почало дратувати те, що я ходила у неділю на зібрання. Загалом він був доброю людиною, але нарікав: «Тебе немає вдома цілий тиждень, а ти ще й у неділю ходиш на свої зібрання!» Я продовжувала ходити. Одного дня батько сказав: «Збирай речі і йди геть!» Це сталося пізнього вечора. Мені було 17 років, і я навіть не уявляла, куди піти. Обливаючись сльозами, я врешті прийшла до Сюзанн і залишалась у неї приблизно тиждень, доки батько не послав по мене мою сестру. Взагалі-то я була несмілива, але думка  з 1 Івана 4:18 додавала мені мужності. У цьому вірші говориться, що «досконала любов проганяє страх». У 1942 році я охрестилась.

Безцінна духовна спадщина

Мар’ян. Я охрестився 1942 року разом з моїми сестрами Стефанією і Мелані та братом Стефаном. У нашій сім’ї велика увага приділялася Слову Бога. Коли ми всідалися за круглим столом, батько читав нам Біблію польською мовою. Багато вечорів ми провели, слухаючи розповіді батьків про те, як вони проповідували про Царство. Це нас духовно збагачувало, і ми вчилися любити Єгову та дедалі більше йому довіряти. Через стан здоров’я тато був змушений піти з роботи, але він і далі дбав про нашу духовність і матеріальні потреби.

У батька з’явилося більше вільного часу, і він почав раз на тиждень проводити польською мовою біблійне вивчення з молоддю нашого збору. Завдяки цьому я навчився читати польською. Батько залучав молодь до активної діяльності й іншими способами. Наприклад, коли брат Гюстав Зопфер, який тоді наглядав за діяльністю Свідків Єгови у Франції, приїхав до нашого збору, батько організував хор і костюмовану біблійну драму про бенкет царя Валтасара і про письмена на стіні (Даниїла 5:1—30; 6:1). Роль Даниїла виконував Луї Пєхота, який згодом мужньо вистояв переслідування нацистів *. Ось у такій атмосфері ми, діти, і виростали. Ми бачили, що наші батьки завжди зайняті духовними справами. Сьогодні я розумію, яку безцінну спадщину залишили нам батько з матір’ю.

Коли у 1939 році почалася Друга світова війна, проповідницьку діяльність Свідків Єгови у Франції заборонили. Одного разу нацисти прийшли обшукувати наше село. Німецькі солдати оточили всі будинки. Ще раніше батько зробив подвійне дно в шафі, і ми сховали там біблійні публікації. Але кілька брошурок «Фашизм чи свобода» залишились у буфетній шухляді. Батько швидко сховав їх у кишеню піджака, що висів у коридорі. Наш будинок обшукували двоє солдатів і французький жандарм. Ми затамували подих. Один з солдатів почав обшукувати одяг у коридорі і невдовзі зайшов до нас на кухню з брошурками в руці. Він пильно подивився на нас, поклав брошурки на стіл і продовжив обшук в іншому місці. Я швиденько взяв брошурки і поклав їх у шухляду, яку солдати вже оглянули. Той солдат так нічого і не сказав про брошурки, ніби цілком забув про них!

Починаю повночасне служіння

У 1948 році я зголосився служити Єгові повночасним піонером. Через кілька днів я отримав листа з філіалу Свідків Єгови у Франції. Мене повідомляли про призначення піонером у збір в місті Седан, що неподалік Бельгії. Батьки раділи, що я починаю таке служіння. Однак тато сказав, що піонерське служіння — це не безтурботне життя, а важка праця і що його дім завжди буде відкритий для мене і він допоможе мені у разі потреби. Хоч батьки і не мали багато грошей, вони купили мені новий велосипед. Я й досі зберігаю чек на нього, і коли бачу його, сльози навертаються мені на очі. Батьки померли 1961 року, але я і тепер пам’ятаю батькові мудрі слова; вони підтримували і потішали мене протягом усіх років мого служіння.

 Ще мене дуже підбадьорювала Еліз Мотт, 75-річна християнка зі збору в Седані. Улітку я велосипедом їздив на проповідування у віддалені села, а Еліз їхала поїздом, щоб потім приєднатися до мене. Одного разу залізничники страйкували, і Еліз не було як дістатися додому. Єдине, що я міг придумати — посадовити її на багажник свого велосипеда, хоча це далеко не найзручніший спосіб їздити. Наступного ранку я взяв подушку і заїхав по Еліз. Відтоді вона вже не їздила поїздом, а на заощаджені гроші купувала нам гарячі напої на обід. Хто б міг подумати, що мій велосипед може стати громадським транспортом!

Отримую більше обов’язків

У 1950 році мене попросили служити районним наглядачем у всій північній частині Франції. Мені було лише 23 роки, і я боявся прийняти це призначення. Я подумав, що у філіалі допустилися помилки! Одне за одним виникали запитання: «Чи готовий я духовно і фізично до такої відповідальності? Як я витримаю щотижневі переїзди в різні помешкання?» А до того ж з шести років я страждаю на розбіжну косоокість, через що одне око в мене відхиляється до виска. Я завжди дуже цього соромився, переживав, яке це справляє враження на інших. На щастя, тоді мені неабияк допоміг Стефан Бегунік, випускник місіонерської школи «Ґілеад». Брата Бегуніка вислали з Польщі за проповідування, і тому брати призначили його до Франції. Його мужність вразила мене. Він глибоко поважав Єгову і правду. Дехто думав, що він зі мною надто суворий, але я стільки навчився від нього. Його сміливість допомогла мені набути впевненості.

У районному служінні я мав чимало чудових випадків під час проповідування. У 1953 році мене попросили зайти до пана Паолі, який жив на південь від Парижа. Він передплачував журнал «Вартова башта». Ми зустрілись, і я дізнався про те, що він пішов у відставку з армії і що він просто в захопленні від «Вартової башти». Пан Паолі розповів, що, прочитавши в одному зі свіжих журналів статтю про відзначення Спомину смерті Христа, він відзначив цю подію сам і решту вечора провів за читанням псалмів. Ми говорили з ним дуже довго. Наприкінці розмови згадали коротко про хрещення. Згодом я вислав йому запрошення на районний конгрес, який мав пройти на початку 1954 року. На тому конгресі охрестилося 26 чоловік, і серед них був брат Паолі. Цей та інші цікаві випадки і досі тішать моє серце.

Роза. Я почала піонерське служіння у жовтні 1948 року. Після служіння в Анорі поблизу Бельгії мене разом з іншою піонеркою, Ірен Коланською  (тепер Лерой), перевели до Парижа. Ми жили з нею у кімнатці на Сен-Жермен-де-Пре, у самому центрі міста. Я виростала в селі і мала благоговійний страх перед парижанами. Мені здавалося, що усі вони дуже витончені і надзвичайно розумні. Однак невдовзі, коли я почала їм проповідувати, то переконалась, що вони такі самі люди, як і всі інші. Досить часто консьєржі виганяли нас з будинків. Почати біблійне вивчення з кимось було нелегко. І все ж таки дехто цікавився нашою звісткою.

На районному конгресі 1951 року в мене з Ірен брали інтерв’ю про наше піонерське служіння. Знаєте, хто брав інтерв’ю? Молодий районний наглядач Мар’ян Шуміґа. Ми вже колись бачилися до цього, а після конгресу почали листуватись. У нас з Мар’яном було багато спільного, наприклад, ми охрестились одного року і почали піонерське служіння теж в одному році. Але найголовніше, ми хотіли продовжувати повночасне служіння. Тож, обдумавши все з молитвою, ми одружилися 31 липня 1956 року. Відтоді для мене почалося зовсім інше життя. Мені треба було не тільки звикнути до ролі дружини, але й супроводжувати Мар’яна у районному служінні, що означало щотижня переїжджати з місця на місце. Спочатку було досить важко, але на нас чекало чимало радісних подій.

Насичене життя

Мар’ян. Ми мали унікальну нагоду брати участь у підготовці кількох конгресів. Особливо люблю згадувати конгрес 1966 року в Бордо. Оскільки у той час діяльність Свідків Єгови в Португалії була заборонена, програма конгресу проводилась також португальською мовою заради португальських Свідків,  які могли приїхати у Францію. З Португалії приїхали сотні наших християнських братів і сестер, тож їх усіх нелегко було розмістити. Свідки в Бордо не могли прийняти всіх гостей у своїх помешканнях, тому ми орендували кінотеатр, який не працював. Довелось забрати всі крісла, а завісою зі сцени ми розділили зал на дві спальні — для братів і для сестер. Крім того, ми встановили душі й умивальники, на бетонну підлогу поклали сіно, а зверху послали полотнища. Усі залишились задоволені нашими приготуваннями.

Після кожного дня конгресу ми приходили до братів і сестер у цей «гуртожиток». Там панувала чудова атмосфера. Нас дуже підбадьорили випадки зі служіння, які вони мали попри довгі роки переслідувань. Коли наші гості від’їжджали після програми додому, ми всі плакали.

За два роки до цього, у 1964-му, мені дали інше важливе доручення — попросили служити обласним наглядачем. І знову я сумнівався у своїх силах. Але я сказав собі, що коли відповідальні брати попросили мене прийняти це призначення, то вони, очевидно, вважають, що я можу його виконувати. Велику користь принесла мені тісна співпраця з роз’їзними наглядачами. Я багато чого навчився від них. Чимало цих братів подають приклад терпеливості і стійкості, а ці риси Єгова вважає надзвичайно важливими. Я зрозумів, що, коли ми вчимось чекати, Єгова про нас не забуде.

У 1982 році філіал попросив нас попіклуватися про 12 вісників-поляків у Булонь-Бійанкурі, в околицях Парижа. Це була несподіванка. Я знав польські теократичні терміни, але мені важко було будувати речення. Великою мірою мені допомогли доброзичливість і охоча співпраця братів. Тепер це збір, у якому налічується приблизно 170 вісників, і серед них близько 60 піонерів. Згодом ми з Розою відвідували польські групи і збори в Австрії, Данії і Німеччині.

Обставини змінюються

Відвідування зборів було нашим життям, але через погіршення мого здоров’я ми у 2001 році припинили роз’їзне служіння. Ми знайшли для себе помешкання у місті Пітів’є, де живе моя сестра Рут. Філіал призначив нас спеціальними піонерами і визначив норму годин відповідно до наших обставин.

Роза. Перший рік після припинення районного служіння був дуже важким для мене. Зміна була настільки великою, що здавалось, ніби я нікому не потрібна. Тоді я нагадала собі: «Ти й тепер можеш використовувати час і сили у піонерському служінні». Сьогодні я з радістю співпрацюю з піонерами нашого збору.

Єгова завжди піклувався про нас

Мар’ян. Я дуже вдячний Єгові за те, що Роза була поряд зі мною останні 48 років. Протягом усього цього часу в роз’їзній праці вона надзвичайно мені допомагала. Ніколи я не почув від неї слів про те, що треба вже десь облаштуватись і мати власний дім.

Роза. Іноді мені казали: «У вас ненормальне життя. Ви завжди живете в інших». Але що таке «нормальне життя»?  Часто люди оточують себе безліччю речей, які заважають духовній діяльності. Усе, що нам насправді потрібно,— це хороша постіль, стіл і ще кілька речей першої необхідності. Ми, піонери, мали небагато, але в нас було все, що необхідно для виконання волі Єгови. Мене запитували: «Що ви будете робити в старості без свого дому і без пенсії?» У відповідь я наводила слова з Псалма 34:11: «Ті, хто пошукує Господа, недостатку не чують в усьому добрі». Єгова завжди піклувався про нас.

Мар’ян. Так, це правда! Єгова давав нам навіть більше, ніж ми потребували. Наприклад, 1958 року мене вибрали представляти наш район на міжнародному конгресі в Нью-Йорку. Але в нас не було грошей на квиток для Рози. Одного вечора брат передав нам конверт, на якому написав: «Нью-Йорк». Завдяки цьому подарунку Роза поїхала зі мною!

Ми з Розою зовсім не жаліємо років, проведених у служінні Єгові. Ми нічого не втратили, а набули все — насичене і щасливе життя у повночасному служінні. Єгова такий чудовий Бог! Ми навчились покладатися на нього цілком, а наша любов до нього поглибилась. Деякі наші брати заплатили за свою вірність життям. А я думаю, що людина також може жертвувати своє життя протягом років потрохи. Саме це ми з Розою намагались робити і хочемо робити далі.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 20]

Франсуа й Анна Шуміґи з дітьми Стефанією, Стефаном, Мелані і Мар’яном. Приблизно 1930 рік. (Мар’ян стоїть на табуреті).

[Ілюстрація на сторінці 22]

Вгорі. Пропонуємо біблійні публікації біля прилавку на базарі в Армантьєрі, що на півночі Франції, 1950 рік.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Ліворуч. Стефан Бегунік з Мар’яном у 1950 році.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Роза (перша зліва) з напарницею-піонеркою Ірен (четверта зліва) оповіщають людей про проведення конгресу 1951 року.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мар’ян і Роза напередодні весілля.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Під час районного служіння головним засобом пересування був велосипед.