Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Я вірила, що Єгова попіклується про мене

Я вірила, що Єгова попіклується про мене

Життєпис

Я вірила, що Єгова попіклується про мене

РОЗПОВІЛА АННА ДЕНЦ-ТУРПЕН

«Ти мій чомусик»,— ласкаво казала моя мама. У дитинстві я закидала батьків запитаннями. Але мама з татом ніколи не докоряли мені за мою дитячу допитливість. Вони навчали мене розмірковувати і приймати власні рішення за навченим Біблією сумлінням. Як же це придалось мені потім! Адже одного дня, коли мені було 14, нацисти назавжди забрали від мене і тата, і маму.

МІЙ батько, Оскар Денц, і моя мама, Анна-Марія, жили в німецькому місті Леррах, що на кордоні зі Швейцарією. У молодості вони активно займалися політикою, тому їх знало і поважало досить багато людей. Але 1922 року, невдовзі після одруження, батьки змінили життєві цілі і погляди на політику. Мама почала вивчати Біблію з Дослідниками Біблії, як тоді називали Свідків Єгови, і з радістю дізналася, що мир на землі настане завдяки Божому Царству. До мами приєднався тато, і вони почали приходити на зустрічі Дослідників Біблії. Того року на Різдво батько навіть подарував мамі посібник для вивчення Біблії «Гарфа Божа». Я, єдина дитина в батьків, народилась 25 березня 1923 року.

У мене залишились чудові спогади про наше життя. Пригадую, як ми, бувало, ходили влітку в походи у гори Шварцвальду або як мама вчила мене хатньої роботи. Навіть тепер у пам’яті іноді виринає картина: мама вчить готувати свого малого кухарика. Але найголовніше, батьки навчили мене любити Бога Єгову і покладатися на нього.

Наш збір складався з приблизно 40 діяльних вісників Царства. Моїм батькам особливо добре вдавалося починати розмови про Царство. Вони мали досвід громадської діяльності і тому не соромилися людей, а ті були прихильні до них. У сім років мені теж захотілося проповідувати від дому до дому. Коли я пішла у служіння вперше, моя напарниця дала мені в руки кілька посібників і, вказавши на один будинок, лише промовила: «Піди, запитай, чи вони хочуть отримати це». У 1931 році ми побували на конгресі Дослідників Біблії в Базелі (Швейцарія). Там батьки охрестилися.

Часи заворушень змінюються диктаторським режимом

У ті часи в Німеччині було тривожно, між політичними фракціями на вулицях зчинялися бійки. Одної ночі мене розбудили крики з сусіднього дому. Двоє підлітків вилами закололи свого старшого брата через різницю в політичних поглядах. Значно зросла ворожість до євреїв. У школі одна дівчинка стояла сама в куті тільки тому, що була єврейкою. Мені так було шкода її. Не знала я тоді, що мене очікує щось подібне.

Тридцятого січня 1933 року канцлером Німеччини став Адольф Гітлер. Ми бачили, як за два квартали від нас нацисти урочисто підняли над ратушею свій прапор зі свастикою. У школі наша вчителька з ентузіазмом навчала нас вітатися, говорячи «Хайль Гітлер!». Того ж дня я розповіла про це батькові. Він занепокоївся. «Це мені не подобається,— сказав він.— «Хайль» значить спасіння. Якщо казати «Хайль Гітлер», то виходить, що ми очікуємо спасіння від нього, а не від Єгови. Думаю, що це неправильно. Але ти сама вирішуй, що тобі робити».

Я вирішила не віддавати честь Гітлеру. Тому мої однокласники почали зневажати мене. Деякі хлопці навіть били мене, коли не бачили вчителі. Врешті вони залишили мене в спокою, але навіть друзі казали, що їхні батьки заборонили їм бавитися зі мною. Мати зі мною справу було надто небезпечно.

Через два місяці після свого приходу до влади в Німеччині нацисти заборонили діяльність Свідків Єгови як небезпечну для держави. Штурмовики закрили філіал у Магдебурзі і заборонили наші зібрання. Однак ми жили близько від кордону, і батькові вдалось отримати дозвіл переходити його, щоб потрапляти в Базель, а завдяки цьому ми бували на недільних зібраннях. Батько часто казав, що хотів би, щоб наші брати в Німеччині могли отримувати духовну їжу, яка допомогла б їм мужньо зустріти випробування.

Ризиковані прогулянки

Після закриття філіалу в Магдебурзі Юліус Ріффель, який в ньому служив, приїхав у рідний Леррах, щоб організувати підпільне проповідування. Батько відразу запропонував свою допомогу. Він зібрав нас з мамою і розповів, що погодився переносити біблійну літературу зі Швейцарії в Німеччину. Тато говорив, що це дуже небезпечно і що його можуть у будь-який час арештувати. Він пояснив, що не хоче, аби ми відчували себе змушеними брати у цьому участь, бо це було б небезпечно і для нас. Мама зразу сказала: «Я з тобою». Разом вони подивилися на мене. Я сказала: «Я теж з тобою!»

Мама вив’язала гачком сумочку розміром приблизно з журнал «Вартова башта». Вона ховала журнали з одного боку сумочки в потаємну кишеню, а потім дов’язувала її, закриваючи отвір. Ще мама зробила потайні кишені в батьковому одязі і два корсети, в яких ми з нею могли приховати невеличкі біблійні підручники. Щоразу, як нам вдавалося успішно принести додому наш таємний скарб, ми з полегшенням зітхали і дякували Єгові. Літературу ми ховали на горищі.

Спочатку нацисти ні в чому нас не підозрювали. Вони не допитували нас і не робили обшуку в домі. Але все ж таки ми домовилися з братами, що в разі невдачі попередимо їх умовним знаком — «4711», це була назва відомого одеколону. За допомогою цієї цифри ми якось мали дати їм знати, що заходити в наш дім небезпечно. Батько також попросив братів дивитися на вікна вітальні, перш ніж увійти до нас. Якщо буде прочинене ліве вікно, значить щось трапилось.

У 1936 і 1937 роках гестапо вчиняло масові арешти, і тисячі Свідків потрапили у в’язниці й концентраційні табори, де над братами і сестрами жорстоко знущалися. Філіал у Берні (Швейцарія) почав збирати відомості, у тому числі з концтаборів, для книжки «Хрестовий похід проти християнства» («Kreuzzug gegen das Christentum»), яка мала викрити злочини нацистів. Попри велику небезпеку ми таємно доставляли ці відомості через кордон до Базеля. Якби нацисти знайшли в нас ці документи, нас би негайно ув’язнили. Я плакала, читаючи, яких катувань зазнавали наші брати. Але страху в мене не було. Я покладалася на те, що Єгова і батьки, мої найліпші друзі, попіклуються про мене.

У 14 років я закінчила школу і почала працювати в господарському магазині. Переважно ми з батьками ходили у кур’єрські походи до Швейцарії в суботу після обіду або в неділю, коли тато мав вихідний. У середньому ми перетинали кордон кожні два тижні. Ми виглядали як звичайна сім’я, що вийшла на прогулянку. Прикордонники не зупиняли нас і не обшукували близько чотирьох років, до одного лютневого дня 1938 року.

Нас викрито

Ніколи не забуду, який був вираз на батьковому обличчі, коли ми прибули на місце неподалік Базеля, звідки забирали літературу. Тато побачив, що на нас чекало дуже багато літератури. Через те що іншу сім’ю арештували, нам довелось взяти більше книжок, ніж звичайно. На кордоні митник поглянув на нас із підозрою і наказав обшукати. Знайшовши книжки, він під дулом пістолета відвів нас до поліцейської машини. Коли нас везли, батько стиснув мою руку і прошепотів: «Не зрадь. Не виказуй нікого!» «Не викажу»,— запевнила я батька. Після приїзду назад до Лерраха, мого тата забрали. Останній раз я бачила його, коли за ним закривалися двері в’язниці.

Чотири гестапівці допитували мене протягом чотирьох годин, вимагали, щоб я сказала їм імена й адреси інших Свідків. Коли я відмовилась, один гестапівець розлютився і погрозив мені: «У нас є інші методи, щоб змусити тебе заговорити!» Я не видала їм жодної таємниці. Потім вони повезли нас з мамою до нашого дому і вперше його обшукали. Маму ув’язнили, а мене гестапівці віддали на піклування тітці, бо не знали, що вона теж є Свідком. Мені дозволили ходити на роботу, але чотири гестапівці сиділи в машині перед нашим домом і стежили за кожним моїм рухом, а тротуар патрулював поліцейський.

Через кілька днів після арешту батьків я вийшла з дому і побачила, що до мене під’їжджає на велосипеді молода сестра. Коли вона під’їхала ближче, я зрозуміла, що вона хоче кинути записку. Зловивши папірець, я повернулась подивитись, чи гестапівці нічого не бачили. У ту хвилину вони всі з чогось сміялися, відкинувши голови назад!

У записці сестра написала, щоб я опівдні прийшла до її батьків. Але я могла наразити їх на небезпеку, адже за мною слідкували гестапівці! Я подивилась на чотирьох гестапівців у машині, на поліцейського, що ходив туди й сюди вулицею. Я не знала, що робити, і гаряче помолилась Єгові про допомогу. Раптом поліцейський підійшов до автомобіля і заговорив з гестапівцями. Потім він заліз у машину, і вони поїхали.

Цієї ж хвилини з-за рогу підійшла тітка. Було вже по дванадцятій. Вона прочитала записку і сказала, що слід зробити так, як сказано в ній, бо, мабуть, брати хочуть забрати мене до Швейцарії. Коли ми прийшли на місце, мене представили незнайомому мені доти брату Генріху Райффу. Він сказав, що радий, що мені вдалось безпечно вийти з дому, і що він допоможе мені втекти у Швейцарію. Через півгодини я мала зустрітися з ним у лісі.

Життя у вигнанні

Я прийшла на зустріч з братом Райффом у сльозах. Серце краяла думка про те, що залишаю батьків. Все сталося так швидко. Переживши кілька тривожних хвилин, ми змішалися з групою туристів і безперешкодно перетнули швейцарський кордон.

Прибувши у філіал в Берні, я дізналась, що саме брати з філіалу організували мою втечу. Вони також надали мені притулок. Я працювала в кухні, і це мені дуже подобалось. Але як же важко було жити у вигнанні, не знаючи, що станеться з батьками, засудженими до двох років ув’язнення! Іноді горе і тривога переповнювали мене, і тоді я зачинялася у ванній і плакала. Але була можливість регулярно листуватись з батьками. Вони закликали мене не втрачати відданості Богу.

Зворушена прикладом вірності, який подали батьки, я присвятила своє життя Єгові, охрестившись 25 липня 1938 року. Я була в Бетелі протягом року, а потім працювала в Шанелаз, на фермі, яку швейцарський філіал купив, щоб забезпечувати бетелівців їжею і селити там братів, які втікали від переслідування.

Коли 1940 року термін ув’язнення батьків підійшов до кінця, нацисти запропонували їм свободу в обмін на відречення від віри. Проте тато з мамою твердо трималися своїх переконань, і їх відправили в концентраційні табори: тата в Дахау, а маму в Равенсбрюк. Узимку 1941 року мама та інші жінки-Свідки в концтаборі відмовились виконувати роботи, пов’язані з потребами армії. Їх покарали тим, що змусили стояти на холоді три дні і три ночі, а після цього зачинили у темних камерах і посадили на голодний пайок на 40 днів. Потім їх жорстоко висікли. Мама померла 31 січня 1942 року, через три тижні після жорстокого побиття.

Батька перевели з Дахау в Маутгаузен (Австрія). У цьому таборі нацисти методично винищували в’язнів голодом і непосильною працею. Але через півроку після смерті мами нацисти вбили батька іншим способом: його умертвили під час медичного експерименту. Лікарі в таборі спеціально заражали людей, мов піддослідних тварин, туберкульозом. Потім зараженим в’язням робили укол в серце, що призводило до смерті. В офіційному документі сказано, що батько помер через «слабкий серцевий м’яз». Йому було 43 роки. Я дізналася про ці жорстокі вбивства лише через кілька місяців. І досі, коли згадую батьків, відчуваю, як на очі навертаються сльози. Але тепер, як і тоді, мене потішає те, що під опікою Єгови мамі і татові, які мали небесну надію, вже нічого не загрожує.

Після закінчення Другої світової війни я мала честь навчатися в 11-му класі біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта» у Нью-Йорку. Яка ж це була радість — на п’ять місяців заглибитись у вивчення Біблії! Після випуску, 1948 року, мене призначили служити місіонером у Швейцарію. Незабаром я зустріла Джеймса Терпена, вірного брата, який закінчив 5-й клас школи «Ґілеад». Він служив наглядачем першого філіалу в Туреччині. У березні 1951 року ми побрались і невдовзі дізналися, що станемо батьками. Ми переїхали до США, і там в грудні у нас народилася Марлен.

Протягом років ми з Джимом радісно служили Царству. З великою приємністю пригадую молоду китаянку Пенні, яка дуже любила вивчати Біблію. Вона охрестилася і згодом вийшла заміж за Гая Пірса, який тепер служить у Керівному органі Свідків Єгови. Такі люди допомогли мені заповнити порожнечу, що з’явилась після смерті батьків.

На початку 2004 року брати в Лерраху, місті, де жили мої батьки, побудували Зал Царства на Штіхштрасе. На знак визнання того, що зробили Свідки Єгови, міська рада перейменувала цю вулицю на честь моїх батьків. Тепер це Денцштрасе. У місцевій газеті «Бадіше Цайтунґ» у статті під заголовком «На честь замордованого подружжя Денц перейменовано вулицю» говорилося, що мої батьки «у часи третього Рейху були вбиті в концтаборі за віру». Такий крок міської влади був несподіваним для мене і дуже приємним.

Батько любив повторювати, що ми повинні складати плани наперед, ніби Армагеддону за нашого життя не буде, але жити так, ніби Армагеддон прийде завтра. Цю чудову пораду я завжди намагалася застосовувати. Подеколи нелегко урівноважувати терпеливість і палке прагнення того, щоб надії нарешті сповнились, особливо тепер, коли старечі недуги змушують мене постійно залишатися вдома. І все ж таки я ніколи не сумнівалася в тому, що́ Єгова пообіцяв усім вірним служителям: «Надійся на Господа всім своїм серцем... Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки» (Приповістей 3:5, 6).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 29]

Теплі слова з минулого

У 1980-х роках одна жінка приїхала в Леррах з поблизького села. У ті часи міські мешканці зносили непотрібні їм речі на певне місце, де інші могли їх подивитись і взяти, що сподобається. Та жінка взяла скриньку для шитва. Згодом у днищі цієї скриньки вона знайшла фотографії дівчинки і листи, написані з концтабору. Жінка зацікавилась цими листами і тим, хто ж ця дівчинка з косичками.

Якось у 2000 році ця жінка прочитала статтю про історичну виставку в Лерраху. У статті розповідалося про історію Свідків Єгови у часи нацизму, в тому числі і про нашу сім’ю. В газеті надрукували мою дитячу фотографію. Порівнявши матеріал статті зі своєю знахідкою, жінка зателефонувала авторці статті і розповіла про листи. Їх було аж 42! Через кілька тижнів вони були в мене. Я впізнала почерк батьків. У листах вони розпитували мою тітку про мене. Батьки ніколи не переставали ніжно піклуватися про свою донечку. Це чудо, що листи збереглися і знову з’явилися через понад 60 років!

[Ілюстрації на сторінці 25]

Коли Гітлер прийшов до влади, нашу щасливу сім’ю роз’єднали.

[Відомості про джерело]

Гітлер: U.S. Army photo

[Ілюстрації на сторінці 26]

1. Філіал у Магдебурзі.

2. Гестапо арештувало тисячі Свідків.

[Ілюстрації на сторінці 28]

Ми з Джимом радісно служили Царству.