Життєпис

Ми навчились цілковито надіятись на Єгову

РОЗПОВІЛА НАТАЛІ ГОЛТОРФ

Ішов червень 1945 року. Одного дня біля нашого дому з’явився зморений чоловік. Він терпеливо стояв перед дверима. Моя молодша дочка Рут злякалась і закричала: «Мамусю, там біля дверей хтось чужий!» Вона й не здогадувалась, що цей незнайомець — її батько і мій коханий чоловік Фердінанд. Два роки тому, лише через три дні після народження Рут, Фердінанд поїхав. Його арештували і згодом кинули в нацистський концентраційний табір. Але нарешті Рут побачила свого батька. Наша сім’я знову була разом. Ми з Фердінандом мали стільки всього розповісти одне одному!

ФЕРДІНАНД народився 1909 року в місті Кіль у Німеччині, а я народилась у 1907 році теж у Німеччині, в Дрездені. Мені було 12 років, коли моя сім’я познайомилася з Дослідниками Біблії, як тоді називали Свідків Єгови. У 19 років я залишила євангелічну церкву і присвятила своє життя Єгові.

Фердінанд у цей час закінчив мореплавний коледж і став моряком. У плаваннях він розмірковував про існування Творця. Якось, коли Фердінанд повернувся у свій порт, він прийшов до свого брата. Той був Дослідником Біблії. Ця зустріч допомогла Фердінанду переконатися в тому, що Біблія відповідає на запитання, які його турбували. Він залишив  лютеранську церкву і вирішив покинути свою роботу. Вперше провівши день у проповідуванні, він відчув глибоке бажання займатися цією працею до кінця свого життя. Того ж вечора Фердінанд присвятив своє життя Єгові. Він охрестився в серпні 1931 року.

Моряк і проповідник

У листопаді 1931 року Фердінанд вирушив поїздом до Нідерландів, щоб там допомагати у проповідуванні. Коли брат, відповідальний за працю проповідування у Нідерландах, дізнався, що Фердінанд був моряком, то вигукнув: «Саме ти нам і потрібний!» Брати винайняли човен, для того щоб група піонерів (повночасних служителів) могла проповідувати тим, хто жив уздовж берегів на півночі країни. На човні була команда з п’ятьох осіб, але ніхто з них не вмів управляти човном. Отже Фердінанд став капітаном.

Через півроку Фердінанда попросили служити піонером у Тілбурзі на півдні Нідерландів. Приблизно тоді ж у Тілбург приїхала служити піонером і я. Там ми з ним і зустрілися. Нас одразу попросили переїхати у Гронінген на північ Нідерландів. Там у жовтні 1932 року ми одружилися, і в будинку, де жили кілька піонерів, ми провели свій медовий місяць, продовжуючи піонерське служіння.

У 1935 році в нас народилась Естер. Ми були небагаті, але рішучо настроїлись продовжувати піонерське служіння. Ми переїхали у село і жили в крихітному будиночку. Коли чоловік ішов на цілий день у служіння, я залишалась з дитиною вдома, а наступного дня ми мінялися ролями. Такий був у нас розклад, поки Естер не підросла настільки, щоб можна було брати її в служіння.

Незабаром на політичному горизонті Європи скупчилися лиховісні хмари. Стало відомо про переслідування Свідків Єгови в Німеччині, і ми зрозуміли, що невдовзі прийде і наша черга. Ми думали, чи зможемо витримати жорстокі гоніння. У 1938 році уряд Нідерландів заборонив іноземцям розповсюджувати релігійні публікації. Місцеві Свідки допомагали нам продовжувати служіння, передаючи імена зацікавлених нашою діяльністю людей, щоб ми могли вивчати з ними Біблію.

Підходив час конгресу Свідків Єгови. У нас не було грошей на поїзд. Але нам дуже хотілося потрапити на конгрес. Отже ми вирушили туди на велосипедах. Їхали три дні. Естер сиділа на дитячому сидінні, прилаштованому до керма. По дорозі ми ночували у Свідків. З якою ж радістю ми прийшли на  наш перший у житті національний конгрес! Програма конгресу зміцнила нас перед випробуваннями, які чекали попереду. Найголовнішим було нагадування покладатись на Бога. Нашим девізом стали слова з Псалма 31:7: «Я ж надіюсь на Господа».

Нацистське переслідування

У травні 1940 року нацисти захопили Нідерланди. Невдовзі після цього до нас несподівано прийшли гестапівці. Це сталося саме тоді, коли ми сортували партію біблійної літератури. Фердінанда забрали в гестапо (таємну поліцію). Я регулярно приходила до нього туди з Естер, і іноді його допитували й били прямо на наших очах. У грудні Фердінанда раптом відпустили, але свобода тривала недовго. Якось, повертаючись увечері додому, ми помітили біля свого будинку машину гестапо. Фердінанд утік, а ми з Естер увійшли в дім. Гестапівці чекали на нас, але їм був потрібен мій чоловік. Того ж вечора, коли пішли гестапівці, прийшли місцеві поліцейські і забрали мене на допит. Наступного дня ми з Естер сховалися у подружжя Нордерів, які недавно охрестились.

Наприкінці січня 1941 року була арештована пара піонерів, які жили у плавучому будинку. Наступного дня після їхнього арешту районний наглядач (роз’їзний служитель) прийшов з моїм чоловіком, щоб забрати дещо з речей цієї пари, і гестапо накинулося на них. Фердінанду вдалось вирватися й утекти на велосипеді, а районного наглядача забрали до в’язниці.

Відповідальні брати попросили Фердінанда служити замість цього районного наглядача. Це означало, що він буде вдома не більше, ніж три дні в місяць. Така ситуація була для нас іще одним випробуванням, але я продовжувала піонерське служіння. Гестапо посилило пошуки Свідків, тому треба було постійно міняти місцеперебування. У 1942 році ми переїжджали тричі. Нарешті ми опинилися в Роттердамі, далеко від тих місць, де Фердінанд проводив підпільне служіння. Тоді я очікувала другу дитину. Нас прихистило подружжя Камп, чиїх двох синів незадовго перед цим відправили у концтабори.

Гестапо йде за нами по п’ятах

Наша друга донечка, Рут, народилась у липні 1943 року. Після її народження Фердінанд зміг побути з нами лише три дні, а потім поїхав, і відтоді ми вже дуже довго не бачились. Десь через три тижні його арештували в Амстердамі. У відділку гестапо було встановлено його особу, тому Фердінанда піддали допиту, щоб примусити розкрити відомості щодо проповідницької діяльності. Але Фердінанд розказав їм тільки те, що він є Свідком Єгови і що не бере жодної участі у політичній діяльності. Гестапівці обурювалися тим, що Фердінанд, німець, не зголосився на військову службу, і погрожували йому стратою за зраду.

Потім Фердінанда п’ять місяців тримали в камері і постійно погрожували, що розстріляють. Однак його вірність Єгові не похитнулась. Що допомагало йому зберігати духовні сили? Боже Слово, Біблія. Звичайно, йому, як Свідку, заборонили мати Біблію. Але інші в’язні могли її мати. Отже Фердінанд умовив сусіда по камері попросити своїх родичів вислати йому Біблію. Хоч би скільки часу пройшло, завжди, коли Фердінанд розповідав про цей випадок, його очі сяяли і він казав: «Яку ж розраду дала мені Біблія!»

На початку січня 1944 року Фердінанда раптом перевели в концтабір у Вюґт (Нідерланди).  Це принесло йому несподівану підтримку, оскільки там він зустрів ще 46 Свідків. Отримавши звістку про те, що його перевели, я страшенно зраділа, адже це означало, що Фердінанд живий.

Безупинне проповідування в концтаборі

Життя в таборі було дуже важким. В’язні потерпали від сильного недоїдання, браку теплого одягу і від дошкульного холоду. Фердінанд захворів на ангіну, і після однієї нескінченної переклички на морозі він звернувся в медпункт. Від роботи звільняли тих, у кого була температура 40 і вище. Але Фердінанд мусив працювати, бо в нього температура підвищилась тільки до 39 градусів. Йому сказали йти на роботу. Інші в’язні жаліли його і ховали на якийсь час там, де було тепліше. Стало легше, коли на вулиці потеплішало. Крім того, коли хтось із братів отримував передачу з продуктами, то ділився з іншими, і завдяки цьому Фердінанд потроху відновлював сили.

До арешту справа проповідування була головною у житті мого чоловіка, тож і в таборі він продовжував розповідати про свою віру. Працівники табору часто брали його на кпини за фіолетовий трикутник — знак, яким позначали ув’язнених Свідків. Але Фердінанд використовував це як нагоду почати розмову. Спочатку територія для проповідування обмежувалась бараками, де жили переважно Свідки. Брати задумувалися над тим, як їм порозмовляти з іншими в’язнями. Їм мимоволі допомогла адміністрація табору. Як це сталося?

Брати мали схованку, в якій була біблійна література і 12 Біблій. Одного дня охоронці знайшли дещо з цієї літератури, але не могли визначити, кому вона належить. Тому адміністрація табору вирішила роз’єднати Свідків. У рамках покарання усіх братів розселили по бараках, де не було Свідків. Крім того, братам призначили місця за столом між тими, хто не був Свідком. Це принесло користь. Адже тепер брати могли зайнятись тим, чого хотіли у першу чергу,— проповідувати якнайбільшій кількості в’язнів.

Сама виховую двох дочок

У цей час ми з дочками все ще жили в Роттердамі. Зима 1943/44 років була особливо холодною. За нашим будинком стояла батарея німецької зенітної артилерії. Навпроти будинку був порт на річці Ваал — головна мішень союзницьких бомбардувальників. Наш сховок аж ніяк не можна було назвати безпечним. Бракувало їжі. Тоді більше, ніж будь-коли, ми вчилися цілковито надіятись на Єгову (Приповістей 3:5, 6).

Восьмирічна Естер допомагала мені тим, що стояла в черзі до безплатної їдальні. Однак часто, як підходила її черга, там вже нічого не залишалось. Якось вона пішла на пошуки їжі, аж тут почалася повітряна атака. Мене огорнув страх, коли я почула вибухи, але невдовзі я вже плакала від радості, бо моя дівчинка повернулась неушкоджена і навіть принесла цукрового буряку. «Як ти?» — одразу запитала я. Естер спокійно відповіла: «Коли почали падати бомби, я просто зробила так, як казав татко: лягла на землю, не вставала і молилась. І все було добре!»

Я говорила з німецьким акцентом, тому заради безпеки за покупками, яких було зовсім небагато, ходила Естер. Це привернуло увагу німецьких солдатів. Вони почали розпитувати Естер, але вона не видала жодної таємниці. Я навчала її Біблії і, оскільки вона не могла ходити в школу, сама вчила її читати, писати та іншого.

 Естер допомагала мені і в служінні. Перш ніж я виходила на вивчення Біблії, Естер ішла вперед, щоб перевірити, чи все спокійно. Вона дивилася, чи на місці умовні знаки, про які я домовилася з зацікавленими. Наприклад, людина, до якої я мала прийти, ставила певним чином вазон на підвіконні. Це означало, що я можу зайти. Поки ми вивчали Біблію, Естер стерегла нас на вулиці, прогулюючись з візочком, в якому лежала Рут.

У Заксенгаузені

А що було з Фердінандом? У вересні 1944 року його разом з багатьма іншими в’язнями привели на залізничну станцію. Там у товарні вагони впихали по 80 в’язнів. У вагонах було по два відра: одне використовувалось як унітаз, а в другому тримали воду для пиття. Поїзд їхав три дні і три ночі, була така тіснява, що люди могли тільки стояти. Свіже повітря туди майже не потрапляло. Отворів у вагонах не було, лише де-не-де траплялися щілини. Годі описати, яку задуху, голод і спрагу, вже не говорячи про сморід, терпіли в’язні.

Коли поїзд нарешті прибув до сумнозвісного концтабору Заксенгаузен, у в’язнів забрали все, що вони ще мали, крім 12 мініатюрних Біблій, які Свідки взяли з собою.

Фердінанда і ще вісьмох братів відіслали в дочірній табір у Ратенов працювати на виробництві військового обладнання. Хоча братам часто погрожували стратою, вони відмовились там працювати. Щоб підтримати одне одного і не здаватись, вони зранку обговорювали біблійний вірш, наприклад Псалом 18:3, і роздумували над ним протягом дня. Це допомагало братам зосередитись на духовному.

Урешті-решт шум артилерійських залпів дав знати, що підходять війська союзників і радянської армії. У табір, де був Фердінанд зі своїми товаришами, першими прибули радянські війська. Солдати дали в’язням трохи їжі і сказали залишити табір. Наприкінці квітня 1945 року радянська армія дозволила їм повернутись додому.

Нарешті наша сім’я разом

П’ятнадцятого червня Фердінанд прибув у Нідерланди. Брати в Гронінгені тепло його зустріли. Потім він дізнався, що ми не загинули і живемо десь у країні. Ми ж отримали звістку, що він повернувся. Відтоді час для нас тягнувся, здавалось, цілу вічність. Але ось маленька Рут кричить: «Мамусю, там біля дверей хтось чужий!» Це був її татко!

Щоб почати нормальне сімейне життя, треба було вирішити безліч проблем. Ми не мали де жити, а також великою трудністю було знову отримати право на постійне проживання. Кілька років влада Нідерландів ставилась до нас, німців,  як до відщепенців. Однак нарешті ми все-таки знайшли житло, і в нас почалося життя, на яке ми так чекали: ми могли служити Єгові всією сім’єю.

«Я ж надіюсь на Господа»

Пройшли роки, але коли ми з Фердінандом збиралися з деякими нашими друзями, які теж пройшли через випробування, всі згадували, як Єгова з любов’ю провадив нас у ті важкі часи (Псалом 7:2). Ми раділи тим, що впродовж років Єгова дозволяв нам брати участь у розширенні справ Царства. Ми також часто говорили, які ми щасливі, що наші молоді роки пройшли у священному служінні Єгові (Екклезіяста 12:1).

Після нацистських переслідувань ми з Фердінандом служили Єгові разом ще понад 50 років. Свій земний шлях Фердінанд закінчив 20 грудня 1995 року. Невдовзі мені виповниться 98 років. Щодня я дякую Єгові за те, що наші діти так допомагали нам у важкі роки і що я досі здатна брати посильну участь у служінні для прославлення його імені. Я вдячна Єгові за все, що він зробив для мене, і прагну дотримуватись свого девізу: «Я ж надіюсь на Господа» (Псалом 31:7).

[Ілюстрація на сторінці 19]

Ми з Фердінандом у жовтні 1932 року.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Човен «Альміна», який використовувався для проповідування, та його екіпаж.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Я з Фердінандом і дітьми.