Коли вас ‘силують’ до примусової праці

«ЕЙ, ТИ! Облиш свою роботу і піднеси мені цю ношу». Як, на вашу думку, зреагував би зайнятий якоюсь справою юдей після такого наказу римського воїна? У своїй Нагірній проповіді Ісус радив: «А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну,— іди з ним навіть дві» (Матвія 5:41). Слово, перекладене тут виразом «силувати відбути подорожнє», в мові оригіналу передавало думку про виконання примусової праці. Як цю Ісусову пораду розуміли його сучасники? І що вона означає для нас сьогодні?

Аби знайти відповіді на ці запитання, треба більше дізнатися про примусову працю в минулому. Адже за часів Ісуса така праця була добре знайомою для жителів Ізраїлю.

Примусова праця

Існують докази, що примусова праця існувала на Близькому Сході вже у XVIII столітті до н. е. В адміністративних текстах древнього сирійського міста Алалак згадується про групу людей, яку уряд призвав на службу. А в місті Угарит, що на сирійському узбережжі, така ж служба загрожувала землевласникам, якщо тільки король не гарантував їм недоторканості.

Звичайно, що народи, які потрапляли в полон, теж повинні були виконувати примусові роботи. Так, наприклад, єгиптяни змушували ізраїльтян виготовляти цеглу. Згодом, коли ізраїльтяни брали у полон ханаанеян, які мешкали в Обітованій землі, то також примушували їх працювати. До такої праці силував своїх полонених Давид і Соломон (Вихід 1:13, 14; 2 Самуїла 12:31, Хом.; 1 Царів 9:20, 21).

Коли ізраїльтяни просили Самуїла настановити над ними царя, він пояснив народові, які права будуть у царя. Цар мав право взяти собі підданих, які б служили йому: були погоничами, управляли колісницями, орали землю і збирали врожай, виготовляли зброю та виконували ще багато інших завдань (1 Самуїла 8:4—17). Однак на будування храму Єгови до примусової рабської праці залучали чужинців. «З Ізраїлевих синів Соломон не дав раба, бо вони — вояки, і його раби, і провідники його, і старші над трьома, і провідники над його колесницями та його верхівці» (1 Царів 9:22).

Що стосується ізраїльтян, які працювали на будівельних проектах, у 1 Царів 5:27, 28 сказано: «Соломон зібрав данину робітників зо всього Ізраїля, і була та данина — тридцять тисяч чоловік. І він посилав їх до Ливану, по десять тисяч на місяць, напереміну: місяць були вони на Ливані, два місяці — у домі своїм». «Завдяки примусовій службі,— пише один науковець,— ізраїльські та юдейські царі мали неоплачувану робочу силу, за  допомогою якої реалізовували будівельні проекти та інші роботи на царських землях».

За правління Соломона така праця була для народу важким тягарем. Люди настільки втомились, що, коли Рехав’ам погрожував ‘додати до їхнього ярма’, весь ізраїльський народ збунтувався і закидав камінням наглядача, який був призначений наглядати за їхньою службою (1 Царів 12:12—18). Все ж примусову службу не відмінили. Аса, внук Рехав’ама, зібрав увесь народ Юди, «не виключаючи нікого», для участі в будівництві міст Ґеви і Міцпи (1 Царів 15:22, Хом.).

Під пануванням Риму

Євреї, які слухали Нагірну проповідь Ісуса, знали, що будь-кого з них можуть «силувати» до примусової праці. У Матвія 5:41 фраза «силувати відбути подорожнє» є перекладом грецького слова аґґаре́уо, яке спочатку стосувалося діяльності перських кур’єрів. Вони могли брати на примусові роботи людей, коней, кораблі і все необхідне для швидкого виконання громадських справ.

За часів Ісуса Ізраїль перебував під пануванням Риму, де було запроваджено подібний устрій. У провінціях Сходу, окрім звичайних податків, населення було змушене відбувати примусову працю регулярно або ж за певних виняткових обставин. Це, звичайно, не дуже подобалось людям. До того ж поширеним було незаконне вилучення тварин, возів або залучення людей до державної транспортної служби. За словами історика Міхаеля Ростовцева, ті, що були при владі, «намагались урегулювати [цю систему], але безуспішно, тож цей звичай існував і далі і породжував лише негативні наслідки. Римські префекти видавали указ за указом, щиро бажаючи покласти край самоправству і гніту, які були властиві цій системі... Однак система й далі існувала і люди зазнавали гніту».

«Римські воїни мали право будь-кому наказати нести військове майно на певну відстань,— пише один грецький вчений,— і римляни могли змусити кожного до виконання  будь-якої праці». Так, наприклад, римські воїни «змусили» кірінеянина Симона нести стовп мук Ісуса (Матвія 27:32).

У рабинських текстах теж згадується про цей звичай, який не подобався людям. Приміром, одному рабинові наказали нести мирт до певного місця. Від роботодавця могли забрати працівників і доручити їм іншу роботу, а роботодавець все одно мусив виплатити їм зарплатню. У господаря могли забрати в’ючних тварин чи велику рогату худобу. А коли повертали, якщо й повертали взагалі, то тварини вже не могли працювати. Тож зрозуміло, чому для декого таке тимчасове вилучення асоціювалося з конфіскацією майна. Серед євреїв навіть з’явилась приказка: «Аґґареіа подібна до смерті». Один історик каже: «Село могло загинути, якщо замість дозволених тяглових тварин для аґґареіа вилучали б волів, якими орють землю».

Можете собі уявити, як тодішні ізраїльтяни не любили примусової роботи, тим більше, що часто з ними поводилися зухвало і несправедливо. Євреї ненавиділи поганську владу, яка панувала над ними, і їх страшенно обурювало, що їх принижують, змушуючи виконувати таку обтяжливу працю. До наших часів не дійшов жоден писаний закон, де було б сказано, яку відстань мусив пройти громадянин, коли йому наказували нести певний вантаж. Імовірно, багато хто не зробив би й на крок більше, ніж того вимагав закон.

Але саме таку примусову роботу мав на увазі Ісус, коли сказав: «А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну,— іди з ним навіть дві» (Матвія 5:41). Мабуть, для декого така порада звучала нерозсудливо. Тож що мав на увазі Ісус?

Як повинні реагувати християни

Ісус хотів пояснити своїм слухачам, що, коли влада змушує їх до певних робіт, у виконанні яких немає нічого неправильного, вони повинні підкорятись охоче, без нарікань. Вони мусили віддавати «кесареве — кесареві», але й не забувати про обов’язок віддавати «Богові — Боже» (Марка 12:17) *.

Окрім того, апостол Павло заохочував християн: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові... А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча» (Римлян 13:1—4).

Це показує, що Ісус та Павло визнавали право царя чи уряду накладати певні покарання на тих, хто виявляє непослух. А які це могли бути покарання? Ось що пише грецький філософ I — II сторіччя н. е. Епіктет: «Якщо раптом римський воїн вимагає віддати йому вашого молодого віслюка, віддайте. Не нарікайте і не чиніть опору,  інакше не лише втратите віслюка, але й отримаєте стусанів».

Однак як у минулому, так і сьогодні сумління християн не дозволяє виконувати деякі вимоги уряду. Іноді це призводить до серйозних наслідків. Дехто з християн був навіть приречений до смерті. Інші провели чимало років у в’язниці через відмову брати участь у тому, що, на їхню думку, розходилося з позицією нейтралітету (Ісаї 2:4; Івана 17:16; 18:36). Але є й такі випадки, коли християни виконують вимоги уряду. Наприклад, деяким християнам сумління дозволяє виконувати невійськові, корисні для суспільства роботи під управлінням цивільної адміністрації. Це можуть бути роботи, пов’язані із соціальним захистом населення, охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством.

Звичайно, у кожній країні є свої закони. Тому для того, щоб вирішити, чи підкорятись певним вимогам держави, кожен християнин повинен керуватися власним, навченим Біблією сумлінням.

Пройдіть дві милі

Цей принцип з Ісусової Нагірної проповіді стосується не лише підкорення урядові, його можна застосовувати і в повсякденному житті у стосунках з іншими. Наприклад, людина, яка має над вами певну владу, попросила вас зробити щось, що вам не до вподоби, однак це не розходиться з Божим законом. Якою буде ваша реакція? Вам доведеться затратити на цю роботу свій час і зусилля, тому це прохання викликає у вас обурення. А коли ви озлобитесь на ту людину, то, навіть виконавши її прохання, не матимете внутрішнього миру. Що ж робити? Прислухайтесь до Ісусової поради — пройдіть дві милі. Зробіть не тільки те, що вас попросили, але й більше. Робіть це охоче. Якщо ви матимете такий склад розуму, вам не буде здаватися, що з вами погано обійшлися, і при цьому ви самі зможете розпоряджатися своїми діями.

«Багато людей усе своє життя роблять лише те, що їм наказують,— пише один автор.— Для них життя не приносить радості, і вони постійно почуваються знесиленими. Декотрі люди роблять більше, ніж від них вимагається, і охоче допомагають іншим». Фактично у багатьох ситуаціях людина має вибір: пройти лише одну милю з примусу чи охоче пройти дві. У першому випадку особа зацікавлена лише у тому, щоб виконати свій обов’язок. У другому ж — вона може бути рясно винагороджена. А якою людиною є ви? Мабуть, ви стали б значно щасливішими й успішнішими, якби усі завдання ви виконували не з примусу, а добровільно й охоче.

А що, коли ви самі маєте владу? Ми показали б, що нам бракує любові і християнських рис, якби використовували свою владу, змушуючи інших робити щось попри їхнє небажання. «Князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть»,— казав Ісус. Але християни поводяться по-іншому (Матвія 20:25, 26). Коли ви будете надто вимогливими до своїх підлеглих і суворими з ними, це принесе певні результати. Але наскільки ж ліпші у вас будуть взаємини з людьми, якщо ви лагідно звернетеся до своїх підлеглих із доречним проханням, а вони охоче і з повагою погодяться виконати його! Справді, готовність пройти не лише одну, але й дві милі збагатить ваше життя.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 25]

ЗЛОВЖИВАННЯ ПРИМУСОВИМИ РОБОТАМИ В МИНУЛОМУ

Те, що в минулому примусовими роботами зловживали, видно з наказів, які регулювали такі зловживання. У 118 році до н. е. єгипетський правитель Птолемей VIII видав наказ про те, що його представники «не повинні змушувати нікого з мешканців їхньої країни до виконання якихось своїх приватних справ і вилучати (аґґареуеін) у них худоби для власних цілей». До того ж «ніхто не має права вилучати... за жодних умов човни для особистого користування». А в написі, датованому 49 роком н. е., який було знайдено в храмі Великого оазису (Єгипет), римський префект Вергілій Капіто визнав, що солдати здійснювали незаконні реквізиції, і видав наказ про те, що «ніхто не повинен брати чи вилучати... щось без його письмового доручення».

[Ілюстрація на сторінці 24]

Кірінеянина Симона силували до примусової роботи.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Багато Свідків за свою християнську позицію потрапляють до в’язниць.