Життєпис

«Життя теперішнє» приносить багато радості

РОЗПОВІВ ТЕД БЕКІНҐЕМ

Я служив повночасно уже протягом шести років, був півроку одружений і раптом захворів на поліомієліт. Ішов 1950 рік, мені було тільки 24 роки. Дев’ять місяців у лікарні — досить часу, щоб поміркувати про життя. Тепер я інвалід. Що ж буде зі мною і моєю дружиною Джойс?

У 1938 році мій батько, який ніколи не цікавився релігією, придбав книжку «Правительство» *. Мабуть, вона зацікавила його тому, що тоді в країні була політично нестабільна ситуація, нависла загроза війни. Наскільки мені відомо, батько так і не прочитав цієї книжки, але її читала моя дуже побожна мама. Вона одразу відгукнулась на те, про що дізналася. Мама залишила англіканську церкву і, незважаючи на спротив батька, стала Свідком Єгови і була вірною Богові до кінця. Померла вона 1990 року.

Вперше мама взяла мене на християнське зібрання у Зал Царства в містечку Епсом, що розташоване на південь від Лондона. Брати збирались у приміщенні колишнього складу. Тоді ми послухали запис промови Джозефа Рутерфорда, який у той час наглядав за діяльністю Свідків Єгови. Ця промова справила на мене незабутнє враження.

Коли 1940 року Лондон сильно бомбардували і залишатися в ньому ставало дедалі небезпечніше, батько вирішив перевезти сім’ю в маленьке містечко Мейденхед за 45 кілометрів на захід від Лондона. Переїзд приніс нам багато доброго,  тому що 30 членів місцевого збору дуже нас підбадьорювали. Фред Сміт, непохитний християнин, охрещений ще 1917 року, взяв мене під своє крило і навчав ефективно проповідувати. Я дуже завдячую його прикладу і турботливості.

Починаю повночасне служіння

У 1941 році, коли мені було 15 років, холодного березневого дня я охрестився в річці Темзі. На той час мій старший брат Джим уже почав проповідувати повночасно. Тепер він зі своєю дружиною Медж живе в Бірмінгемі. Усе своє життя вони провели в служінні Єгові у районній та обласній роботі по всій Великобританії. Моя молодша сестра Робіна з чоловіком Франком також вірно служать Єгові.

Я працював бухгалтером на фірмі з пошиття одягу. Одного дня керівник викликав мене до себе і запропонував перспективну кар’єру закупника на цій фірмі. Однак я вже якийсь час думав про те, щоб піти шляхом свого брата, тому ввічливо відхилив пропозицію і пояснив причину своєї відмови. На мій подив, керівник фірми сердечно похвалив мене за бажання зайнятися корисною християнською діяльністю. У 1944 році після обласного конгресу в Нортгемптоні я став повночасним проповідником.

Спочатку мене призначили в Ексетер, що в графстві Девоншир. Це місто тоді поволі відновляли після бомбардувань. Я поселився в помешканні, де вже жило двоє піонерів, Френк і Рут Міддлтон. Вони надзвичайно дбайливо ставилися до мене. Мені було лише 18, і я не дуже добре знав, як прати чи готувати, але згодом навчився, і справи пішли на краще.

Моїм напарником у проповідуванні був 50-річний ірландець Віктор Ґерд. Він почав проповідувати ще в 1920-х роках. Віктор навчив мене раціонально планувати час, а також допоміг розвинути інтерес до читання Біблії і зрозуміти, чому корисно порівнювати різні переклади Біблії. У ті вирішальні для формування моєї особистості роки приклад непохитності Віктора був саме тим, чого я потребував найбільше.

Як я зберіг нейтралітет

Війна закінчувалася, але молодих людей усе ще призивали до військової служби. У 1943 році я постав перед трибуналом в Мейденхеді. Я чітко пояснив, чому як служитель Євангелії прошу про звільнення від військової повинності. Хоча моє прохання не задовольнили, я поїхав в Ексетер, куди був призначений проповідувати. Тому згодом саме в цьому місті я постав перед місцевим судом. Мене засудили на півроку каторжних робіт, причому суддя сказав, що, на жаль, не може присудити довший термін. Коли я відбув півроку, мене відправили до в’язниці ще на чотири місяці.

Оскільки в тюрмі я один був Свідком, в’язничні наглядачі називали мене Єговою. Мені було ніяково відгукуватися на це ім’я під час переклички. Але як добре було те, що Боже ім’я щодня вимовляли голосно і всі його чули! Завдяки цьому інші в’язні могли довідатись, що я опинився між ними, бо свідомо вибрав позицію Свідків Єгови. Згодом у цю ж в’язницю потрапив Норман Кастро, і нас стали називали Мойсеєм та Аароном.

Мене перемістили з Ексетера в Брістоль, а потім у  в’язницю у Вінчестері. Умови  в тюрмах були не з найприємніших, але мені допомагало почуття гумору. Ми з Норманом мали можливість відзначити у Вінчестері Спомин. Для нас у в’язниці з чудовою промовою виступив Френсіс Кук.

Як змінилося моє життя після війни

На конгресі 1946 року в Брістолі, на якому було оголошено про випуск посібника для біблійного вивчення «Нехай Бог Буде Правдивий», я познайомився з  чарівною дівчиною Джойс Мур, яка також служила піонером у Девоні. Наша дружба міцніла, і через чотири роки ми одружились у Тівертоні, де я служив з 1947 року. Ми винаймали кімнату за 15 шилінгів (1,1 долара) на тиждень. Це був прекрасний час!

У перший рік нашого спільного життя ми переїхали на південь до Бріксгема, гарного портового містечка, де колись було розроблено метод тралення риби. Потім по дорозі на конгрес, що мав відбутися в Лондоні, мене вразив поліомієліт. Я впав у кому. Через дев’ять місяців мене нарешті виписали з лікарні, як я вже згадав на початку. Дуже постраждала права рука й обидві ноги (вони хворі й досі), тож мені довелося ходити з паличкою. Моя люба дружина завжди була поряд і підбадьорювала мене, особливо я радів, що вона продовжувала повночасне служіння. Але що ж буде тепер? Невдовзі я дізнався, як Єгова вміє допомагати.

Наступного року ми поїхали на конгрес в Уїмблдон (Лондон). На той час я вже обходився без палички. Тоді ж ми зустріли Прайса Х’юза, який наглядав за роботою у Великобританії. Побачивши мене, він привітався так: «О, це ти! Ми плануємо, щоб ти служив районним наглядачем!» Це було найліпшим підбадьоренням для мене. А чи я дам собі раду з цим призначенням? Ми з Джойс мали сумніви, але пройшли підготовку протягом тижня і, поклавшись на Єгову, поїхали на південний захід Великобританії, куди мене призначили служити районним наглядачем. Мені тоді було лише 25 років, а я й досі з глибокою вдячністю пригадую сердечність і терпеливість братів та сестер, які дуже допомагали мені.

 Ми з Джойс випробували різні види служіння і вважаємо, що відвідування зборів найбільше зблизило нас з братами і сестрами. Оскільки в нас не було машини, ми їздили поїздом чи автобусом. Хоча й далі доводилось пристосовуватися до обмежень, які накладала на мене хвороба, ми продовжували наше служіння. Це був цікавий період нашого життя, а 1957 року на нас чекало нове завдання.

У місіонерське служіння

Ми були в захопленні, коли отримали запрошення на навчання у 30-му класі школи «Ґілеад». Я добре давав раду зі своїм обмеженням, тому ми з Джойс прийняли запрошення. З досвіду ми вже знали, що Єгова завжди зміцняє, якщо ми хочемо виконувати його волю. Швидко пролетіли п’ять місяців напруженого навчання у біблійній школі «Ґілеад», яка проводилась у Південному Лансінгу (Нью-Йорк). Цю школу проходили переважно подружні пари, які виконували роз’їзне служіння. Коли запитали, хто хотів би служити за кордоном, ми з Джойс зголосились. І поїхали в Уганду, на схід Африки.

Оскільки в той час діяльність Свідків Єгови в Уганді була заборонена, мені порадили поселитися там і знайти роботу. Довга подорож поїздом і човном привела нас у Кампалу. Імміграційна влада не дуже нам зраділа і дозволила залишатися в країні лише кілька місяців. Потім ми повинні були поїхати. Згідно з вказівкою зі всесвітнього центру, ми поїхали в Північну Родезію (тепер Замбія). Там на нас чекала радісна зустріч з Френком і Керрі Льюїсами та Гейсом і Гаррієт Гаскензами, з якими ми разом навчалися в школі «Ґілеад». Невдовзі нас призначили в Південну Родезію (тепер Зімбабве).

Ми їхали поїздом і перед прибуттям у Булавайо вперше побачили славетний водоспад Вікторія. У Булавайо ми на якийсь час зупинилися в сім’ї Мак-Лакі. Це була одна з перших сімей Свідків, які там оселилися. Нам випала честь близько їх знати впродовж наступних 16 років.

Пристосовуємося до змін

Спочатку протягом двох тижнів ми вивчали особливості африканської території для проповідування, а тоді мене призначили обласним наглядачем. Для того щоб проповідувати в африканському буші, треба було мати з собою воду, їжу, постільні речі, одяг, кінопроектор, електрогенератор, великий екран і ще деякі необхідні речі. Увесь цей багаж ми складали  у вантажівку, яка витримувала наші подорожі труднопрохідною місцевістю.

Я працював з африканськими районними наглядачами, а Джойс допомагала їхнім дружинам і дітям, які також їздили з нами. Ходити африканським вельдом дуже важко, особливо у спеку, але невдовзі я помітив, що в цьому кліматі легше переношу проблеми зі здоров’ям, і це було чудово.

Мешканці тих місць жили бідно, багато хто заплутався в традиціях і марновірстві, поширена була багатошлюбність, але люди глибоко поважали Біблію. У деяких місцевостях зібрання проводились у затінку величезних дерев, а після заходу сонця брати вішали олійні світильники. Ми завжди відчували особливе благоговіння під час вивчення Божого Слова просто неба, коли над головою світили зорі — величні, створені Богом світила.

Назавжди нам запам’яталося й те, як ми показували в африканських резерваціях фільми Товариства «Вартова башта». У зборі могло бути 30 Свідків, але на показ фільму часто приходило 1000, а то й більше осіб!

Звичайно, в тропіках час від часу хворієш, але завжди важливо бути оптимістом. Ми з Джойс досить добре давали собі раду: я — з приступами малярії, вона — з хворобою, яку спричиняють амеби.

Згодом нас призначили у філіал у Солсбері (тепер Хараре), де я мав честь працювати з такими вірними служителями Єгови, як Лестер Дейві та Джордж і Рубі Бредлі. Уряд уповноважив мене реєструвати шлюби. Це посприяло процвітанню християнських шлюбів у зборах. Через кілька років я отримав ще одне призначення — відвідувати іншомовні збори. Ми з Джойс понад десять років знайомилися таким чином з братами і раділи їхньому духовному росту. У цей період ми також відвідували братів у Ботсвані й Мозамбіку.

Знову переїзд

Багато щасливих років ми прожили на півдні Африки, а 1975 року нас призначили в Сьєрра-Леоне, на захід Африки. Ми приїхали у філіал і освоїли нове поле діяльності, але це було ненадовго. Я захворів і дуже ослаб через загострення малярії. Врешті-решт треба було поїхати лікуватись у Лондон, де мені порадили не повертатися в Африку. Нас це засмутило, але бетелівська родина в Лондоні дуже тепло прийняла нас із Джойс. Африканські брати у багатьох лондонських зборах теж допомогли нам почуватись якнайліпше. Коли стан мого здоров’я покращився, ми пристосувалися до іншого розпорядку. Тоді мене попросили наглядати за відділом закупок. Протягом подальших років ми були свідками розширення теократичної діяльності, і робота захоплювала нас цілком.

На початку 1990-х років моя люба Джойс захворіла на недугу, пов’язану з порушенням функціонування мотонейронів, і померла 1994 року. Вона була мені ніжною і відданою дружиною, завжди готовою пристосовуватися до найрізноманітніших обставин, в яких ми з нею опинялися. Я зрозумів: для того, щоб перенести таку втрату, дуже важливо зберігати духовний погляд і дивитися вперед. Молитви до Єгови допомагають мені дотримуватися доброго теократичного розкладу, в тому числі проповідування. Завдяки цьому мій розум завжди цілком зайнятий (Приповістей 3:5, 6).

Служіння в Бетелі є великою честю і чудовим способом життя. Тут так багато молоді, з якою співпрацюєш, так багато радощів. Одне з благословень — велика кількість гостей. Коли бачу своїх друзів, яких знаю ще з часів служіння в Африці, це навіває мені приємні спогади. Завдяки усьому цьому «життя теперішнє» приносить багато радості і я з упевненістю і надією чекаю життя майбутнього (1 Тимофія 4:8).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 25]

З мамою, 1946 рік.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Ми з Джойс у день весілля, 1950 рік.

[Ілюстрація на сторінці 26]

На конгресі в Брістолі, 1953 рік.

[Ілюстрації на сторінці 27]

Відвідую віддалену групу (вгорі) і збір (ліворуч) у Південній Родезії (тепер Зімбабве).