Життєпис

Єгова рясно благословляє тих, хто держиться дороги його

РОЗПОВІВ РОМУАЛЬД СТАВСЬКИЙ

Коли у вересні 1939 року почалася Друга світова війна, на півночі Польщі розгорнулися жорстокі бої. Мені, дев’ятирічному, було цікаво, і я пішов на поблизьке поле бою. Це був жах — земля вкрилася трупами, у повітрі стояв задушливий дим. Звичайно, я думав тільки про те, щоб дістатися живим додому, і все-таки в голові виринали запитання: «Чому Бог допускає таке? На чиєму він боці?»

НАПРИКІНЦІ війни юнаків змушували працювати на фашистський режим. А тих, хто наважувався відмовитись, вішали на дереві або на мості і на груди їм чіпляли напис «зрадник» чи «саботажник». Моє місто Гдиня опинилося між двома ворожими арміями. Коли ми пішли за місто по воду, навколо розривалися бомби, над головами свистіли кулі. Тоді загинув мій молодший брат Хенрик. За тих обставин мама переселила нас, чотирьох своїх дітей, у підвал, де було безпечніше. Там від дифтерії помер мій дворічний братик Евґеніуш.

Я знову запитував себе: «Де ж Бог? Чому він не припинить страждання людей?» Хоча я був ревним католиком і завжди ходив у церкву, відповідей я не знаходив.

Приймаю біблійну правду

Відповіді на свої запитання я знайшов несподівано. У 1945 році закінчилася війна, а на початку 1947 до нас у Гдині  прийшла жінка, яка була Свідком Єгови. З нею розмовляла моя мама, але я чув, про що говорила незнайомка. Те, що вона розповідала, було логічним, тому ми погодились прийти на християнське зібрання. Уже через місяць я, хоча ще не все розумів, приєднався до місцевих Свідків і проповідував про ліпший світ, в якому не буде війн і жорстокості. Я робив це з величезним задоволенням.

У вересні 1947 року я охрестився на районному конгресі в Сопоті. Наступного року, в травні, почав стале піонерське служіння, присвячуючи більшу частину свого часу проповідуванню біблійної звістки. Місцеве духівництво було проти нашої діяльності і підбурювало людей нападати на нас. Одного разу зібрався розлючений натовп. У нас кидали камінням і жорстоко били. Іншим разом, коли місцеві черниці і священики підбурили групу людей накинутися на нас, ми втекли до поліцейської дільниці. Але натовп оточив будівлю і погрожував нас побити. Зрештою надійшло підкріплення, і поліцейські вивели нас з дільниці під посиленою охороною.

У той час там, де ми проповідували, не було жодного збору. Іноді ми ночували в лісі просто неба, але раділи тому, що попри несприятливі умови все-таки проповідували. Тепер у цій місцевості діють міцні збори.

Служіння в Бетелі й арешт

У 1949 році мене запросили в Бетель у Лодзі. Яка ж честь служити в такому місці! На жаль, я не затримався там надовго. У червні 1950 року, за місяць до офіційної заборони нашої діяльності, мене разом з іншими братами в Бетелі арештували. У в’язниці на мене чекав суворий допит.

Мій батько був моряком і регулярно ходив у плавання в  Нью-Йорк. Тому слідчі змушували мене визнати, що він шпигував на користь США. Допит був жорстокий. Крім того, четверо слідчих одночасно примушували мене свідчити проти брата Вільгельма Шайдера, який тоді наглядав за нашою діяльністю в Польщі. Вони били мене товстими палицями по п’ятах. Коли я лежав у крові на підлозі й відчув, що вже більше не витримаю, то заволав: «Єгово, допоможи мені!» Мої мучителі здивувалися і перестали бити. За кілька хвилин вони заснули. Я відчув полегшення і приплив сил. Тоді я переконався, що Єгова дбайливо відгукується на волання своїх присвячених служителів. Це зміцнило мою віру і навчило цілком покладатися на Бога.

У слідчому протоколі було записано показання, яких я не давав. Коли я заперечив їх, один слідчий сказав: «Ти поясниш це в суді!» Чоловік, який сидів зі мною в камері, дружньо порадив мені не турбуватися, оскільки цей протокол повинен перевірити військовий обвинувач, а він дасть можливість спростувати показання. Саме так і сталося.

Районне служіння і знову ув’язнення

Мене звільнили в січні 1951 року. Через місяць я почав роз’їзне служіння.  Попри заборону я з братами зміцняв збори і допомагав вісникам, які розсіялися по країні в результаті діяльності служби безпеки. Ми заохочували братів продовжувати служіння. Згодом ці брати мужньо підтримували роз’їзних наглядачів і підпільно друкували та розповсюджували біблійну літературу.

Одного квітневого дня 1951 року, коли я повертався з християнського зібрання, офіцери служби безпеки, які пильно за мною стежили, арештували мене на вулиці. Оскільки я відмовився відповідати на їхні запитання, мене повезли у в’язницю в Бидгощ і почали допит того ж вечора. Мене змусили стояти біля стіни шість днів і шість ночей, не давали ні їсти, ні пити. Приміщення наповнював густий дим від цигарок. Мене били палицею і пропалювали шкіру цигарками. Коли я непритомнів, на мене виливали воду і продовжували допит. Я благав Єгову про силу витримати все це, і він підтримав мене.

Те, що я потрапив до в’язниці в Бидгощі, мало і свою користь. Там я міг розповісти про біблійну правду людям, з якими інакше не можливо було б зустрітися. Справді, траплялося багато нагод дати свідчення. Перебуваючи у важкому, часом безнадійному становищі, в’язні радо слухали добру новину.

Дві важливі зміни

Невдовзі після того, як мене звільнили 1952 року, я зустрів ревну піонерку Нелю. Вона служила на півдні Польщі. Потім вона працювала у «пекарні», як ми називали таємну друкарню. Робота у «пекарні» була важкою, вимагала пильності і саможертовності. Ми одружилися з Нелею 1954 року і продовжували повночасне служіння аж до народження нашої дочки Лідії. Потім для того, аби я міг продовжувати роз’їзну роботу, ми вирішили, що Неля припинить повночасне служіння і повернеться з донькою додому.

Цього ж року нам довелося прийняти ще одне важливе рішення. Мене попросили служити обласним наглядачем. Область охоплювала третину Польщі. Ми з Нелею помолилися, перш ніж щось вирішити. Я знав, наскільки важливо зміцняти братів у час заборони. Багатьох арештували, тож духовне підбадьорення було конче потрібне. Неля підтримала мене, і я прийняв призначення. Єгова допомагав мені виконувати його протягом 38 років.

Відповідальний за «пекарні»

У ті часи обласний наглядач відповідав за «пекарні», які були заховані в ізольованих місцях. Поліція постійно стежила за нами, щоб знайти і закрити наші друкарні. Іноді їй це вдавалось, але нам ніколи не бракувало вкрай потрібної духовної поживи. Було очевидно, що Єгова піклується нами.

Важку і небезпечну роботу в друкарні можна було доручати тільки відданим,  пильним, саможертовним і покірним братам. Тоді «пекарня» працювала благополучно. Добре місце для підпільної друкарні знайти було важко. Іноді місце ніби підходило, але брати не були достатньо обачні. А бувало й навпаки. Взагалі брати з готовністю йшли на величезні жертви. Я завжди дуже цінував усіх братів і сестер, з якими мав честь співпрацювати.

Захищаю добру новину

Протягом тих важких років нас постійно звинувачували у незаконній підривній діяльності і притягали до суду. Нам було дуже важко, оскільки ми не мали адвокатів. Деякі юристи співчували нам, але більшість з них боялися розголосу і не хотіли дратувати владу. Єгова знав про наші потреби та у відповідний час покерував подіями.

Роз’їзного наглядача з Кракова Алоїзія Простака піддали настільки жорстокому допиту, що після цього він потрапив у в’язничну лікарню. Своєю стійкістю в умовах психічних і фізичних катувань він заслужив повагу і захоплення в’язнів у лікарні. Одним з цих в’язнів був адвокат Вітольд Ліс-Ольшевський. Його вразила мужність брата Простака. Вони розмовляли кілька разів, і адвокат пообіцяв: «Щойно я звільнюся і мені дозволять поновити свою практику, я буду захищати Свідків Єгови». Він дотримав свого слова.

Пан Ольшевський зібрав групу адвокатів. Те, що він настільки віддано виконував свою обіцянку, просто вражало. У час, коли Свідків переслідували особливо інтенсивно, ця група адвокатів захищала братів приблизно на 30 процесах щомісяця. Це означало один процес кожного дня! Оскільки пану Ольшевському потрібно було багато інформації стосовно всіх справ, мене призначили підтримувати з ним контакт. Я працював з ним сім років у 60-х і 70-х роках.

Тоді я чимало дізнався про хід судових процесів. Я побував на багатьох слуханнях, звертав увагу на коментарі юристів, як позитивні, так і негативні, методи судового захисту, показання обвинувачених співвіруючих. Усе це дуже знадобилося для того, щоб допомагати братам, особливо тим, кого викликали свідками на суд, щоб вони знали, що́ в суді говорити і коли мовчати.

Під час процесів пан Ольшевський часто залишався на ніч у Свідків Єгови. Він так робив не тому, що не міг заплатити за кімнату в готелі. Ось що він якось сказав: «Перед судом хочу трохи перейнятися вашим духом». Завдяки його допомозі чимало процесів закінчилося на нашу користь. Кілька разів він захищав мене, але ніколи не брав грошей. Якось він відмовився від плати за 30 справ. Чому? Він сказав: «Я хочу зробити хоча б маленький внесок у вашу діяльність». А це була немала сума. Діяльність групи Ольшевського не проходила непомітно для влади, але він продовжував допомагати нам.

Навіть неможливо описати, наскільки добре свідчення давали наші брати під час судових процесів. Щоб зміцнити обвинувачуваних, на суд приходили чимало братів і сестер. У час, коли процесів відбувалося найбільше, я за один рік нарахував не менше 30 000 таких братів і сестер. Це і справді був великий натовп Свідків!

Нове призначення

У 1989 році заборону на нашу діяльність зняли. Через три роки ми побудували філіал, і невдовзі відбулося присвячення. Мене запросили працювати в службі лікарняної довідки, і я з радістю погодився. Тут ми працювали групою з трьох осіб і підтримували наших братів, коли їм доводилося відмовлятись від застосування крові, та допомагали їм у захисті своєї  позиції, до чого їх спонукувало християнське сумління (Дії 15:29).

Ми з дружиною дуже вдячні Єгові за честь брати участь у публічному служінні. Неля незмінно підтримувала і підбадьорювала мене. Завжди буду вдячний їй за те, що, скільки б я не був зайнятий виконанням теократичних призначень, скільки б не сидів у в’язниці, вона не нарікала на мою відсутність. У важкі часи Неля не тільки не зламалася, але ще й потішала інших.

Наприклад, 1974 року мене разом з іншими районними наглядачами арештували. Брати хотіли повідомити про це Нелю якомога обережніше. Побачивши її, вони запитали: «Сестро Нелю, чи ти готова почути найгірше?» Спочатку вона завмерла від страху, подумавши, що я помер. Коли ж дізналася, що сталось насправді, з полегшенням сказала: «Він живий! А це не перше його ув’язнення». Згодом брати розповіли мені, що були глибоко зворушені її позитивною настроєністю.

Хоча в нас за плечима не одне болісне випробування, Єгова завжди рясно благословляв нас за те, що ми держалися його дороги. Ми щасливі, що наша дочка Лідія та її чоловік Альфред Деруша — взірцева християнська пара. Вони виховали синів Крістофера і Йонатана, які стали присвяченими служителями Бога, що теж дуже нас тішить. Мій рідний брат Ришард і сестра Уршуля упродовж багатьох років вірно служать Богу.

Єгова ніколи не полишав нас, і ми хочемо від душі служити йому й далі. Ми на собі відчули правдивість слів з Псалма 37:34: «Надійся на Господа, та держися дороги Його,— і піднесе Він тебе, щоб успадкувати землю». Ми з нетерпінням чекаємо часу, коли успадкуємо землю.

[Ілюстрація на сторінці 17]

На конгресі, який проводився в саду нашого брата у Кракові, липень 1964 року.

[Ілюстрація на сторінці 18]

З дружиною Нелею і дочкою Лідією, 1968 рік.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З сином Свідків перед операцією на серці без використання крові.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З д-ром Вайтсом, головним хірургом дитячого відділення серцевої безкровної хірургії, лікарня в місті Катовіце.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З Нелею, 2002 рік.