Життєпис

Зберігаю стійкість як воїн Христа

РОЗПОВІВ ЮРІЙ КАПТОЛА

«Тепер я бачу, що ти справді маєш віру!» Хто би подумав, що це міг сказати офіцер радянської армії. Але ці слова дуже своєчасно мене підбадьорили. Мені загрожувало довготермінове ув’язнення, і я гаряче просив Єгову про підтримку. Починалася довга боротьба, яка вимагала стійкості і рішучості з мого боку.

Я НАРОДИВСЯ 19 жовтня 1962 року. Виріс на заході України. Саме в рік мого народження батько, якого теж звали Юрієм, познайомився зі Свідками Єгови. Невдовзі він першим у нашому селі став поклонятися Єгові. Його діяльність помітили посадові особи, що були вороже настроєні проти Свідків.

Однак більшість наших сусідів поважала моїх батьків за християнські риси і турботу про людей. Батьки використовували кожну нагоду, щоб уже з раннього дитинства прищеплювати мені і трьом моїм сестрам любов до Бога. Це допомогло мені знести багато випробувань у школі. Наприклад, кожен учень молодших класів мав стати жовтеням і носити зірочку з портретом Леніна. Я ж дотримувався християнського нейтралітету, тому не носив зірочки і виділявся серед інших дітей (Івана 6:15; 17:16).

Потім, коли я перейшов у третій клас, усі учні повинні були вступити в комуністичну організацію юних піонерів. Одного дня наш клас вивели у шкільний двір на церемонію прийняття в піонери. Я  йшов туди з жахом, уявляючи, як мене будуть піднімати на сміх і ганьбити. Усі, крім мене, принесли з дому новенькі червоні піонерські галстуки. Учні вишикувались у довгий ряд перед директором школи, вчителями і старшокласниками. Коли старшокласникам сказали пов’язати нам галстуки, я опустив голову і дивився під ноги, сподіваючись, що ніхто не зверне на мене уваги.

Ув’язнений далеко від дому

У 18 років мене засудили до трьох років позбавлення волі за дотримання християнського нейтралітету (Ісаї 2:4). Перший рік ув’язнення я відбував у містечку Трудове Вінницької області. Там я зустрів приблизно 30 Свідків Єгови. Нас призначили працювати по двоє в різні трудові загони, тому що керівництво намагалося перешкодити нам спілкуватись один з одним.

У серпні 1982 року мене і ще одного Свідка, Едуарда, відправили поїздом на північний Урал. Разом з іншими в’язнями ми їхали у страшенній задусі й тисняві тюремного вагона. Через вісім днів наш поїзд прибув до Солікамської в’язниці у Пермській області. Мене й Едуарда посадили в різні камери. За два тижні мене перевели далі на північ, до Вельса, що у Красновішерському районі.

Нас привезли туди серед ночі. Була непроглядна темрява. Але офіцер все одно наказав нам переплисти річку човном. Ані річки, ані човна видно не було! Ми навпомацки знайшли човен і, переборюючи страх, таки переплили річку. Діставшись до берега, ми пішли на світло, що виднілося на поблизькому пагорбі. Там стояло кілька наметів, які мали слугувати нам домом. Я жив у порівняно великому наметі разом з приблизно тридцятьма іншими в’язнями. Ці намети не дуже захищали від 40-градусних морозів узимку. В’язні мусили переважно рубати дерева, а мені наказали будувати бараки.

Як духовна пожива потрапляла в наше віддалене поселення

Крім мене, у цьому поселенні Свідків не було, але Єгова не залишив мене. Одного дня прийшла посилка від мами, із західної України. Коли охоронець відкрив посилку, я одразу побачив маленьку Біблію. Він узяв її до рук і почав гортати. Я намагався придумати, що сказати, аби цю духовну дорогоцінність не конфіскували. «Що це?» — різко запитав охоронець. Не встиг я відповісти, як наглядач, який стояв поряд, сказав: «А! Та це ж словник». Я промовчав (Екклезіяста 3:7). Наглядач переглянув решту пакунка і передав його мені разом з такою дорогоцінною для мене Біблією. Я був настільки щасливий, що запропонував йому трохи горіхів з маминої передачі. Отримавши посилку, я впевнився, що Єгова не забув про мене. Він прийшов мені на допомогу і подбав про мої духовні потреби (Євреїв 13:5).

Не перестаю проповідувати

Через кілька місяців я на свій подив отримав листа від християнина, який відбував термін покарання приблизно за 400 кілометрів від нашого табору. Він просив мене знайти одного чоловіка, котрий зацікавився Біблією і тепер, можливо, перебуває в моєму таборі. Писати таке в листі відкритим текстом було нерозсудливо, оскільки наші листи піддавалися цензурі. Тому я не здивувався, коли мене викликав до себе один з табірних офіцерів і суворо заборонив проповідувати. Він наказав мені підписати документ, в якому говорилося, що я припиняю  розповідати про свою віру іншим. Я відповів, що не розумію, навіщо маю підписувати цей документ, коли всі і так уже знають мене як Свідка Єгови. Адже інші в’язні хотіли знати, чому мене позбавили волі. Що я мав їм відповідати? (Дії 4:20). Офіцер зрозумів, що залякування ні до чого не приведуть, тому вирішив позбутись мене. Тож мене вислали в інший табір.

Так я потрапив до села Вайя, що за 200 кілометрів від попереднього табору. Тамтешні наглядачі взяли до уваги мою християнську позицію і призначили мене на роботу, яка не була пов’язана з військом,— спочатку я працював теслею, а потім електриком. Однак і тут виникали свої труднощі. Якось мені сказали взяти інструменти і піти в сільський клуб. Там солдати зраділи, що я прийшов. Вони мали прикрасити військову символіку лампочками, а ті ніяк не працювали. Я повинен був усе налагодити. Приготування в клубі велися до Дня радянської армії. З молитвою обдумавши, що робити, я сказав, що не можу виконати це доручення. Я залишив солдатам свої інструменти і пішов. Про мій вчинок доповіли заступнику начальника табору, але, на диво, він, вислухавши звинувачення на мою адресу, відповів: «Я поважаю його за це. Він людина принципова».

Несподіване підбадьорення

Восьмого червня 1984 року, рівно через три роки після ув’язнення, мене звільнили. Повернувшись в Україну, я був зобов’язаний з’явитися в міліцію, щоб мене зареєстрували як колишнього в’язня. Службовці сказали, що через півроку мене знову віддадуть під суд, тому мені ліпше кудись поїхати. Отже я виїхав з України і згодом знайшов роботу в Латвії. Якийсь час я проповідував і спілкувався з маленькою групою Свідків, які жили в столиці Латвії, Ризі, і в її околицях. Однак уже через рік мене знову призвали в армію. У призовному пункті я сказав офіцеру, що уже відмовлявся від військової служби. А він закричав: «Та чи ти розумієш, що робиш? Подивимося, що ти скажеш підполковнику!»

Він відвів мене на другий поверх. Там у кабінеті за довгим столом сидів підполковник. Він уважно вислухав моє пояснення і сказав, що, перш ніж я піду до призовної комісії, в мене ще є час переглянути своє рішення. Коли ми вийшли з кабінету підполковника, офіцер, який перед цим сварив мене, зізнався: «Тепер я бачу, що ти справді маєш віру!». Коли я прийшов до військової комісії, то знову пояснив свою позицію нейтралітету, і на деякий час мене відпустили.

Тоді я жив у гуртожитку. Одного вечора почув, що хтось тихо стукає у двері. Я відчинив — на порозі стояв чоловік у костюмі з портфелем в руках. Він представився:  «Я з КДБ. Мені відомо, що ви маєте труднощі і що вас невдовзі будуть судити». «Так, це правда»,— відповів я. Тоді чоловік продовжив: «Ми можемо допомогти вам, якщо ви погодитесь працювати на нас». «Ні, це неможливо,— була моя відповідь.— Я не відступлюся від своїх християнських переконань». Чоловік більше не намагався переконати мене і пішов.

Знову у в’язниці, знову проповідую

Двадцять шостого серпня 1986 року суд у місті Ризі виніс мені вирок — чотири роки примусових робіт. Після цього мене забрали в Ризьку центральну в’язницю. Я потрапив у велику камеру, в якій сиділо ще 40 в’язнів, і старався проповідувати кожному. Дехто казав, що вірить у Бога, інші сміялись. Я помітив, що в’язні належали до різних угруповань, а через два тижні їхні ватажки сказали, що забороняють мені проповідувати, тому що я не підпорядковуюсь їхнім правилам. А я відповів їм, що мене й ув’язнили саме тому, що я живу за іншими правилами.

Я продовжував обережно проповідувати і коли знайшов чоловіків, які мали інтерес до духовного, то зміг з чотирма з них вивчати Біблію. Під час вивчення вони занотовували основні біблійні вчення у записник. Через кілька місяців мене вислали в колонію суворого режиму, що у Вальм’єрі, де я працював електриком. Там я допомагав вивчати Біблію одному електрику, який через чотири роки став Свідком Єгови.

Двадцять четвертого березня 1988 року мене перевели з колонії суворого режиму в поблизьке поселення. Це було справжнім благословенням, адже тут я мав більше свободи. Мене призначали працювати на різних будівельних майданчиках, тож я постійно шукав нагод проповідувати. Часто я проповідував поза поселенням до пізнього вечора, але ніколи не мав через це проблем.

Єгова благословив мої зусилля. Поблизу колонії мешкали кілька Свідків, але в самому містечку жила тільки одна старша сестра, Вільма Крумінья. Разом з цією сестрою ми проводили біблійні вивчення з багатьма молодими людьми. Час від часу брати й сестри з Риги приїжджали сюди проповідувати, а деякі сталі піонери приїжджали навіть з Ленінграда (тепер Санкт-Петербург). З допомогою Єгови ми почали кілька біблійних вивчень, і невдовзі я став піонером, присвячуючи проповідуванню 90 годин у місяць.

Сьомого квітня 1990 року мою справу переглянули у народному суді Вальм’єри. Коли почалося слухання, я впізнав обвинувача. Це був один з тих молодих людей, з якими я колись обговорював Біблію! Він теж впізнав мене, усміхнувся, але промовчав. Я й досі пригадую, як суддя сказав мені тоді: «Юрію, рішення позбавити вас волі, прийняте чотири роки тому, було незаконним. Вас не повинні були засуджувати». Несподівано я став вільним!

Воїн Христа

У червні 1990 року мені знову треба було з’явитись у призовний пункт, щоб отримати дозвіл на проживання в Ризі. Я зайшов у той самий кабінет з довгим столом, де чотири роки тому сказав підполковнику, що не буду служити в армії. Цього разу він піднявся привітати мене, потиснув мою руку і промовив: «Це ганьба, що вам довелося пройти через усе це. Мені жаль, що так сталося».

 Я відповів: «Я воїн Христа і повинен виконувати доручений мені обов’язок. За допомогою Біблії ви теж можете отримати те, що Христос обіцяв своїм послідовникам,— щасливе вічне життя» (2 Тимофія 2:3, 4). Полковник сказав: «Недавно я купив Біблію і тепер читаю її». У мене з собою була книжка «Ви можете жити вічно в Раю на землі» *. Я розгорнув її на розділі, в якому розглядаються ознаки останніх днів, і показав, як біблійні пророцтва сповняються в наш час. З глибокою повагою і вдячністю полковник знову потиснув мені руку і побажав успіхів у моїй роботі.

Ниви в Латвії справді були готові до жнив (Івана 4:35). У 1991 році я почав служити старійшиною. В усій країні було тільки двоє призначених старійшин! Через рік єдиний у Латвії збір поділився на два — на латиськомовний і російськомовний. Я мав честь служити в російськомовному зборі. Ріст був таким швидким, що наступного року наш збір поділився на три! Оглядаючись назад, я ясно бачу, що сам Єгова скеровував своїх овець до організації.

У 1998 році мене призначили спеціальним піонером у Єлґаву, містечко за 40 кілометрів на південний захід від Риги. Того ж року мене серед перших братів з Латвії запросили на навчання в Школу удосконалення служіння, яка проводилась російською мовою в Солнєчному, що біля Санкт-Петербурга. Під час навчання я оцінив, наскільки важливо для успіху в служінні ставитись до людей з любов’ю. Набагато більше, ніж усе, чого ми навчалися на заняттях, мене вразила любов і увага бетелівської родини і наших викладачів.

Ще однією віхою в моєму житті став 2001 рік, коли я одружився з чудовою християнкою Каріною. Каріна приєдналася до мене у спеціальному повночасному служінні, і щодня я тішуся, коли бачу, що моя дружина повертається зі служіння дуже щасливою. Справді, служіння Єгові приносить велику радість. Труднощі, яких я зазнав у часи комуністичного правління, навчили мене цілком покладатися на Бога. Заради дружби з Єговою і підтримки його влади можна піти на будь-яку жертву. Моє життя набуло цілеспрямованості завдяки тому, що я допомагав людям знайомитися з Єговою. Служити Єгові «добрим воїном Ісуса Христа» — для мене велика честь (2 Тимофія 2:3, Дерк.).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 10]

Мене засудили на чотири роки примусових робіт у Ризькій центральній в’язниці.

[Ілюстрація на сторінці 12]

З Каріною в служінні.