Життєпис

Мене зміцнив приклад батьків

РОЗПОВІВ ЯНЕЗ РІКЕЛ

Ішов 1958 рік. Я зі своєю дружиною Станкою забрався у гори Караванкен, щоб перетнути кордон Югославії і втекти в Австрію. Це було дуже небезпечно, адже озброєні югославські прикордонники були готові затримувати кожного, хто б спробував перейти кордон. Потім ми опинилися на краю провалля — нам зі Станкою ще ніколи не доводилось бачити Альпи з австрійської сторони. Ми йшли на схід аж до нерівного кам’янистого схилу. На брезенті, який взяли з собою, ми зісковзнули вниз, у невідомість.

ДОЗВОЛЬТЕ розповісти, як ми опинилися в цій ситуації і як приклад моїх батьків спонукав мене у важкі часи зберігати відданість Єгові.

Я виріс у Словенії. Тепер це маленька країна в Центральній Європі. Вона розташована в Альпах. На північ від неї лежить Австрія, на захід — Італія, на південь — Хорватія, а на схід — Угорщина. Коли народилися мої батьки, Франц і Розалія Рікел, Словенія входила до складу Австро-Угорської імперії. Наприкінці Першої світової війни Словенія увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців. З 1929 року країна стала називатися Югославією, тобто «Південною Славією». Я народився 9 січня того ж року на околиці села Подгом поблизу мальовничого озера Блед.

 Мою маму виховували в суворому католицькому дусі. Її дядько служив священиком, а три тітки були черницями. Мама прагнула придбати Біблію, щоб читати її та розуміти. А батько не любив релігії, тому що обурювався її роллю у Першій світовій війні 1914—1918 років.

Пізнаю правду

Через якийсь час після війни двоюрідний брат мами Янез Браєц з дружиною Анчкою стали Дослідниками Біблії, як тоді називали Свідків Єгови. У той час вони жили в Австрії. Приблизно з 1936 року Анчка почала заходити до моєї мами. Вона дала їй Біблію, і мама швидко прочитала її, а також журнали «Вартова башта» та інші біблійні публікації словенською мовою. Коли 1938 року Гітлер приєднав Австрію до Німеччини, Янез і Анчка переїхали назад у Словенію. Пригадую, що вони були освіченими, проникливими людьми і сильно любили Єгову. Вони часто говорили з мамою про біблійні істини, і це спонукало її присвятити своє життя Єгові. Вона охрестилася 1938 року.

Люди були в замішанні, коли мама перестала додержуватися небіблійних звичаїв. Наприклад, вона вже не святкувала Різдва, перестала їсти кров’янку. А особливе обурення викликало те, що вона зібрала всі ікони в домі і спалила їх. Реакція не забарилася. Мамині тітки-черниці вирішили написати їй, намагаючись переконати повернутися до Марії і церкви. Та коли мама відписала їм і попросила відповісти на певні біблійні запитання, то відповіді не отримала. Мій дідусь теж виступив проти мами. Він був хорошою людиною, але на нього дуже тиснули родичі й оточення. Дідусь не раз нищив біблійну літературу, але не торкався Біблії. Він на колінах упрошував маму повернутися в церкву. Він дійшов до того, що навіть погрожував їй ножем. Але тоді мій тато дав зрозуміти, що не потерпить таких речей.

Батько поважав право мами читати Біблію і вирішувати, у що вірити. У 1946 році він і сам охрестився. Я бачив, як Єгова зміцняв маму, щоб вона могла безстрашно відстоювати правду, і як Єгова винагороджував її за вірність. Це спонукало мене самого розвинути стосунки з Богом. На мене дуже добре вплинуло те, що  мама мала звичай читати мені вголос Біблію і біблійні публікації.

Мама подовгу розмовляла зі своєю сестрою Марією Ріпі. Зрештою, ми з тіткою Марією охрестилися в один день у середині липня 1942 року. Один брат зробив коротку промову, і нас охрестили в нашому ж домі у великій дерев’яній діжці.

Примусова робота під час Другої світової війни

У 1942 році, коли Друга світова війна була в розпалі, Німеччина й Італія окупували Словенію і поділили її між собою та Угорщиною. Мої батьки у той час відмовились вступити до Фольксбунду — нацистської народної організації. А я не говорив у школі «Хайль Гітлер». Очевидно, про це повідомив владі мій учитель.

Нас відправили поїздом у замок поблизу баварського села Гюттенбах. Тут був організований трудовий табір. Батько влаштував мене працювати і жити в родині місцевого пекаря. Тоді я навчився пекарського ремесла, яке згодом дуже мені знадобилося. З часом решту моєї родини (у тому числі тітку Марію з її сім’єю) перевели в табір у Ґюнзенгаузені.

Наприкінці війни я збирався разом з іншими людьми поїхати туди, де були мої батьки. Увечері напередодні від’їзду я несподівано побачив тата. Не знаю, де б я опинився, якби поїхав з тими людьми, адже вони були ненадійні. І знову я відчув, як Єгова ніжно піклується про мене і через моїх батьків захищає та виховує мене. Ми з татом ішли три дні, щоб зустрітися з ріднею. У червні 1945 року ми всі уже були вдома.

Після війни в Югославії до влади прийшли комуністи на чолі з Йосифом Броз Тіто. Тому становище Свідків Єгови залишалось важким.

У 1948 році з Австрії приїхав один брат і прийшов до нас поїсти. За ним постійно стежила поліція і арештовувала братів, до яких він заходив. Батька теж арештували за те, що він прийняв того брата і не повідомив про нього поліцію. Тож тато відсидів у в’язниці два роки. Для мами це був надзвичайно важкий час. Не тільки тому, що поряд не було тата, але й тому, що невдовзі я і мій молодший брат мали відстоювати свою позицію нейтралітету.

Відбуваю покарання у Македонії

У листопаді 1949 року мене призвали до війська. Я пішов до представників влади і намагався пояснити свою свідому відмову від військової служби. Мене не хотіли слухати, натомість посадили на поїзд з новобранцями і відправили в Македонію, на інший кінець Югославії.

Протягом трьох років я був відрізаний від сім’ї і братів. Я не мав ані публікацій, ані Біблії. Було дуже важко, але мені допомагали роздуми про Єгову і приклад його Сина, Ісуса Христа. Також мені додавав сил приклад батьків. Крім того, не давали впасти у відчай постійні молитви про силу.

Згодом мене перевели у в’язницю в Ідрізово, поблизу Скоп’є. Тут в’язні виконували різноманітну працю і займалися  ремеслами. Спочатку я прибирав і працював кур’єром. У той час до мене постійно чіплявся один в’язень, колишній працівник таємної поліції. А зі всіма іншими я мав добрі стосунки — і з охоронцями, і з в’язнями, і навіть з директором тюремного заводу.

Потім я дізнався, що тюремній пекарні потрібен пекар. Через кілька днів згаданий вище директор прийшов на перекличку в’язнів. Він підійшов до шеренги, зупинився навпроти мене і запитав: «Ти пекар?» «Так!» — відповів я. «Завтра зранку прийдеш до пекарні». В’язень, який любив ображати мене, часто проходив біля пекарні, але вже нічого не міг мені зробити. Я працював там з лютого по липень 1950 року.

Потім мене перевели в містечко Волкодері, неподалік озера Преспа на півдні Македонії. У поблизькому містечку Отешово я міг відправляти листи додому. Я працював на будівництві доріг, але більшість часу працював у пекарні, де мені було набагато легше. У листопаді 1952 року мене звільнили.

За той час, що мене не було у Подгомі, тут виріс збір. Спочатку зібрання проводилися в маленькому готелі в Споднє Ґор’є. Потім батько надав для зібрань кімнату в нашому домі. Я з радістю долучився до збору, коли повернувся з Македонії. Крім того, я поновив знайомство зі Станкою, з якою зустрівся ще до ув’язнення. Ми одружилися 24 квітня 1954 року. Але передишка підходила до кінця.

В’язниця у Мариборі

У вересні 1954 року мене знову призвали до війська. Цього разу мене засудили на більш як три з половиною роки, які я мав провести у в’язниці в Мариборі, що на самому сході Словенії. Як тільки з’явилась можливість, я придбав папір і олівці. Відтак почав записувати усе, що пам’ятав: уривки з Біблії, з журналів «Вартова башта», думки з інших християнських публікацій. Я перечитував написане і додавав нові записи. До кінця ув’язнення я списав цілий зошит. Ці записи допомагали мені зосереджуватися на правді і не втрачати духовних сил. Крім того, джерелом духовної підтримки для мене були молитви і роздуми, і я мав більше мужності розповідати про правду іншим.

У цей період мені дозволяли раз на місяць отримувати лист, а також хтось міг приїхати до мене на 15-хвилинне побачення. Станка їхала цілу ніч на поїзді, щоби бути вчасно у в’язниці і відвідати мене, а потім того ж дня поверталася назад. Ці візити дуже підбадьорювали мене. Потім я придумав, як отримати Біблію. Під час візиту ми зі Станкою сиділи за столом один навпроти одного, а поряд стояв охоронець і спостерігав за нами. Коли він відвернувся, я поклав в сумочку Станки листа. У ньому я просив наступного разу взяти в сумку Біблію.

Станка і мої батьки вважали, що це було б надто небезпечно. Тому вони розділили Християнські Грецькі Писання і вклали сторінки в декілька булочок. Так у мене з’явилася Біблія. Так само  я отримував примірники «Вартової башти», переписані від руки Станкою. Я одразу переписував їх своєю рукою і знищував оригінал, щоб ніхто, знайшовши статті, не довідався, звідки вони в мене.

Інші в’язні все говорили мені, що через постійне проповідування я наживу собі проблем. Якось ми з одним в’язнем дуже жваво обговорювали біблійні теми. Аж раптом в замку повернувся ключ, і до камери увійшов охоронець. Я одразу подумав, що отримаю одиночне ув’язнення. Але охоронець прийшов не тому. Він почув розмову і хотів долучитися до неї. Задоволений відповідями на свої запитання, він вийшов і закрив двері.

Протягом останнього місяця мого ув’язнення відповідальний за перевиховання в’язнів хвалив мене за рішуче відстоювання правди. Це була справжня нагорода за мої намагання розповідати про ім’я Єгови. У травні 1958 року мене звільнили.

Утеча до Австрії та еміграція в Австралію

У серпні 1958 року після хвороби померла мама. А у вересні того ж року мене утретє призвали до війська. Ввечері ми зі Станкою вирішили втекти. Тому ми й опинилися на кордоні, як я вже розповів. Нічого нікому не сказавши, ми зібрали рюкзаки, взяли брезент, вилізли у вікно і попрямували до кордону з Австрією, що на захід від гори Стол. Здавалось, Єгова дав нам вихід, коли було конче потрібне полегшення.

Австрійський уряд скерував нас до табору біженців неподалік Зальцбурга. Протягом півроку ми постійно спілкувалися з місцевими Свідками, тому в самому таборі провели небагато часу. Мешканці цього табору дуже дивувались, як це ми так швидко знайшли собі друзів. Саме тоді ми вперше в житті побували на конгресі і вперше вільно проповідували від дому до дому. Коли прийшов час, було важко розставатися з дорогими друзями.

Австрійський уряд надав нам можливість емігрувати до Австралії. Ми ніколи не думали їхати так далеко. Поїздом ми поїхали до Генуї (Італія), а потім сіли на корабель, що плив до Австралії. Зрештою оселилися в місті Волленґон у штаті Новий Південний Уельс. Тут 30 березня 1965 року народився наш син Філіп.

В Австралії ми змогли брати участь у багатьох видах служіння, у тому числі в проповідуванні емігрантам з колишньої Югославії. Ми вдячні Єгові за благословення, серед яких — можливість служити йому цілою сім’єю. Філіп з дружиною Сюзі мають честь служити у філіалі Свідків Єгови в Австралії. Вони навіть два роки прослужили у філіалі в Словенії.

Попри труднощі, яких завдають вік і погане здоров’я, ми з дружиною і далі з задоволенням служимо Єгові. Я дуже вдячний батькам за їхній чудовий приклад! Він і тепер зміцняє мене, допомагаючи жити згідно зі словами апостола Павла: «Тіштесь надією. У час лиха будьте стійкими. Перебувайте в молитві» (Римлян 12:12).

[Ілюстрація на сторінках 16, 17]

Батьки наприкінці 1920-х років.

[Ілюстрація на сторінці 17]

Моя мама праворуч з Анчкою, яка вчила її правди.

[Ілюстрація на сторінці 18]

З дружиною Станкою невдовзі після одруження.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Брати і сестри, які 1955 року приходили на зібрання збору в наш дім.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З дружиною, сином Філіпом і його дружиною Сюзі.